Цивільне право України - Дзера О.В. - 3. Правові наслідки недійсності договору

У статті 216 ЦК сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Визначальним тут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не створює для сторін чи інших осіб правових наслідків. Зокрема сторони не зобов'язані виконувати передбачені таким правочином умови, одна сторона недійсного правочину має право відхилити вимоги другої сторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що це можливо лише тоді, коли сторонам відомо про недійсність правочину.

Водночас ЦК встановлює виняток із вищезгаданого правила, який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки, які пов'язані з його недійсністю. Як свідчить практика, сторони досить часто частково чи повністю виконують умови недійсного правочину, наприклад передають майно, виконують певну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату. Вчинення таких дій за нікчемним правочином або правочином, визнаним судом недійсним, не має під собою правової підстави, а відтак набуває ознак неправомірності. Тому в ст. 216 ЦК міститься положення про те, що за недійсним правочином кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість одержаного за цінами на момент відшкодування. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину. В цивілістичний науці та судовій практиці застосування таких наслідків іменується двосторонньою реституцією. Однак недійсний правочин може виконати лише одна зі сторін. У такому випадку логічно, що друга сторона має повернути все одержане стороні, що виконала правочин. Такі правові наслідки одержали назву односторонньої реституції. У новому ЦК, на відміну від ЦК УРСР, одностороння реституція безпосередньо не закріплена. Однак можливість її застосування випливає з тексту ч. 1 ст. 216 ЦК. Двостороння реституція застосовується незалежно від наявності чи відсутності вини у діях учасників правочину щодо його недійсності. Випадки застосування двосторонньої реституції передбачені, зокрема, статтями 218, 219, 220, 221, 222, 226, 227, 229, 233 ЦК.

Стаття 49 ЦК УРСР передбачала можливість визнання недійсною угоди, укладеної з метою, що завідомо суперечить інтересам соціалістичної держави і суспільства, із застосуванням санкції у вигляді стягнення у дохід держави всього одержаного стороною, яка діяла з умислом. У новому ЦК не передбачено конкретних підстав для застосування конфіскаційних санкцій за недійсними правочинами. Однак у ГК ст. 208 передбачає можливість застосування конфіскаційних санкцій до учасників господарського зобов'язання, визнаного недійсним як вчиненого з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Спеціальні правові наслідки недійсності правочину передбачені ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", згідно зі ст. 39 якого визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство.

Вчинення недійсного правочину може призвести до заподіяння збитків та моральної шкоди другій стороні або третій особі. Можливість відшкодування винною стороною збитків та моральної шкоди, завданої недійсним правочином, передбачена також статтями ЦК про недійсність окремих видів правочинів (статті 231, 232, 233), що є новелою, порівняно з ЦК УРСР, за яким взагалі не передбачалося відшкодування моральної шкоди за недійсними угодами, а відшкодування майнових збитків встановлювалося як виняток. Нетиповими для цивільного права є положення ЦК про допустимість стягнення з винної у недійсності правочину сторони подвійної суми збитків (статті 230, 231). Частина 2 передбачає, що такі збитки й моральна шкода відшкодовуються винною стороною. Порядок такого відшкодування може здійснюватися також за правилами статей 22, 23 ЦК та правилами, встановленими для зобов'язань, що виникають із факту заподіяння шкоди, тобто за правилами позадоговірної (деліктної) відповідальності, оскільки положення норм про недійсність правочинів такого порядку не встановлюють.

Введення до ЦК положення як загального правила про застосування у разі недійсності правочину правових наслідків у формі відшкодування збитків (як реальних, так і упущеної вигоди та моральної шкоди) винною стороною не можна оцінити однозначно як позитивне явище, адже відшкодування збитків за недійсними угодами (правочинами) в цивільному законодавстві колишнього Союзу PCP, а також у правових системах європейських країн застосовувалося і застосовується як виключна санкція для певних видів недійсних правочинів, зокрема вчинених малолітніми особами за межами їх дієздатності. При цьому, на відміну від ЦК України, який передбачає відшкодування усіх видів збитків, законодавство окремих країн передбачає стягнення лише реальних збитків (статті 171, 172 ЦК РФ). До речі, ЦК РФ як і цивільне законодавство багатьох європейських країн, взагалі не передбачає відшкодування моральної шкоди за недійсними угодами. В цій частині очевидно українським законодавцем проявлена надмірність розміру санкцій.

В обох перерахованих у ст. 216 ЦК випадках застосовуються зазначені в ній наслідки, якщо закон не встановлює інших особливих умов їх застосування або особливих правових наслідків окремих видів недійсних правочинів. Це, зокрема, стосується недійсних правочинів, вчинених малолітніми, неповнолітніми та недієздатними особами, юридичними особами, під впливом помилки, обману, насильства. Так, статтями 230 та 231 ЦК передбачено стягнення зі сторони, винної у недійсності правочину, подвійної суми збитків на користь другої сторони. ГК передбачає стягнення в дохід держави всього одержаного сторонами (стороною) у разі визнання господарського зобов'язання, вчиненого з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, недійсним (ст. 208).

Положення ЦК про правові наслідки нікчемного правочину є імперативними і, відповідно до ч. 4 ст. 216, не можуть піддаватися змінам за домовленістю сторін. Однак це правило не слід розуміти буквально, оскільки сторона нікчемного договору може вимагати визнання правочину нікчемним, але не зобов'язана вимагати відшкодування заподіяних збитків чи моральної шкоди. Тобто в ч. 4 йдеться про заборону сторонам змінювати законодавчі положення щодо правових наслідків нікчемного правочину, але її норми не зобов'язують їх застосовувати в усіх випадках, якщо це не порушуватиме інтереси третіх осіб. Оскільки ч. 4 встановлює заборону на зміну визначених законом правових наслідків лише щодо нікчемних правочинів, то цілком логічно, що така заборона не стосується інших видів недійсних правочинів.

Норма ч. 5 ст. 216 не обмежує коло осіб, які мають право вимагати застосування правових наслідків нікчемного правочину лише сторонами. Ними можуть бути будь-які заінтересовані особи, права або охоронювані інтереси яких порушені. Логічно вважати, що будь-які заінтересовані особи можуть також звернутися до суду з вимогами про визнання нікчемного правочину недійсним.

Розглядаючи ту чи іншу справу, суд у разі виявлення ознак нікчемності правочину може застосувати відповідні правові наслідки за власною ініціативою, тобто навіть тоді, коли такі вимоги не містяться в позові.

Відповідно до ст. 217 ЦК недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. В наведеній статті вирішується питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Не призводить недійсність окремої частини правочину до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини. Наприклад, сторони передбачили в правочині відмову від судового захисту порушених прав чи від застосування санкцій у разі невиконання умов правочину. Визнання цих умов недійсними у зв'язку з тим, що вони обмежують права суб'єктів цивільного права, не може спричинити недійсність правочину, оскільки ці питання врегульовані цивільним законодавством і такий правочин міг бути вчинений і без цих умов.

Переважна частина правочинів містить комплекс умов, які мають різне значення та неоднаковий вплив на досягнення юридичної мети. Є умови, без яких існування правочину неможливе, а відтак дефекти в них, їх невідповідність вимогам закону не можуть бути правомірною підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. В правочинах-договорах такими є істотні умови (ст. 638 ЦК). Тому визнання недійсною будь-якої з істотних умов договору спричиняє його недійсність в цілому. Інші ж умови не мають такого правоутворюючого фактора, їх невідповідність закону не має такого правового значення для реалізації правочину.

У певних випадках законодавчо визнаються нікчемними ті чи інші конкретні умови договору. Так, в ЦК визнаються, зокрема, нікчемними умови: про обмеження в договорі роздрібної купівлі-продажу прав покупця-фізичної особи, порівняно з правами, встановленими цим Кодексом чи законодавством про захист прав споживачів (ст. 698); які погіршують становище наймача у договорі прокату порівняно з тим, що встановлено типовими умовами договору (ст. 787); які передбачають відмову вкладника від права на одержання вкладу на першу вимогу (ст. 1060). Наявність у правочині таких нікчемних умов також не призводить до недійсності правочину чи інших його частин.

Норми ст. 218 ЦК визначають правові наслідки недодержання вимог щодо письмової форми правочину. Недодержанням простої письмової форми визнається невиконання вимог, встановлених для простої письмової форми ст. 207 ЦК. За загальним правилом ч. 1 ст. 218, недодержання письмової форми правочину, яка вимагається законом, не призводить до недійсності правочину, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією зі сторін факту здійснення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо -, відеозапису та іншими доказами (ст. 218 ЦК). Рішення суду, зазначається в цій статті, не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

На перший погляд, створюється враження, що за своїм змістом наведені положення принципово (крім редакційних особливостей) не відрізняються від змісту ст. 46 ЦК УРСР, яка регулювала аналогічні відносини. Але насправді це не так. Так, в ст. 46 ЦК УРСР було записано, що "недодержання простої письмової форми, що вимагається законом (ст. 44 цього Кодексу), позбавляє сторони в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 цього Кодексу".

Аналіз змісту ст. 46 ЦК УРСР дає підстави для висновку про те, що законодавець забороняв стороні (сторонам) угоди, не укладеної у письмовій формі, посилатися на підтвердження факту укладення угоди на свідчення свідків.

Між тим, аналіз змісту ст. 218 ЦК України свідчить про невдалість її юридичної конструкції, оскільки при її спрощеному тлумаченні можливий хибний висновок про те, що сторона, яка прагне довести відсутність факту вчинення правочину (угоди), може це зробити за допомогою перерахованих в ній доказів, за винятком свідчень свідків, оскільки на них не може ґрунтуватися рішення суду. Фактично таке положення означає, що, по-перше, начебто ним встановлюється презумпція факту вчинення правочину, яка може бути спростована зазначеними доказами; по-друге, воно надає стороні право підтверджувати факт вчинення правочину будь-якими доказами, у тому числі свідченнями свідків, а спростовувати факт вчинення правочину (окремих його частин) начебто лише письмовими засобами аудіо -, відеозапису та іншими подібними доказами за винятком свідчень свідків, що не можна визнати логічним вирішенням цієї проблеми. З огляду на сказане, можна зазначити, що такої неоднозначності вдалося уникнути в ЦК РФ, згідно зі ст. 162 якого недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторони права у випадку спору посилатися на підтвердження угоди та її умов на показання свідків, але не позбавляє їх прав наводити письмові та інші докази. Вкрай невдале вирішення цієї проблеми запропоноване в Проекті Пленуму ВСУ, у п. 13 якого записано, що відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК не може доводитися свідченнями свідків не факт вчинення правочину, а заперечення факту його вчинення або оспорювання окремих його частин, а також виконання правочину.

На наш погляд, таке розуміння змісту норми ст. 218 ЦК є помилковим і застосування його на практиці може спричинити істотні негативні наслідки. Це означатиме, що одній стороні неукладеного у письмовій формі правочину (договору) для підтвердження факту вчинення правочину достатньо у позові лише зазначити про це, а другій стороні - відповідачеві - для спростування цього факту обов'язково необхідно навести письмові та інші докази. У разі відсутності у відповідача таких доказів (а їх існування завжди є маловірогідним), за логікою Проекту суд має задовольнити вимоги позивача за відсутності будь-яких доказів вчинення правочину, що було б юридичним нонсенсом. Як нам вважається, за таких обставин на підставі ЦПК України (статті 214-215) суд має відмовити у задоволенні позову у зв'язку з відсутністю доказів щодо вчинення правочину.

Тому цілком правомірно ВСУ змінив свою позицію з цього питання і в п. 12 постанови Пленуму від 6 листопада 2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" записав, що за змістом ч. 1 ст. 218 ЦК не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину, а й факт його вчинення.

Інша справа, що існує певна неузгодженість цивільного та процесуального законодавства, адже ЦПК України не встановлює обмежень у доказуванні тих чи інших юридичних фактів свідченнями свідків. Чинне процесуальне законодавство відносить до письмових доказів будь-якого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять у собі відомості про правочин та його умови (ст. 64 ЦПК, ст. 36 ГПК України). До інших доказів, що згадуються у ст. 218, можуть бути віднесені висновки експерта, речові докази. Так, якщо майно було передане за правочином, воно може слугувати доказом його вчинення. Однак і письмові документи, і інші докази мають стосуватися правочину та бути належними й допустимими з точки зору процесуального законодавства (статті 58, 59 ЦПК, ст. 34 ГПК України).

Як виняток ЦК допускає застосування свідчень свідків для доказу факту укладення правочину та його умов при визначенні тотожності речі, що була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернена поклажодавцеві (ч. З ст. 949), або при прийнятті речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин (ч. 2 ст. 937).

Свідчення свідків також допускаються, коли одночасно з правочином, для якого встановлена проста письмова форма, вчиняється кримінально каране діяння. Вчинення правочину в даному випадку можна доводити свідченнями свідків, оскільки скоєння злочину доводиться всіма допустимими кримінально-процесуальним законодавством доказами. Цей факт має бути підтверджений відповідно до вимог КПК України. Може бути визнаний дійсним і той усний правочин, для якого необхідна письмова форма, укладення якого визнали його сторони у судовому розгляді спору.

Недотримання простої письмової форми правочину тягне Його недійсність лише у випадках, встановлених законом. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. У зв'язку з недотриманням письмової форми нікчемними в силу прямої вказівки закону також є: договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719), договір страхування (ст. 981), кредитний договір (ст. 1055), договір банківського вкладу (ст. 1059), договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ст, 1107), договір комерційної концесії (ст. 1118), заповіт (ст. 1257).

Частина 2 ст. 218 надає суду право визнати укладений усно правочин, який під загрозою недійсності мав бути укладений у письмовій формі, у разі спору дійсним, але якщо одна з сторін вчинила певну дію, а друга підтвердила її шляхом прийняття виконання або іншими діями. Дана норма не є імперативною, а відтак не зобов'язує суд визнавати такий правочин в усіх випадках дійсним.

За загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст. 220 ЦК у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

У статті 220 ЦК визначені правові наслідки недійсності лише тих договорів, обов'язковість нотаріального посвідчення яких прямо передбачена законом. Це означає, що правові наслідки недотримання сторонами домовленості про нотаріальне посвідчення договору, для якого за законом воно не є обов'язковим, мають визначатися за іншими правилами.

Недотримання сторонами передбаченої законом нотаріальної форми договору відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК призводить до його нікчемності. Однак законодавець не передбачає у таких випадках спеціальних майнових наслідків недійсності договору. Тому вони мають визначатися відповідно до загальних положень ст. 216 ЦК.

Частина 2 ст. 220 ЦК надає суду право визнати дійсним нотаріально не посвідчений договір, якщо сторони домовилися про усі його істотні умови, підтверджені письмовими доказами і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від нотаріального посвідчення такого договору (недобросовісна сторона). Таке рішення може бути прийняте судом на вимогу добросовісної сторони, яка виконала повністю або частково договір. Зміст положень ч. 2 дає підстави тлумачити їх таким чином, що вони не поширюються на випадки ухилення від нотаріального посвідчення договору усіх його сторін. Під ухиленням від нотаріального посвідчення договору має розумітися як активна протидія цьому, так і пасивне небажання вчинити цю дію.

Якщо суд задовольнить вимогу добросовісної сторони про дійсність нотаріально не посвідченого договору, то після набрання чинності рішенням суду такий договір вважатиметься дійсним з моменту його укладення. Наступне нотаріальне посвідчення такого договору не вимагається. Судове рішення в цьому випадку замінює нотаріальне посвідчення. Подібна норма містилася також у ЦК УРСР (ч. 2 ст. 47).

У судовій практиці, однак, не завжди враховуються умови, необхідні для визнання нотаріально не посвідченого договору дійсним.

Так, у вересні 2004 р. Державне комунальне підприємство "Парк культури та відпочинку "Гідропарк" звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, укладеного між ним і суб'єктом підприємницької діяльності- фізичною особою К. та виселення приватного підприємця з орендованого приміщення.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 6 жовтня 2004 р. позов задоволено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29 грудня 2004р. рішення господарського суду залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятою постановою ПП К. подав касаційну скаргу, в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 грудня 2004р. скасувати та в позові відмовити. В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судом неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконної постанови.

Судова колегія ВГС України, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування норм матеріального та процесуального права вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню 3 таких підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій 15 січня 2004 р. між ДКП "Парк культури та відпочинку "Гідропарк" та ПП К. було укладено договір оренди нерухомого майна № 02, відповідно до п. 1.1 якого ДКП "Парк культури та відпочинку "Гідропарк" як орендодавець передає, а ПП К як орендар приймає в оренду нежиле приміщення (будівлю шахового клубу) загальною площею 258,2 кв. м за адресою: м. Київ, острів Передмісна слобідка, І.

Сторони також обумовили у п. 9.1 строк дії даного договору, а саме з 15 січня 2004 р. до 14 січня 2009p., тобто 5 років.

Разом з тим, судами встановлено, що спірний договір нотаріально не посвідчений. Відповідно до ч. 2 ст. 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, а відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про задоволення позовних вимог Державного комунального підприємства "Парк культури та відпочинку "Гідропарк* щодо визнання недійсним спірного договору оренди нерухомого майна.

Крім того, згідно зі ст. 1212 ЦК України, особа зобов'язана повернути майно, зокрема тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Оскільки у зв'язку з недійсністю договору у ПП К відпала правова підстава для користування орендованим майном, то він зобов'язаний повернути це майно позивачу.

На підставі вищевикладеного оскаржувана постанова Київського апеляційного господарського суду є повною, законною та обгрунтованою, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.

Відповідно постановою ВГС України від 4 серпня 2005 p. у задоволенні касаційної скарги було відмовлено, незважаючи на наявність у даній справі певних умов, достатніх для визнання договору оренди дійсним.

Стаття 31 ЦК надає малолітній особі (яка не досягла 14 років) право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом. Інші правочини за малолітніх осіб мають вчиняти їх батьки (усиновлювачі) або опікуни відповідно до вимог законодавства. Правочини, вчинені малолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності, мають вважатися відповідно до ст. 203 ЦК нечинними (неправомірними). Вчинення малолітнім таких дій може слугувати підставою недійсності укладеного ним правочину (ст. 215 ЦК). Норма ч. І ст. 221 передбачає можливість "легалізації" такого правочину шляхом схвалення його батьками (усиновлювачами) малолітнього або одним з них, з ким він проживає, або опікуном. Такий правочин має вважатися схваленим, якщо ці особи дізналися про його вчинення, але протягом одного місяця не заявили відповідних претензій другій стороні. Закон не визначає форми такої претензії. Тому вона може бути висловлена у різній формі (усній, письмовій). Претензія може бути безпосередньо вручена стороні, направлена факсом, поштою тощо. Зазначені особи можуть також безпосередньо звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним. Утримання зазначених осіб від направлення претензій щодо правочину за участю малолітнього, про укладення якого їм стало відомо, також розглядається як його схвалення.

Лише у разі відсутності схвалення правочину батьками (усиновителями) або опікунами у вищезазначеному порядку він вважається нікчемним. Однак і у цьому випадку допускається можливість визнання такого правочину дійсним, якщо він був вчинений на користь малолітньої особи. Під користю тут слід розуміти не тільки отримання малолітнім будь-яких додаткових порівняно з переданими ним майновими благами, а й отримання в розмірних з переданими матеріальними благами, які можуть задовольнити потреби цієї малолітньої особи.

Питання про визнання правочину дійсним можуть порушувати заінтересовані особи. Суд не має права виносити таке рішення за власною ініціативою. Заінтересованими особами можуть бути батьки (усиновлювачі) або опікуни малолітньої особи, а також інші особи, у тому числі ті, які виступили контрагентами за такими правочинами.

До правочинів малолітньої особи з особою з повною цивільною дієздатністю відповідно до частин 3-4 ст. 221 ЦК застосовується двостороння реституція. Особа з повною дієздатністю має повернути все отримане за таким правочином батькам (усиновителях) або опікунам малолітнього. У свою чергу, батьки (усиновителі) або опікуни малолітнього мають повернути дієздатній особі все одержане за правочином у натурі, а в разі неможливості цього - відшкодувати вартість отриманого в грошах за цінами, що існують на момент відшкодування.

До того ж, вчинення правочину дієздатною особою з малолітнім є ще й цивільним правопорушенням, а отже, коментована стаття покладає на неї також обов'язок відшкодувати збитки, заподіяні укладенням недійсного правочину, якщо в момент укладення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. За загальним правилом, вина правопорушника презюмується, тому дієздатна особа має доводити, що вона не знала або не могла знати про те, що її контрагент за договором є малолітньою особою.

Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то закон зобов'язує саме їх повернути все одержане за цим правочином у натурі. Лише в разі неможливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості проводиться батьками (усиновителями) або опікунами за наявності однієї з таких умов:

вчиненню правочину сприяла їхня винна поведінка (неналежний догляд за малолітнім, свідоме підштовхування його до вчинення правочину тощо);

їхня винна поведінка сприяла втраті майна, яке було предметом правочину.

В усіх інших випадках жодні обов'язки на батьків (усиновлювачів) або опікунів малолітніх осіб не покладаються.

Вчинення неповнолітньою особою (від 14 до 18 років) правочину з малолітньою особою тягне за собою наслідки, передбачені ст. 222 для правочинів, вчинених неповнолітніми особами між собою.

Відповідно до ст. 222 ЦК правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому ст. 221 цього Кодексу. Проте такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

Неповнолітньою особою визнається особа віком від 14 до 18 років (ст. 32 ЦК). Неповнолітні особи мають неповну дієздатність. Це означає, що всі правочини вони вчиняють самі, але за згодою своїх батьків, усиновлювачів або піклувальників. При цьому закон вимагає саме наявності згоди зазначених осіб, а не їх обізнаності. Ряд правочинів, спеціально передбачених законом, наприклад дрібні побутові правочини, розпорядження своїм заробітком тощо, неповнолітні мають право вчиняти самостійно, а відтак ст. 222 ЦК на такі правочини не поширюється. Правові наслідки, передбачені правилами ст. 222 можуть застосовуватися лише до тих правочинів, які підлягають схваленню батьками, усиновлювачами або піклувальниками.

Сама по собі відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників на вчинення правочину ще не робить його недійсним. Згода може бути надана й після вчинення правочину, за винятком тих випадків, коли законом вимагається обов'язкова письмова згода до укладення правочину, наприклад щодо транспортних засобів або нерухомого майна (ст. 32 ЦК). Причому допускається як надання прямої згоди (у письмовій формі, якщо це вимагається законом), так і схвалення правочину шляхом непред'явлення батьками (усиновлювачами) або піклувальниками неповнолітнього претензії другій стороні протягом одного місяця з моменту, коли ці особи дізналися про вчинення неповнолітнім правочину.

Передбачені ст. 222 недійсні правочини належать до категорії оспорюваних. З позовом про визнання такого правочину недійсним можуть звернутися батьки (усиновлювачі) або піклувальники неповнолітньої особи, її контрагент за договором, орган опіки та піклування та інші особи, права яких зачіпаються таким правочином. Передбачена законом згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників неповнолітньої особи на вчинення нею правочину встановлена з метою забезпечення інтересів останньої. Тому якщо вчинений неповнолітнім правочин хоча і не схвалений його батьками або піклувальниками, але не зачіпає інтересів неповнолітнього, суд має право відмовити у визнанні такого правочину недійсним.

Наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого неповнолітніми особами між собою, є покладення на них зобов'язання повернути другій стороні все одержане за цим правочином у натурі. В разі неможливості повернення одержаного в натурі неповнолітні мають відшкодувати його вартість за цінами, що діють на момент відшкодування, незалежно від того, є вони вищими або нижчими за ціни, що діяли на момент вчинення правочину, чи ні.

Грошове відшкодування здійснюється за рахунок коштів неповнолітньої особи. Батьки (усиновлювачі) або піклувальники зобов'язані здійснити відшкодування за власний рахунок за наявності таких підстав:

у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування; вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Положення наведеної статті не поширюються на правочини неповнолітніх, які є повністю дієздатними у зв'язку з укладенням шлюбу або їх "емансипацією". Закон визнає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб, які: страждають на психічний розлад, який істотно впливає на їхню здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними;

зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставлять себе, свою сім'ю або інших осіб, яких вони за законом зобов'язані утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36 ЦК). Дія цієї статті не поширюється на дрібні побутові правочини, які особа, дієздатність якої обмежена, має право вчиняти самостійно відповідно до ст. 37 ЦК Правочини (за винятком дрібних побутових), вчинені особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника, можуть бути згодом схвалені останнім. Схвалення таких правочинів відбувається у порядку, передбаченому ст. 221 ЦК.

Правочини, вчинені фізичною особою, дієздатність якої відповідно до закону обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, належать до категорії оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може подати лише піклувальник.

Положення ст. 221 ЦК спрямовані на недопущення скрутного матеріального становища членів сім'ї або утриманців особи, дієздатність якої обмежена. Тому правочин, вчинений такою особою, визнається недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самої особи, членів його сім'ї або осіб, яких вона відповідно до закону зобов'язана утримувати. Відтак норма статті про недійсність правочину не поширюється на правочини, за якими особа, обмежена в дієздатності, отримує майно без надання взамін свого (отримання дарунка, прийняття спадщини, безоплатне користування майном тощо). У разі визнання судом правочину недійсним мають застосовуватися правові наслідки, передбачені частинами 1, 2 ст. 216 ЦК.

Певні правочини, вчинювані опікунами або за згодою піклувальника, потребують дозволу органів опіки та піклування (ст. 71 ЦК). Відповідно до ст. 224 ЦК правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, є нікчемним, але на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

Дія цієї статті поширюється на правочини, вчинені опікунами особи, над якою встановлено опіку, або особою, над якою встановлене піклування за згодою піклувальника, але без дозволу органу опіки й піклування.

Перелік таких правочинів визначений ст. 71. До них, зокрема, належать:

правочини, спрямовані на відмову від майнових прав підопічного;

видача письмових зобов'язань від імені підопічного;

укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договорів щодо поділу або обміну жилого будинку, квартири.

Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, належить до категорії нікчемних. У разі визнання такого правочину недійсним у судовому порядку мають застосовуватися правові наслідки, визначені ст. 216 ЦК, оскільки у ст. 224 ЦК спеціальні правові наслідки не передбачені.

На вимогу заінтересованої особи (фізичної чи юридичної) суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам особи, над якою встановлено опіку або піклування (наприклад, правочин, який привів до покращення майнового стану особи, над якою встановлена опіка або піклування, або правочин, вчинений з метою запобігання погіршенню майнового стану такої особи).

З позовом про визнання правочину дійсним має право звернутися будь-яка заінтересована особа, наприклад, опікун або піклувальник, орган опіки та піклування, уповноважена законом посадова особа, контрагент за правочином або інша особа, інтереси якої зачіпає вчинений правочин.

У судовому порядку може бути визнаний недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, яка у момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними на підставі положень ст. 225 ЦК.

Дія цієї статті поширюється на правочини, вчинені дієздатною особою, але за обставин, які свідчать про тимчасову наявність у неї такого стану, який призводить до дефектів у формуванні внутрішньої волі та її волевиявлення. За ст. 203 ЦК однією з умов чинності правочину є дотримання вимоги закону про те, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Тому законодавець визначає у ч. 1 ст. 225 умови фактичного стану, які не дозволяють фізичній особі адекватно виразити свою волю щодо вчинюваного правочину.

Для визнання правочину таким, що має дефекти волі і волевиявлення, а врешті є недійсним, необхідно встановити наявність хоча б одного з двох факторів, які мали місце в момент вчинення правочину, а саме: щоб вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати своїми діями.

З метою встановлення такого стану громадянина в момент вчинення правочину суд може призначити судово-медичну експертизу. Проте наявність (відсутність) такого стану може бути доведена й іншими допустимими доказами.

Причини стану особи, за якого вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, можуть бути різними: сильне нервове хвилювання, психічний розлад, травма, больовий шок, сильне алкогольне чи наркотичне сп'яніння тощо. Самостійне приведення фізичної особи у такий стан не перешкоджає можливому визнанню укладеного нею правочину недійсним.

Правочин, визначений зазначеною статтею, належить до категорії оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може бути поданий самою особою, яка його вчинила, а в разі її смерті - іншими особами, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Стан фізичної особи, яка в момент вчинення правочину не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними, може виявитися таким, що може призвести до визнання її недієздатною відповідно до ст. 39 ЦК. У такому разі опікун такої фізичної особи набуває права на подання позову про визнання укладеного правочину недійсним.

Загальним наслідком визнання правочину недійсним є двостороння реституція. У випадку якщо інша сторона правочину знала про стан особи, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, вона зобов'язана додатково відшкодувати їй моральну шкоду, завдану вчиненням