Цивільне право України - Дзера О.В. - Глава 32. Право довірчої власності

1. Еволюція інституту довірчої власності в цивільному праві України

ЦК України 2003 р. містить чимало новел, серед яких особливе місце своєю новизною виділяється довірча власність як різновид "цільового" речового права і правова форма здійснення економічного відношення "управління власністю" у визначеному інтересі (переважно або виключно в чужому), на яку поширюються положення глави 70 "Управління майном" ЦК України.

Право довірчої власності - нове явище в українському праві, яке не має аналогів як у ЦК УРСР 1963 і 1922 рр., так і в більш ранньому вітчизняному цивільному законодавстві в цілому, що вимагає виявлення еволюції цієї речово-правової конструкції, передумов її виникнення і місця в системі цивільного права.

Всі попередні проекти й остаточна редакція ЦК на момент його прийняття Верховною Радою України 16 січня 2003 року не містили положень про довірчу власність.

В українське цивільне законодавство інститут довірчої власності введено Законом України від 19.06.2003 р. № 1980-ІУ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", у відповідності з яким було внесено зміни і доповнення до ЦК України (п. 2 ст. 316, п. 2 ст.1029) і Закону України "Про власність" (п. 2 ст. 4). Поняття, механізм і особливості здійснення права довірчої власності при будівництві житла та операціях з нерухомістю регулюються Законами України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" № 978-IV і "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" № 979-ІУ від 19 червня 2003 року.

Введення нового виду цільової власності було викликано соціально-економічними факторами, які виникли внаслідок неадекватного регулювання нових економічних відносин, зокрема, в сфері масового (колективного) будівництва житла, традиційними правовими конструкціями. Йдеться насамперед про договори спільної діяльності та інвестування.

На відміну від статусу співвласника або представника (прямого чи непрямого) за договорами спільної діяльності та інвестування, відповідно, визнання організатора будівництва довірчим власником майна фонду банківського управління дає можливість реалізувати більш надійні правові механізми забезпечення інтересів інвесторів (установників, довірителів), інших учасників довірчих відносин шляхом недопущення неналежного виконання зобов'язань з інвестування (через систему закріплення відповідної кількості вимірних одиниць об'єкта інвестування за фактично сплачені кошти) та економічної нейтралізації наслідків зловживання належними їм правами (ризик неліквідності майна фонду від спекулятивної "торгівлі" інвестиційними контрактами мінімізується системою заходів щодо дольової локалізації і максимального перенесення такого ризику на спекулянта (довірителя, з ініціативи якого достроково припиняється управління майном), зокрема, - оперативним резервом, вартістю послуг за оформлення виходу з фонду, відстроченням остаточної виплати до введення об'єкта в експлуатацію або до інвестування відкріпленого об'єкта новим інвестором), що в цілому сприяє досягненню мети довірчої власності - отримання житла у власність довірителів.

Отже, нормативне закріплення довірчої власності в українському законодавстві направлене на усунення невідповідності між економічними відносинами і формами їх правового регулювання.

2. Поняття довірчої власності в цивільному праві України

ЦК України, не закріпивши поняття права довірчої власності, обмежився лише визнанням його "...особливим різновидом права власності..." (п. 2 ст. 316 ЦК).

В Законі України "Про власність" (п. 2 ст. 4) законодавець також обмежувався лише вказівкою на право власника передавати належне йому майно у довірчу власність, що обумовлює актуальність виявлення ознак та поняття цієї речово-правової категорії.

Легальне визначення довірчої власності на іпотечні активи закріплено в Законі України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" від 19 червня 2003 року № 979-ІУ. Відповідно до ст. 26 наведеного Закону "довірчою власністю є особлива форма договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження платежами за іпотечними активами, переданими установником у володіння, користування і розпорядження управителю. Управитель є довірчим власником іпотечних активів".

Закріплене в наведеному Законі поняття довірчої власності іпотечних активів, незважаючи на його спеціальний характер, містить відзначальні ознаки довірчої власності в цілому, що дає можливість провести порівняльний аналіз на його відповідність загальним засадам права власності і припустимість визнання різновидом права власності.

Право довірчої власності відповідає положенням ЦК України про поняття, зміст і здійснення права власності (статті 316-319 ЦК). Наведений висновок обумовлений тим, що титул довірчої власності виникає за волевиявленням відчужуюча, незалежно від волі інших осіб; зміст цього права становлять повноваження "тріади", які здійснюються на власний розсуд довірчого власника, зобов'язаного, однак, додержуватися визначених обмежень своєї діяльності.

Визначальну роль у характері права довірчої власності відіграє мета, для досягнення якої створюється зазначений вид довірчих відносин.

У даному разі під метою слід розуміти результат, на досягнення якого спрямоване відповідне правовідношення.

Однак мету як результат не завжди можна ототожнювати з каузою (causa) як правовою підставою правовідношення.

Будь-яке довірче правовідношення має правомірну юридичну мету (causae), під якою необхідно розуміти "очікуваний об'єктивний результат, ...до якого спрямований правочин". У цивілістичній літературі мета або кауза (causa) розглядається також як "правопороджуючий факт, тобто зовнішня подія, яка, за приписами об'єктивного права, викликає юридичні наслідки".

Підставою або каузою довірчого зобов'язання визнається найближча правова мета (causa proxima), на досягнення якої направлено зобов'язання, що приймається стороною за договором.

У двосторонніх зобов'язаннях підставою зобов'язання є зустрічний обов'язок іншої сторони - causa credendi. В односторонніх зобов'язаннях підставою зобов'язання є повернення раніше отриманого від кредитора (зберігання, позика) - causa solvendi; в безоплатних договорах - намір обдарувати кого-небудь, створити у контрагента майнове право без компенсації - causa donandi.

Кауза об'єктивна й тому в усіх договорах одного виду однакова, що відрізняє її від суб'єктивних цілей, мотивів, як більш віддалених, але практично необхідних стороні і позбавлених юридичного характеру (тобто не включених до умов зобов'язання), які ми розраховуємо досягнути через такий результат.

Віддалені цілі або мотиви правочину є рушійними бажаннями для досягнення найближчої правової мети реалізувати ту більш віддалену, але практично необхідну стороні мету. Мотиви можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, при передачі пожертви благодійному фонду на користь визначених вигодонабувачів (дестинаторів), особа бажає добитися позитивного ставлення до себе; забезпечуючи, фідуціарно борг - турбується про свою репутацію; купуючи будинок в рамках договору [довірчого] управління майном - бажає забезпечити проживання в ньому вигодонабувачів, здавати в інтересах останніх у найм тощо. Мотив для кожного договору індивідуальний, суб'єктивний, що, зокрема, і відрізняє мотив від юридичного ризику. Мотиви зазвичай не впливають на дійсність угоди, якщо не включені сторонами до договору як умови.

Зовсім інше юридичне значення має підстава зобов'язання, що, по-суті, належить до істотних умов дійсності договору, оскільки підстава не повинна суперечити закону, добрим правам і публічному порядку. Це означає, що згода прийняти на себе зобов'язання має бути обумовленою, тобто каузальною.

У зв'язку з цим необхідно відрізняти поняття "цілі" і "результати" діяльності, а також "діяльності в інтересах даної особи з власною діяльністю даної особи".

Визначеність права довірчої власності метою його створення обумовлює універсальність його цільового застосування та одночасно ускладнює визначення поняття цього речового права.

Свого часу французький вчений П. Леполль прийшов до логічного висновку про практичну неможливість вичерпного визначення довірчої власності, оскільки завжди знайдеться різновид, позбавлений тієї ознаки, яка є у всіх інших.

"Місія довірчого власника, зазначав В. Кітон, - полягає в забезпеченні того, щоб річ була ... використана для тієї цілі, для якої вона була призначена... Сутність цього правового інституту ...тільки ...в речі і в призначенні її для певної мети".

Право довірчої власності, як і будь-яке право в цілому, "знає одне джерело свого походження - ціль".

Цільова персоніфікація речі - єдина творча сила всього права довірчої власності, кожен елемент якого зобов'язаний своїм походженням та існуванням меті довірчої власності.

Мета довірчої власності вказується установником в договорі управління майном. Передбачається, що мета буде незмінною, але може виникнути ситуація, коли установник призначив майно для благодійницької мети або отримання освіти його неповнолітнім сином і помер, а вказані ним цілі виявляться недосяжними. В англо-американській практиці довірча власність (trust) у цьому випадку не припиняється, якщо суд застосовує "су-pres". В перекладі з французької ("су pres comme possible") цей вислів означає "as near as possible" або "as close as possible" ("як можна більш близько").

Застосовуючи доктрину "су-pres", суд приймає рішення про використання майна для іншої благодійної, іншої мети, найбільш близької до первинної. Якщо суд встановить, що виконати вказівки установника неможливо взагалі, така (благодійна тощо) довірча власність припиняє своє існування. Без мети її існування неможливе. Майно належить поверненню установнику (його правонаступникам), а до повернення утримується на умовах resulting trust (один із видів довірчої власності, визначальною рисою якої є тимчасовий характер і обов'язок довірчого власника або іншої особи повернути річ установнику).

Загальновизнаною ознакою є визначеність майна, яке становить предмет довірчої власності. Якщо предмет визначений надто неконкретно і неможливо виявити склад майна, то довірча власність може бути визнана такою, що не відбулася. Однак склад майна може змінюватися, якщо довірчий власник уповноважений на відчуження і вчинення інших правочинів з майном.

У трастовому праві практично існує ще одна базова вимога щодо юридичної дійсності предмету траста: майно має бути отримано (тобто, прийнято) trustee. Якщо settlor створює траст з усіма умовами юридичної дійсності (так зване правило трьох визначеностей - three certainties: визначеність слів та намірів, предмету та бенефіціарія як суб'єкту траста), але відмовляється передати майно trustee, тоді траст вважається нествореним. Юридичні експерти називають це "неповністю створеним трастом" (англ. incompletely constituted trust).

Неповністю створений траст інколи визнається створеним або не створеним залежно від простого правила: чи передав трасті або бенефіціар будь-яке цінне майно (англ. "consideration", дослівно - розпорядження або надання) в обмін за майно траст-фонду? Якщо так, траст вважається таким, що набрав чинність і обов'язковим для сеттлора, який може бути примушений передати майно в траст або сплатити обумовлені цим збитки на користь трасті або бенефіціара. Якщо ні, бенефіціару не пощастило. Бенефіціар, який не дав розпорядження (consideration), називається "добровольцем" ("volunteers").

Мета і майно є найпостійнішими ознаками, без яких довірча власність не може існувати, однак не виключними її рисами; останні притаманні будь-яким видам цільового права власності (право власності за договорами про дилерство, спільну діяльність, благодійництво і пожертву тощо), різновидом якої необхідно розглядати довірчу власність.

Визначальною рисою довірчої власності є довірчі відносини, які виникають між довірчим власником та установником і вигодонабувачем.

Довірчі відносини обумовлюють існування речового титулу, обтяженого довірчим (фідуціарним) зобов'язанням.

Природа і обсяг довірчого зобов'язання закріплені в концепції довірчих відносин.

За своєю сутністю довірче зобов'язання означає "добросовісно прийняте на себе зобов'язання довірчого власника діяти [провести зустрічне надання] в інтересах іншого [установника або вигодонабувача довірчої власності] на умовах договору або закону, як в інтересах самого себе...", тобто так, як вчинив би "середній" розумний установник або вигодонабувач за аналогічних обставин, поняття якого грунтується на теорії "середнього або звичайного громадянина" або "розсудливої людини" [рос. благоразумный человек; англ. reasonable mana) як мірила і масштабу в оцінці здійснення цивільних прав і "в творчості цивільних норм і більшості даного суспільного середовища", згідно з яким "мають застосовуватися загальні вимоги, які встановлені як для "середнього" учасника цивільних правовідносин (об'єктивний критерій), або ж, конкретні вимоги, які висуваються до конкретного учасника з огляду на його індивідуальні особливості (суб'єктивний критерій)".

Однак обов'язок діяти "як в інтересах самого себе" не повністю збігається з колом дій, які можна вчиняти у своїх інтересах. Для довірчого власника неприпустимий ризик щодо довіреного йому майна, неприпустимі благодійні пожертвування довірчої власності, неприпустимо і її знищення. Довірчий власник зобов'язаний бути надзвичайно передбачливим, чого може собі дозволити не робити звичайний власник.

Отже, на відміну від звичайного піклування боржника у відносинах, позбавлених довірчого характеру, на довірчого власника покладено обов'язок довірчого піклування (англ. fiduciary duty of care), зміст якого полягає в тому, що дії) необхідні для здійснення права довірчої власності, мають бути вчинені з дбайливістю та обачністю, що вимагаються від абстрактного "середнього" довірчого власника (тобто, який має нормальний, середній рівень інтелекту, знань та життєвого досвіду), що має аналогічну мету, якщо із змісту або сутності відносин не випливає встановлення визначених вимог, які висуваються до конкретного довірчого власника, з огляду на його індивідуальні особливості.

Довірче піклування полягає також в обов'язку фідуціарія діяти порядно і бути відданим (лояльним), що не дають підстав для їх двозначного тлумачення і можливості для безпідставного збагачення та шахрайства.

Введення в українське право інституту довірчої власності надало додаткової актуальності питанням запозичення всебічно розроблених в рамках англосаксонської доктрини фідуціарних відносин і обов'язку довірчого піклування (fiduciary duty саге) концепцій "передбачуваних (презумованих) повноважень" (англ. implied terms), "недобросовісного впливу" (undual influence), "захищеного класу" (protected class of persons), "нотифікації" (doctrine of notice) і позбавлення права на судове заперечення внаслідок попередньої поведінки (estoppel).

Однак, незалежно від ступеню розробленості концепції довірчих (фідуціарних) відносин, їх розуміння в будь-якому континентальному правопорядку має ґрунтуватися на тезі про те, що загальна мета існування довірчої власності полягає в управлінні довірчою власністю в інтересах інших, утриманні її виключно на благо інших. Довірчий власник є своєрідною довіреною особою, яка повинна при здійсненні свого довірчого (фідуціарного) зобов'язання управляти з належною турботливістю майном, довірчим власником якого вона є, в інтересах інших, і не має права користування в особистих інтересах.

Інтерес у довірчій власності можна розглядати як поєднання чужого і власного інтересу (установника/вигодонабувача і довірчого власника), зміст яких становлять два елементи - мета, усвідомлена або неусвідомлена зміна об'єктивного становища (установника/вигодонабувача), і заінтересованість, тобто засіб, усвідомлений стимул (довірчого власника). Довірчий власник, діючи в чужому інтересі, переслідує інтерес установника як мету свого суб'єктивного права, однак одночасно реалізує і свій власний інтерес (заінтересованість) як сутність свого суб'єктивного права.

У цьому контексті право довірчої власності можна розглядати як специфічний спосіб здійснення права власності виключно або переважно в чужому інтересі, що полягає в зобов'язанні довірчого власника діяти в інтересах вигодонабувача та/або установника.

Під діями в інтересах вигодонабувача або установника необхідно розуміти вчинені з належною турботливістю дії, що не суперечать закону і мають своєю метою зберігання, примноження вартості переданого в управління майна або досягнення іншого визначеного результату, досягнутого без невиправданого ризику можливих втрат так, як вчинив би на місці управителя сам установник за аналогічних обставин.

Різновиди довірчого зобов'язання досить різноманітні. Зазвичай зміст дій довірчого власника становить обов'язок піклуватися про схоронність майна. Після отримання майна довірчий власник зобов'язаний прийняти заходи щодо "перетворення всієї власності в найбільш надійну і просту форму". Так, необхідно пред'явити до стягнення вимоги, які входять до складу майна, реалізувати невигідне, малодоходне майно і, навпаки, придбати на ці кошти майно більш прибуткове. Довірчий власник, крім того, не повинен допускати та вирішувати на користь установника та вигодонабувача ситуації конфлікту інтересів, що передбачає неприпустимість виконання обов'язки) довірчого власника, які конфліктують з його особистими інтересами. З погляду справедливості обов'язки довірчого власника настільки безкорисні, що він має право лише на винагороду, яка прямо передбачена умовами договору, а в разі відсутності такої домовленості - за звичайними цінами на такі послуги, якщо це не суперечить сутності такого зобов'язання.

Довірчий власник зобов'язаний здійснювати свої обов'язки особисто, принцип передачі прав (делегування) зазвичай не допускається, якщо інше прямо не випливає з умов договору або із закону. ЦК України (ст. 1041 ) допускає вчинення замісником від імені управителя дій, необхідних для управління майном, якщо це передбачено договором або цього вимагають інтереси установника або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника. В трастовому праві країн англосаксонського права сформувалося подібне, але більш точне за характером правило, згідно з яким "делегація прав довірчого власника допускається у разі, коли природа його обов'язків, яка залежить від природи майна в довірчій власності та її умов, така ж сама як при звичайному здійсненні операцій підприємницької діяльності при здійсненні їх агентом чи іншим представником, то свобода буде передаватися до нього".

Однак довірчий власник несе відповідальність за помилкові дії агента чи іншого замісника.

Довірчі зобов'язання визначаються кількома способами судом або іншими суб'єктами тлумачення на загальних засадах тлумачення змісту правочину, з урахуванням положень про справедливість, добросовісність та розумність при здійсненні відносин довірчої власності (статті 3, 213, 637 ЦК).

Сторона чи суд при тлумаченні його змісту в будь-якому випадку мають виходити з правила, згідно з яким ніщо не може бути вчинено довірчим власником, що не направлено виключно в кращих інтересах установника або вигодонабувача.

Отже, довірча власність здійснюється у відповідності з вказаною установником метою в інтересах третьої особи - вигодонабувача.

Визначеність довірчої власності метою обумовлює притаманні їй такі властивості довірчого характеру:

а) довірче (фідуціарне) зобов'язання довірчого власника здійснювати власницький титул особисто, в чужому інтересі, для досягнення визначеної мети, з дотриманням обмежень, встановлених установником або законом;

б) пролонгованість і незалежність довірчої власності від змін її об'єктного та суб'єктного складу.

Право довірчої власності - це належне довірчому власнику право власності на визначене майно, обтяжене обов'язком його здійснення з метою і з обмеженнями, встановленими договором управління майном чи законом.