Цивільне право України - Дзера О.В. - 3. Види представництва

Обсяг і характер повноважень представника, а також умови їх здійснення залежать від покладених в основу представництва юридичних фактів. Відповідно, розрізняють і самі види представництва: а) представництво, засноване на адміністративному акті; б) представництво, засноване на законі (представництво за законом); в) представництво, засноване на договорі (добровільне або договірне представництво); г) комерційне представництво.

Представництво, засноване на адміністративному акті

Є таким представництвом, при якому представник зобов'язується діяти від імені особи, яку представляють у силу адміністративного розпорядження останнього. Частіше за все таке представництво має місце тоді, коли орган юридичної особи видає наказ про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здійсненням певних представницьких функцій, наприклад, укладенням договорів, вчиненням інших правочинів. Повноваження представника в цьому випадку визначаються виданим адміністративним актом, або випливають з посадових інструкцій працівника, або слідують з обстановки, в якій діє представник (касир, приймальник замовлень тощо). До даного представництва слід віднести і таке представництво, що засноване на членстві в громадській організації. При цьому слід враховувати, що юридичні особи мають право приймати на себе обов'язки представляти в цивільному обороті інших осіб тільки у випадках, коли це не суперечить їх цивільній правоздатності.

Представництво, засноване на законі.

Представницькі відносини, які виникають за прямою вказівкою закону, прийнято називати законним, або обов'язковим, представництвом. Так, законними представниками малолітніх дітей є їхні батьки, повноваження яких засновуються на факті батьківства. Особливість цього виду представництва полягає в тому, що воно виникає незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Крім того, повноваження законного представника безпосередньо визначені законом.

Представництво за законом

Є різновидом представництва, що виникає і припиняється лише з настанням юридичних фактів, указаних у законі (незалежно від волевиявлення особи, яку представляють), і має на меті забезпечення не тільки інтересів фізичних осіб, яких представляють, а й інтересів осіб, пов'язаних із ними цивільними правовідносинами, а також суспільного інтересу в цілому. Зміст останнього полягає в тому, щоб усунути недоліки в дієздатності окремих категорій суб'єктів цивільних правовідносин.

До числа законних представників українське цивільне законодавство відносить: (1) батьків; (2) усиновлювачів; (3) опікунів і (4) піклувальників. Здійснення законними представниками своїх повноважень становить їх публічно-правовий обов'язок.

Правове становище батьків і усиновлювачів як законних представників своїх (усиновлених) дітей визначається статтями 41-42 ЦК і нормами Сімейного кодексу. Права й обов'язки усиновлювачів як законних представників тотожні правам і обов'язкам батьків.

Відповідно до ч. 2 ст. 242 ЦК опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Опіка встановлюється судом над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, визнаними недієздатними. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Опікун вчиняє правочини з майном підопічного, в тому числі управління майном останнього, з урахуванням обмежень, встановлених ЦК (статті 58, 60, 67-72).

Під батьками розуміються тільки батько й мати дитини, але ніяк не інші родичі по висхідній лінії; під усиновителями - особи, зареєстровані як такі. Основні права батьків - це: (1) право на захист прав та інтересів дітей і (2) право на виховання дітей. Разом із тим, наведені права виступають також обов'язками батьків як щодо самих дітей, так і щодо суспільства. Крім того, батьки несуть також обов'язок утримання своїх дітей.

Права батьків на майно, яке перебуває у власності дітей, визначаються ЦК. На майно дітей, які не досягли чотирнадцяти років, батьки мають права, установлені ст. 41 ЦК. Згідно зі ст. 42 ЦК, батьки не мають будь-яких прав на майно дітей віком від 14 до 18 років, за винятком права давати згоду на укладення правочину з цим майном. Правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі), дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У випадку, якщо вчинена угода не отримала схвалення, батьки мають право пред'явити позов до суду про визнання такого правочину недійсним (ч. 2 ст. 222 ЦК). На майно повністю дієздатних неповнолітніх дітей батьки не мають жодних прав.

Цивільно-правовий статус законних представників, які іменуються батьками, може бути втрачений за наявності хоча б однієї з таких обставин: (1) дитина досягла цивільного повноліття; (2) дитина набула повної дієздатності до досягнення нею повноліття; (3) батьки позбавлені батьківських прав; (4) батьки обмежені в батьківських правах; (5) дитина відібрана в батьків; (6) дитина усиновлена. Позбавлення та обмеження батьківських прав можливі тільки в судовому порядку, а відібрання дитини може бути здійснене тільки органом опіки та піклування. При цьому батьки не звільняються від обов'язку утримання дитини - це все. що зберігається від їхнього батьківського статусу.

Відповідно до ч. З ст. 242 ЦК законним представником може бути інша особа у випадках, встановлених законом. У цьому контексті законними представниками в певному відношенні виступають керуючий санацією і ліквідатор у процедурі банкрутства. В наведених випадках представницькі відносини виникають на підставі акта адміністративного органу у вигляді ухвали господарського суду. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з дня винесення ухвали господарського суду про санацію припиняються повноваження керівника боржника, управління боржником переходить до керуючого санацією, припиняються повноваження органів управління боржника-юридичної особи. Керуючий санацією має право укладати від імені боржника мирову угоду та інші цивільно-правові угоди, самостійно розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених згаданим Законом. Відповідно до ст. 25 наведеного Закону ліквідатор із дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута. При здійсненні повноважень з управління справами боржника-юридичної особи та виконанні функцій органу управління юридичної особи арбітражні керуючі вчиняють правочини, інші юридичні та фактичні дії (відмова від невигідних договорів; скликання зборів кредиторів, ведення реєстру їх вимог; складання плану зовнішнього управління (план санації); реалізація майна боржника тощо). Керуючий санацією і ліквідатор здійснюють правомочності органу управління боржника-юридичної особи в інтересах неспроможного боржника та його кредиторів у рамках неспроможності боржника (банкрутства) як самостійного інституту, що обумовлює припустимість поширення положень про представництво на діяльність наведених арбітражних керуючих у частині, що не суперечить процедурам банкрутства, передбаченим відповідним законодавством.

Добровільне представництво

Є представництвом, заснованим на договорі. Такий вид представництва виникає за волею особи, яку представляють. Довіритель визначає не лише особу представника, а й його повноваження. Добровільне представництво характерне тим, що на вчинення юридичних дій від імені особи, яку представляють, вимагається згода самого представника. Між особою, яку представляють, та представником укладається договір, який визначає їх внутрішні взаємовідносини (договір доручення, інші договори, визначені законом).

Якщо стороною такого договору є особа, яка постійно і самостійно здійснює діяльність з представництва від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, виникає так зване комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво. Положення про комерційне представництво є новими для українського цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Наведене в ч. 1 ст. 243 ЦК поняття комерційного представника містить його юридичну ознаку, яка полягає у здійсненні таким представником самостійної підприємницької діяльності шляхом вільного здійснення своєї діяльності як самостійного промислу. Не перебуваючи у трудових відносинах з особою, яку представляє, свої обов'язки він має виконувати з турботливістю звичайного підприємця, якщо із сутності відносин не випливає обов'язок піклуватися про інтереси і справи довірителя більше, ніж про власні.

Комерційний представник діє від імені та в інтересах осіб, яких представляє, і якими виступають підприємці. Виступ комерційного представника в чужих інтересах зобов'язує надавати перевагу інтересам особи, яку він представляє, а у випадку виникнення ситуацій конфлікту із власними інтересами - забезпечувати баланс інтересів осіб, яких він одночасно представляє. Зокрема представник не має права використовувати у своїй підприємницькій діяльності конфіденційну інформацію, отриману в результаті здійснення представницьких повноважень, якщо це може заподіяти шкоду особі, яку він представляє.

Повноваження комерційного представника виражаються в укладенні договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційний представник може представляти декількох підприємців. Повноваження комерційного представника можуть обмежуватися власне укладенням договорів, тобто вчиненням дій, достатнім для набрання ними чинності, а також передбачати вчинення дій щодо забезпечення виконання укладених договорів на умовах, визначених представницькими повноваженнями.

Комерційний представник може одночасно представляти обидві сторони договору, а якщо договір багатосторонній, то й більше двох за згодою цих сторін, а також в інших випадках, передбачених законом. При цьому комерційний представник має діяти в інтересах різних сторін, бути неупередженим і виконувати надані йому доручення з турботливістю звичайного підприємця. Комерційний представник зобов'язаний зберігати в таємниці відомості про вчинені ним торговельні правочини. Наведений обов'язок зберігається і після того, як представник виконає доручення.

Комерційний представник повинен мати прямо визначені повноваження, що передбачають його права на одночасне представництво. Такі повноваження можуть міститися в письмових договорах, які обидві сторони майбутнього правочину уклали з комерційним представником, або у виданій кожною з них довіреності.

Якщо комерційний представник одночасно представляє різні сторони, вони мають виплатити йому погоджену винагороду й відшкодувати понесені при виконанні витрати в рівних частках. Інший порядок виплати винагороди й відшкодування витрат може бути визначений угодою сторін.

Комерційне представництво є добровільним і виникає в силу договору, який укладається представником і підприємцем у простій письмовій формі. В ньому вказуються повноваження представника. Якщо в договорах повноваження не вказані, то поряд з укладеним договором підставою виникнення комерційного представництва є довіреність.

ЦК допускає встановлення законом або іншим нормативним актом спеціальних правил про комерційне представництво, що діють у визначеній сфері підприємницької діяльності. Особливості окремих видів комерційного представництва, про які йдеться в ч. 4 ст. 243 ЦК, поки що не встановлені.