Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 1. Поняття та підстави припинення зобов'язань

1. Поняття та підстави припинення зобов'язань

Цивільно-правові зобов'язання характеризуються цільовим характером і строковістю. Навіть тривалі зобов'язання (наприклад зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я - ст. 1195 ЦК України) при настанні конкретних юридичних фактів припиняють своє існування.

Такі юридичні факти, з настанням яких закон або договір пов'язують припинення зобов'язання, називаються підставами припинення зобов'язання. Іншими словами, підстави припинення зобов'язання є тими фактичними обставинами, з якими закон пов'язує припинення правовідношення, тобто є юридичними фактами. Як юридичні факти всі підстави припинення зобов'язання за своїми правовими наслідками є правоприпиняючими. Проте вони відрізняються одна від одної так само, як і юридичні факти взагалі, що дає змогу поділяти підстави припинення зобов'язання за гносеологічною природою - на діяння і події; за юридичною природою (відповідністю правовим приписам) - на правомірні і неправомірні; за складом (структурою) - на прості і складні (фактичний склад) тощо.

Свого часу Г. Ф. Шершеневич поділяв усі способи припинення зобов'язань на дві групи залежно від того, погашаються вони внаслідок взаємної угоди вірителя (кредитора) і боржника (сюди він відносив виконання, заміну виконання, новацію і договір) чи внаслідок обставин, незалежних від угоди (неможливість виконання, зарахування, смерть одного з суб'єктів, поєднання в одній особі активного і пасивного суб'єкта, давність). Подібним чином класифікують підстави припинення зобов'язань і деякі сучасні російські автори.

Одним із перших у радянській літературі систему підстав припинення зобов'язань у 1975 р. запропонував О. С. Іоффе, який, не зазначаючи критерію класифікації, також поділив їх на дві групи (при цьому не враховувалися підстави, що мають загальне значення, або такі, що можуть бути застосовані лише за прямою вказівкою закону):

1) припинення зобов'язань внаслідок їх здійснення (виконання, зарахування, новація);

2) власне припинення зобов'язань (угода сторін, поєднання, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи).

Проте запропонований О. С. Іоффе поділ не мав чіткого критерію розмежування, отже, необґрунтовано об'єднував у одній групі різні за своїми ознаками підстави; він не охоплював всіх можливих на той час підстав (тим більше не охоплює передбачених цивільним законом сьогодні), а тому застосування запропонованої О. С. Іоффе системи підстав припинення зобов'язання до підстав, встановлених чинним ЦК України, не вбачається можливим.

Кілька класифікацій підстав припинення зобов'язань, зокрема за критерієм волі учасників, як це пропонують російські автори, було запропоновано в сучасній літературі, проте і їх застосування до підстав, встановлених ЦК України, видається не завжди можливим і виправданим з огляду на розбіжності у змісті окремих цивільно-правових норм України і Росії.

В англійському праві називають такі способи припинення зобов'язання:

- припинення зобов'язання його виконанням;

- припинення зобов'язання волевиявленням однієї або обох сторін,

- припинення зобов'язання відповідно до умов договору, який або автоматично припиняє договірне зобов'язання без будь-якої подальшої дії сторін, або надає одній із сторін право на розірвання договору на свій розсуд;

- припинення зобов'язання внаслідок настання неможливості виконання;

- припинення зобов'язання внаслідок визнання боржника банкрутом.

Виходячи з цього можна запропонувати класифікацію загальних підстав припинення зобов'язань, яка повніше за всі, наведені вище, може врахувати і спільні ознаки окремих підстав, і їх відмінності. Ця класифікація, критерієм якої є способи припинення зобов'язання внаслідок застосування тих або інших підстав, розроблена на основі системного аналізу положень ЦК України і дає змогу наступним чином згрупувати загальні підстави припинення зобов'язання:

а) підстави, які ведуть до погашення зобов'язання: належне виконання (ст. 599 ЦК України); передання відступного (ст. 600 ЦК України); зарахування (статті 601, 603 ЦК України);

б) підстави, в основі яких лежить відмова від зобов'язання: вимога однієї з сторін (ч. 2 ст. 598 ЦК України); домовленість сторін (ч. І ст. 604 ЦК України); новація (частини 2-4 ст. 604 ЦК України); прощення боргу (ст. 605 ЦК України);

в) підстави, в основу яких покладено неможливість виконання: поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України); неможливість виконання (ст. 607 ЦК України); смерть фізичної особи (ст. 608 ЦК України); ліквідація юридичної особи (ст. 609 ЦК України).

Спеціальні підстави припинення зобов'язання можна поділити на: а) підстави, що застосовуються як санкції за порушення зобов'язання у випадках, передбачених договором або законом. До них належать: відмова від прийняття виконання (ч. 3 ст. 612 ЦК України); одностороння відмова від зобов'язання (ст. 615 ЦК України). Приклади такої відмови містять, наприклад, ч. 4 ст. 690, ч. 1 ст. 565, п. 2 ст. 766 ЦК України. В той самий час, відмова від зобов'язання може мати місце і за відсутності порушення його однією із сторін (наприклад, відмова від договору про надання права користування чужою земельною ділянкою - ч. 2 ст. 408 ЦК України; відмова продавця від договору купівлі-продажу - ч. 1 ст. 665 ЦК України; відмова від договору комерційної концесії - ч. 1 ст. 1126 ЦК України тощо).

б) інші підстави, передбачені договором або законом: закінчення строку довіреності (ч. 1 ст. 248 ЦК України); припинення поруки (ст. 559 ЦК України); припинення гарантії (ст. 568 ЦК України); припинення права застави (ст. 593 ЦК України); неукладення основного договору (ч. 3 ст. 635 ЦК України); розірвання договору (ч. 2 ст. 653 ЦК України); інші випадки.

Розвиваючи положення ч. 1 ст. 598, ЦК України в подальших статтях називає основні підстави припинення зобов'язання, а також визначає певні механізми їх застосування та встановлює можливі винятки із застосування тієї або іншої підстави (ст. 602, ч. 1 ст. 604, ст. 605, ст. 609 ЦК України). Таким чином, ставлячи на перше місце договір як джерело встановлення підстав припинення зобов'язання (ч. 1 ст. 598 ЦК) Кодекс у подальшому досить детально на рівні закону окреслює межі, в яких може відбуватися припинення зобов'язання, і, виходячи за які, домовленість сторін (договір) не повинна суперечити загальним положенням щодо співвідношення актів цивільного законодавства і договору, закріпленим у ст. 6 ЦК України.

Чинний ЦК України не тільки розширив перелік підстав припинення зобов'язання (за рахунок відновлення існуючих свого часу таких підстав, як відступне та прощення боргу), а й до певної міри систематизував ці підстави. Водночас, із прийняттям Кодексу ряд проблем, що стосуються припинення зобов'язання, не тільки не було вирішено, а навпаки, на вже існуючі проблеми нашарувалися нові, зумовлені, в тому числі, і змінами до цивільного та господарського законодавства. Так, можна спостерігати певні розходження у термінології, що вжита в тих статтях ЦК України і ГК України, що стосуються припинення зобов'язань. Це виявляється, наприклад, у застосуванні термінів "підстави припинення зобов'язань" у ст. 598 ЦК України і "загальні умови припинення господарських зобов'язань" у ст. 202 ГК України.

На нашу думку, більш вдалим є термін "підстави", який вживається у Цивільному кодексі, оскільки саме ця категорія розкриває "першоджерело", причину припинення зобов'язання. Причина як філософська категорія означає явище, яке безпосередньо породжує інше явище (наслідок). Причина як основа і сутність наслідку відіграє роль початкового і визначального елемента взаємозв'язку явищ.

Умови як філософська категорія - це сукупність тих незалежних від причин явищ, що перетворює на дійсність ту можливість породження наслідку, яка міститься в причині.

Тому те, що в ст. 202 ГК України називається загальними умовами припинення господарських зобов'язань, насправді є їх підставами. Що ж стосується умов припинення зобов'язань, то, як уявляється, тут має йтися про те, яким чином за наявності певної підстави, встановленої договором або законом, припиняється зобов'язання (на вимогу однієї із сторін, за домовленістю сторін, в судовому порядку тощо), тобто яким чином сторони можуть реалізувати ту або іншу підставу припинення зобов'язання.

Вищенаведене є одним із прикладів невиправданого, на наш погляд, вживання в Цивільному і Господарському кодексах різних термінів для позначення однакових за змістом правових явиш, тим більше у випадках, коли така різниця в термінах не обумовлена специфікою відповідних суспільних відносин і явищ.

Для припинення договірного зобов'язання характерною ознакою є те, що підстави його припинення можуть встановлюватися як договором, так і законом. На відміну від них, недоговірні зобов'язання припиняються лише на підставах, встановлених законом.

Оскільки зміст зобов'язання становлять права та обов'язки його учасників, припиненням зобов'язань є припинення зазначених прав та обов'язків. При припиненні зобов'язання останнє перестає існувати, і його учасників більше не пов'язують ті права та обов'язки, які раніше становили Його зміст.

Це означає, зокрема, що кредитор більше не має права пред'являти до боржника будь-які вимоги, що випливають із цього зобов'язання, що сторони не можуть відступати свої права та обов'язки у встановленому порядку третім особам.

Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання може припинятися повністю або частково.

При повному припиненні зобов'язання анулюються всі права та обов'язки сторін. При припиненні зобов'язання частково правовий зв'язок між його суб'єктами не переривається, проте змінюється його зміст внаслідок зменшення обсягу прав і обов'язків сторін.

Як зазначалося, підстави припинення зобов'язання встановлюються договором або законом, що з урахуванням положень ч. 1 ст. 598 ЦК України та інших статей глав 50 та 52 ЦК України (стосовно розірвання договору), а також статей, що регулюють окремі види зобов'язань (як договірних, так і недоговірних) і дозволяє поділити підстави припинення зобов'язання на договірні і законні.

Норми, вміщені в ч. 1 ст. 598 ЦК України, мають загальне значення, оскільки встановлюють загальне правило щодо можливості припинення зобов'язання на підставі договору або закону. Так, згідно з ч. 3 ст. 1126 ЦК України договір комерційної концесії припиняється у разі: 1) припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом; 2) оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом).

Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі закінчення строку для передання результату (п. 1 ч. 1 ст. і 149 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 598 ЦК України припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається у разі, якщо такі дії вчинені відповідно до вимог закону або передбачені умовами договору.

У ЦК України міститься чимало норм, що встановлюють це право стосовно різних видів зобов'язань. Так, кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання (ч. 1 ст. 107 ЦК України); у разі зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю кредитори мають право, зокрема, вимагати дострокового припинення відповідних зобов'язань товариства (ч. 5 ст. 144 ЦК України); у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого за плату під виплату безстрокової ренти, платник має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати (ч. 2 ст. 773 ЦК України); наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків, якщо наймач користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму (ч. 2 ст. 773 ЦК України).

На відміну від цивільних кодексів інших держав-учасниць СНД (наприклад, ст. 417 ЦК РФ, ст. 375 ЦК РК), ЦК України не містить такої підстави припинення зобов'язання як акт державного органу. Відсутня вказівка на таку підставу припинення господарських зобов'язань і в ГК України, хоч судовій практиці відомі випадки, коли підставою припинення договірного зобов'язання був саме акт державного органу.

Відсутність у цивільному законодавстві вказівки на акт державного органу або органу місцевого самоврядування як на підставу припинення договірного зобов'язання є недоліком як ЦК, так і ГК України, оскільки ЦК України (ч. 4 ст. 11 ЦК) серед підстав виникнення цивільних прав і обов'язків (так само і зобов'язань) називає акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, а ГК України (ч. 1 ст. 174 ГК) - акт управління господарською діяльністю. Зрозуміло, що зазначені в ч. 4 ст. 11 ЦК України акти можуть бути також підставою зміни і припинення цивільних прав і обов'язків (зокрема в зобов'язальному правовідношенні), які виникли на їх підставі. Тому це положення, зокрема щодо припинення зобов'язання, доцільно було б закріпити в ЦК України в окремій статті.