Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 1. Поняття зміни, припинення договору та їx правові підстави

1. Поняття зміни, припинення договору та їx правові підстави

Стаття 629 ЦК України проголошує принцип обов'язковості договору. Іншими словами ЦК закріплює принцип непорушності досягнутих сторонами правочину домовленостей, а відтак і закріплених в договорі відповідних умов. Однак, по-перше, після укладення договору в процесі його виконання може виникнути потреба у внесенні змін до умов договору за ініціативою однієї або обох сторін, по-друге, договір взагалі може бути припинений шляхом його розірвання або іншими способами.

У загальних положеннях про договори в ЦК безпосередньо визначаються підстави та правові наслідки лише щодо зміни та розірвання договору, але не містяться норми, які б конкретно визначали підстави та порядок припинення договору (крім його розірвання, яке є лише однією з підстав припинення договору). В главі 53 ЦК певну регламентацію одержали зміна і розірвання договору (статті 651-654). За таких обставин для визначення підстав та порядку припинення договору необхідно керуватися відповідними нормами про припинення зобов'язань (статті 598-609 ЦК), які у своїй переважній більшості стосуються припинення договірних зобов'язань, а також відповідними нормами ЦК, які регулюють окремі види договорів та окремих законів, за якими можуть бути передбачені спеціальні підстави їх припинення.

Зміна договору не спрямована на ліквідацію укладеного сторонами договору. Вона спрямована на зміну окремих його умов шляхом вчинення, як правило, обома сторонами відповідних юридичних дій, які фактично за своєю правовою природою є правочином, оскільки правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміна договору якраз і реалізується шляхом вчинення таких дій. Це означає, що на них мають розповсюджуватися відповідні правила про правочини. За загальним правилом, передбаченим в ч. 1 ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, це можливо за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Значно складнішою є правова природа та сутність припинення договору, яка невіддільно пов'язана із сутністю цивільно-правового зобов'язання, у тому числі того, що виникло на підставі договору (договірне зобов'язання). Відтак правові засади припинення зобов'язання багато в чому водночас є і правовими засадами припинення договору.

У цивілістичній літературі питання сутності такої юридичної категорії як припинення зобов'язання є малодослідженим. Науковому дослідженню в основному піддавалися окремі способи (підстави) припинення зобов'язань. Така ситуація певною мірою пояснюється також тим, що в цивільному законодавстві норми про припинення зобов'язання сформульовані таким чином, що не містять достатніх юридичних ознак для всебічного визначення поняття припинення та його правової природи, що очевидно, стало причиною недостатньої уваги науковців до цієї проблеми.

У першому коментарі до ЦК України, зокрема, зазначалося, що припинення - остання стадія існування зобов'язання, із завершенням якої первісний юридичний зв'язок між сторонами, виражений у конкретному зобов'язанні, втрачається1. Таке визначення припинення в цілому є правильним, але воно не розкриває повною мірою усіх основних властивостей, зокрема щодо об'єкта договірного зобов'язання, прав та обов'язків сторін.

Так, у Цивільному кодексі УРСР, у статтях 216-223 глави 19 "Припинення зобов'язань", лише визначалися конкретні випадки, в яких припиняється зобов'язання. Подібна ситуація і в новому ЦК України, у статтях 598-609 якого визначаються, але дещо ширше підстави припинення зобов'язань. Крім того, у новому ЦК ст. 598 визначає загальні правила щодо підстав припинення зобов'язань, які полягають у тому, що, по-перше, зобов'язання припиняються частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, по-друге, припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Однак, незважаючи на введення до ЦК України наведених положень щодо загально-правових засад припинення зобов'язань, їх недостатньо для виявлення правової природи припинення договорів, їх класифікації, інших загальнотеоретичних узагальнень та визначення правових наслідків такого припинення.

Тобто для будь-якого зобов'язального правовідношення характерна наявність конкретного складу його учасників (суб'єктів), який становить перший елемент цивільного правовідношення.

Наступним елементом зобов'язального правовідношення є Його об'єкт, тобто те, з приводу чого ті чи інші суб'єкти вступають у правовідносини. Власне, такими об'єктами цивільних правовідносин можуть бути усі об'єкти цивільних прав, визначені у ст. 177 ЦК України, а саме: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. При цьому варто зауважити, що в зобов'язальних правовідносинах прийнято виділяти юридичний і матеріальний об'єкт. Юридичним об'єктом визнається певна поведінка (утримання від певної поведінки) щодо вище перерахованих матеріальних і нематеріальних благ, наприклад у договорі купівлі-продажу таким юридичним об'єктом є передача продавцем покупцеві проданого майна і сплата покупцем ціни за придбане майно, а матеріальним об'єктом зобов'язального правовідношення є саме майно або інше благо, наприклад, у договору купівлі-продажу - продана річ.

Нарешті, третій і четвертий елементи утворюють відповідно суб'єктивне право уповноваженої особи (кредитора) вимагати від зобов'язаної особи (боржника) вчинення певних дій і суб'єктивний обов'язок боржника вчинити певні дії (утриматися від певних дій) щодо забезпечення суб'єктивного права кредитора під загрозою застосування цивільно-правових санкцій.

У своїй сукупності усі чотири елементи зобов'язального правовідношення (суб'єкти прав і обов'язків, об'єкт цивільних прав, суб'єктивні права кредиторів та суб'єктивні обов'язки боржника) утворюють форму та зміст договірного чи іншого зобов'язання, які забезпечують його функціонування. Договірне зобов'язання не є незмінним юридичним фактом, воно може динамічно функціонувати. На жаль, динаміка функціонування зобов'язання в цивілістичній літературі не знайшла адекватного відображення. Безспірно, однак, що будь-яке цивільне зобов'язання має свій початок і кінець, який у ЦК України іменується припиненням зобов'язання. Певною мірою це стосується і припинення договору, який слугує підставою виникнення договірного зобов'язання.

Таким чином, складовими частинами динаміки зобов'язального правовідношення завжди є або можуть бути такі стадії: виникнення, зміна правовідношення, виконання суб'єктивних обов'язків, порушення зобов'язання та його захист, припинення зобов'язання. У будь-якому разі договірне зобов'язальне правовідношення як мінімум має дві стадії: виникнення та припинення зобов'язання, а наявність інших залежить від виконання чи невиконання його суб'єктами обов'язків та інших обставин.

Останнім часом в цивілістичній літературі активізувалися дослідження щодо формування концепції існування стадії порушеного договірного права та його захисту. Власне, зміна та припинення договору також може супроводжуватися порушенням прав сторін, що потребуватиме застосування відповідних способів захисту.

Наразі у юридичній літературі відсутня єдність поглядів щодо співвідношення суб'єктивного права і права на його захист. Одні автори вважають право на захист самостійним суб'єктивним правом, яке виникає в уповноваженої особи лише в момент порушення її первісного матеріального права і реалізується у межах охоронних цивільних відносин. На думку інших авторів, право на захист є складовою частиною того чи іншого конкретного цивільного суб'єктивного права.

Не аналізуючи детально висловлені позиції з цього питання зазначимо, що і в перших, і у других авторів є певні аргументи, які, однак, нам не вважаються переконливими. По-перше, право на захист не може бути самостійним правом чи самостійним правовідношенням, оскільки останнє не може існувати без порушеного первісного матеріального суб'єктивного права, передбаченого, наприклад, договором. По-друге, не може бути право на захист складовою частиною матеріального суб'єктивного права, оскільки право на захист, тобто застосування примусових санкцій можливе лише у разі порушення зобов'язального суб'єктивного права. Тому, на наш погляд, право на захист є лише похідним від зобов'язального суб'єктивного права і існує як правовідношення у сукупності з фактом його порушення.

Як вже зазначалося, у цивільному законодавстві не дається визначення поняття "припинення цивільно-правового зобов'язання", а лише констатується його повне або часткове припинення та перераховуються підстави такого припинення.

Визначення змісту договірного зобов'язання вкрай необхідне для розуміння факту припинення договірного зобов'язання, а водночас і самого правовідношення, а також його правової природи. Зазвичай можна було б звернутися насамперед до поняття правочину. Як зазначається в ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Оскільки ж договір, завдяки якому виникло зобов'язання, є двостороннім або багатостороннім правочином, то логічно, що такою самою мірою він може бути самостійною підставою припинення такого зобов'язання, або такі підстави можуть бути передбачені в умовах договору, завдяки якому виникло зобов'язання, а врешті, і в силу прямої вказівки закону.

У главі 50 ЦК "Припинення зобов'язання" відсутнє визначення припинення зобов'язання, в ній лише перераховуються окремі підстави його припинення. В цивілістичній доктрині досить поширеною є думка про те, що під припиненням зобов'язань необхідно розуміти припинення прав та обов'язків його учасників, які становлять зміст зобов'язання. На думку В. І. Труби, правовий зв'язок, що існує між суб'єктами зобов'язань, ніколи не може бути довічним, а тому поставши одного разу з перебігом певного часу та за тих чи інших обставин, цей зв'язок має властивість зникати, і суб'єктивні права і обов'язки, що становили зміст зобов'язального правовідношення відпадають, у зв'язку з чим дія існуючого цивільно-правового зобов'язання припиняється. Таке визначення припинення зобов'язання хоч і багатослівне, але фактично містить такі самі ознаки, як і попереднє. Тобто в їх основі лежить твердження про припинення між суб'єктами правового зв'язку, який існував в межах правовідношення між ними.

Дещо по-іншому досліджувану проблему у свій час вирішив О. С. Іоффе, який зазначив, що припинення зобов'язання є відпадіння первісно встановленого зобов'язання як конкретного виду зобов'язальних зв'язків2. Ключовою фразою тут є та, яка відображає ідею про відпадіння не будь-якого правового зв'язку, а того, який стосується первісно встановлених прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання, яке може піддаватися змінам, трансформаціям тощо.

Не відзначається особливою змістовною характеристикою припинення договірного правовідношення позиція M. І. Брагінського, висловлена у відомій фундаментальній праці "Договорное право. Общие положения" (у співавторстві з В. В. Вітрянським). Автор, зокрема, стверджує, що глава 29 ЦК РФ розповсюджує свою дію певною мірою на всі види зобов'язань, у тому числі на договірні, зазначена глава передбачає повне і часткове припинення зобов'язань і при повному юридичному зв'язку між кредитором і боржником обривається або замінюється іншим1. Наведена позиція М. 1. Брагінського відрізняється від попередніх точок зору лише застереженням про можливість припинення зобов'язання також його заміною на нове. Однак переважна частина цивілістів оминають питання визначення самого поняття припинення зобов'язання, зосереджуючи свою увагу на окремих підставах їх припинення, які визначаються переважно в законі.

Важливим є питання про встановлення моменту припинення договору та моменту припинення зобов'язання (договірного зобов'язального правовідношення). У юридичній науці відповідь на таке питання поки що не сформульовано. Тому для вирішення цієї проблеми необхідно звернутися до аналізу чинного законодавства.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Це фактично означає, що договір є чинним впродовж строку, визначеного договором, а в момент спливу такого строку можна припустити, що його дія припиняється. В договорі може і не визначатися строк його дії. На цей випадок у ЦК є певні застереження. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Якщо наведену норму розповсюдити на договір, у якому не визначений строк його дії, то моментом завершення чинності договору має очевидно вважатися сплив семиденного строку, обчислюваного від дня пред'явлення кредитором вимоги.

У ЦК є також норми, які передбачають особливі правила щодо строку дії договору. Так, якщо строк найму не встановлений, зазначається в ч. 2 ст. 763 ЦК, договір найму вважається укладеним на невизначений строк і кожна із сторін такого договору може відмовитися від нього в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Таким чином, за наведених обставин договір найму припиняє свою дію в момент спливу одномісячного або тримісячного строку, обчислюваного з дня попередження наймодавцем наймача про відмову від договору.

Дещо іншою буде ситуація у тих випадках, коли законом встановлені максимальні (граничні) строки найму окремих видів майна (наприклад земельних ділянок). Згідно з ч. 3 ст. 763 ЦК, якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна зі сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору. Отже, у цьому разі абсолютно однозначно законодавець визначає не строк чинності договору, а власне момент його припинення.

У разі необхідності визначення моменту припинення чинності договору завжди необхідно враховувати конкретну підставу його припинення. Наприклад, чинність договору припиняється у разі смерті кредитора (якщо зобов'язання нерозривно пов'язане з його особою) в день його смерті. Якщо ж припинення договору здійснюється за домовленістю сторін шляхом його розірвання, то цей момент можуть визначити сторони.

У зв'язку з викладеним постає також питання про те, чи припиняється у зв'язку з припиненням чинності договору саме зобов'язання як правовідношення, за яким боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію (утриматися від певної дії), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Знову ж таки ні законодавство, ні цивілістична наука на таке питання відповіді не дають. У цьому аспекті важливим може виявитися зміст ч. 4 ст. 631 ЦК, згідно з якою закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Зміст наведеної норми дає підстави для цілком логічного висновку про те, що незважаючи на припинення чинності договору кредитор у разі порушення його прав має право на застосування до сторони-порушника мір цивільно-правової відповідальності. Іншими словами, з припиненням чинності договору певні правові зв'язки в контексті положень ч. 4 ст. 631 ЦК мають зберігатися. Наприклад, у разі невиконання підрядником виготовлення речі в обумовлений договором строк, він не звільняється перед замовником від обов'язку виконання договірного обов'язку в натурі. Доречно при цьому зауважити, що не виникає подібних проблем у визначенні моментів закінчення строку договору та його припинення і застосування вищезазначених правових наслідків лише тоді, коли зобов'язання виконується належним чином в строк дії договору.

Важливо у цій проблемі і те, що зі спливом чинності договору, який не одержав свого завершення шляхом виконання його умов, хоч і припиняється дія самого договору, якщо сторони його не пролонгували, але продовжується функціонування зобов'язального правовідношення лише у частині невиконаних обов'язків.

За загальним правилом, передбаченим ст. 599 ЦК, зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Із змісту наведеної статті вбачається, що за таких обставин момент виконання і припинення договірного зобов'язання збігаються.

Стаття 531 ЦК передбачає можливість дострокового виконання зобов'язання боржником, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Думається, що у разі прийняття кредитором достроково виконаного повною мірою припиняється договірне зобов'язання в момент дострокового виконання зобов'язання.

Одним із недоліків конструкції загальних норм ЦК, які регулюють припинення зобов'язання, є відсутність чітких застережень у визначенні правових підстав та наслідків припинення договору. Звичайно, щоб їх встановити, необхідно робити пошук спеціальних норм, які регулюють відносини, пов'язані з конкретними підставами припинення договірних зобов'язань. Так, в ст. 291 ГК України, зокрема передбачено, що договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації об'єкта оренди; ліквідації орендаря; загибелі об'єкта оренди; розірвання договору за згодою сторін або на вимогу однієї з них з підстав, передбачених ЦК України та в порядку, встановленому ст. 188 ГК України. З наведеного вбачається, що, по-перше, закінчення строку договору є підставою його припинення; по-друге, в наведеній статті визначаються підстави припинення договору, окремі з яких (розірвання договору, ліквідація суб'єкта господарювання) визначені одночасно як підстави припинення господарського зобов'язання. Це означає, що підстави припинення договору і підстави припинення договірного зобов'язання можуть співпадати, але в законодавстві певною мірою протиставляються. Інша справа, що перші відображають припинення правових зв'язків між сторонами договору як правочину внаслідок настання відповідного юридичного факту, другі - спричиняють припинення зобов'язання - правовідношення між кредитором і боржником внаслідок настання того самого юридичного факту.

На думку О. І. Міхно, під ним можна розуміти добровільну чи примусову ліквідацію (погашення) у сторін прав та обов'язків за договірними чи законодавчими підставами та припинення між ними правового зв'язку, за винятком правозахисних відносин, пов'язаних з невиконанням на момент припинення зобов'язання окремих обов'язків, вимогами про якість продукції, товарів у межах гарантійних термінів та строків позовної давності, а під припиненням договору необхідно розуміти у широкому доктринальному значенні припинення (ліквідацію) його чинності за суб'єктивними чи об'єктивними підставами та припинення договірних прав та обов'язків на майбутній період.

Наведені визначення досить вдало відображають сутність припинення договірного зобов'язання та договору. Однак даючи визначення припинення договору автор з невідомих міркувань не зазначила, що з припиненням договору можуть зберігатися певні правові зв'язки, як це було зроблено щодо припинення договірного зобов'язання.

Все викладене дає також можливість вважати, що з припиненням чинності договору не завжди зникають правові зв'язки між суб'єктами договірного зобов'язального правовідношення. Певна частина цих зв'язків може зберігатися, зокрема, щодо невиконаних обов'язків або щодо правозахисник відносин у межах встановлених законом строків позовної давності.

Підставами припинення можуть слугувати різноманітні юридичні факти, які передбачаються цивільним законодавством. Так, у новому ЦК України передбачені такі підстави припинення зобов'язань:

1) припинення зобов'язання виконанням (така підстава передбачена також в ст. 216 ЦК УРСР);

2) припинення зобов'язання передаванням відступного (така підстава в ЦК УРСР не передбачалася);

3) припинення зобов'язання зарахуванням (така підстава передбачалася також в ст. 217 ЦК УРСР);

4) припинення зобов'язання шляхом зарахування у разі заміни кредитора (така підстава в ЦК УРСР не передбачалася);

5) припинення зобов'язання за домовленістю сторін, у тому числі шляхом новації (така підстава передбачалася також в ст. 220 ЦК УРСР);

6) припинення зобов'язання прощенням боргу (така підстава в ЦК УРСР не передбачалася);

7) припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі (така підстава також передбачалася в ст. 219 ЦК УРСР);

8) припинення зобов'язання смертю фізичної особи (така підстава також передбачалася в ст. 223 ЦК УРСР);

9) припинення зобов'язання неможливістю його виконання (така підстава також передбачалася в ст. 222 ЦК УРСР);

10) припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи (така підстава також передбачалася в ст. 203 ЦК УРСР).

Усі перераховані підстави припинення зобов'язання являють собою водночас і підстави припинення договору.

Доречно нагадати, що за ст. 221 ЦК УРСР можливе було припинення зобов'язання або його зміна внаслідок зміни плану. У новому ЦК України така підстава відсутня, очевидно, з огляду на заміну планової системи господарювання на ринкову економіку. Однак, на наш погляд, розробники нового ЦК передчасно відмовилися від такої підстави припинення зобов'язань, зокрема тих, які виникають на підставі державного замовлення, а відтак вона має бути відновлена у ЦК України.

Не можна обійти увагою і той факт, що у Господарському кодексі України також певним чином врегульовані відносини, пов'язані з припиненням господарських зобов'язань (статті 202-207). Так, у ГК передбачено, що господарське зобов'язання припиняється: 1) виконанням, проведеним належним чином; 2) зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; 3) у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; 4) за згодою сторін; 5) через неможливість виконання; 6) через неможливість виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням; 7) розірвання господарського зобов'язання. Усі перераховані підстави припинення господарського зобов'язання співпадають з підставами припинення цивільних зобов'язань, але норми про них в ГК України сформульовані своєрідно і юридично не завжди коректно. Однак несподіваною новелою стали положення ст. 202 і ст. 207 ГК в тій їх частині, де стверджується, що господарське зобов'язання припиняється також у разі визнання судом господарського зобов'язання недійсним. Така норма фактично вступає в суперечність з правовими засадами недійсності угод (за новим ЦК - правочинів), адже відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а відповідно до ч. 1 ст. 236 нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Тобто за недійсним правочином не може існувати зобов'язання взагалі, а відтак не може вестися мова і про припинення того, чого не існує.

У ГК України містяться і інші положення про припинення зобов'язань, які не узгоджуються з відповідними положеннями ЦК України. Існують у ГК і внутрішні суперечності. Так, у ч. 1 ст. 202 ГК до підстав припинення господарських зобов'язань віднесено угоду сторін, а у ч. 2 - розірвання договору. Тут цілком очевидно, що автори не врахували того, що розірвання договору можливе як у судовому порядку, так і за згодою сторін.

Таким чином, у главі 50 ЦК передбачено загалом 10 підстав припинення зобов'язань (статті 599-609 ЦК України). Однак при цьому обов'язково необхідно враховувати, що цей перелік не є вичерпним, і окремі підстави припинення зобов'язання можуть передбачатися договором або нормами інших статей ЦК та інших законів. Не здійснюючи поки що детального аналізу окремих підстав припинення як договору, так і зобов'язання, загалом можна констатувати, що підставою їх припинення можуть слугувати як дії, які є правочинами, так і інші юридичні факти, зокрема події, юридичні акти державних органів та органів місцевого самоврядування, юридичні вчинки, які можуть бути, як правило, правомірними, але і водночас неправомірними (наприклад знищення індивідуально визначеного майна внаслідок неправомірних дій третіх осіб). Таким чином, правова природа підстав припинення цивільних зобов'язань (у тому числі договірних), може бути надзвичайно різноманітною. Важливо також відзначити, що підстави виникнення договірних зобов'язань не можуть співпадати з підставами їх припинення, про що свідчить наступне. Так, якщо підставою виникнення договірного зобов'язання є лише договір, укладений сторонами або на підставі судового рішення, то підставою припинення такого зобов'язання можуть бути більш різноманітні юридичні факти.

Найпоширенішим і логічним способом припинення будь-якого зобов'язання звичайно ж є належне його виконання, юридичною метою якого в кінцевому випадку є набуття суб'єктами договірного зобов'язання відповідно до закону права на майновий результат виконання1. Природно, що у цьому разі має припинятися правовий зв'язок між суб'єктами зобов'язального правовідношення. Однак, як нам вважається, це загальновизнане юридичною наукою правило може бути поставлене під сумнів.

Наприклад, із змісту ст. 655 ЦК випливає, що у разі виконання продавцем свого обов'язку з передачі проданого майна, а покупцем - прийняття та оплати цього майна в обумовлений договором строк, договір має вважатися припиненим. Зрозуміло, що виконання буде вважатися належним, якщо виконання цих обов'язків було вчинено відповідно до договору або закону, зокрема відповідно до вимог ст. 664 ЦК, якою визначається момент виконання обов'язку продавця передати товар. І це логічно, адже обидві сторони належним чином виконали свої обов'язки. Однак складнішою виявиться ситуація в окремих конкретних договорах купівлі-продажу. Показовими у цьому плані є норми, які встановлюють гарантії якості товару. Договором або законом може бути встановлений строк (гарантійний строк), протягом якого продавець гарантує якість товару (ч. 2 ст. 675 ЦК). Відповідно до ч. 3 ст. 680 ЦК, якщо на товар встановлено гарантійний строк, покупець має право пред'явити вимогу у зв'язку з недоліками товару, які були виявлені протягом цього строку, а якщо ж недоліки товару виявлені покупцем після спливу гарантійного строку або строку придатності, продавець несе відповідальність, якщо покупець доведе, що недоліки товару виникли до передання йому товару або з причин, які існували до цього моменту. Отже, може скластися ситуація, за якої продавець і покупець можуть виконати усі умови договору купівлі-продажу і вважати правовідносини купівлі-продажу припиненими, але, незважаючи на це, покупець впродовж гарантійного строку зберігає право на пред'явлення до продавця вимог згідно з правилами ст. 678 ЦК, які продавець зобов'язаний виконати, якщо він не доведе, що недоліки виникли після передання товару покупцеві внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили. Більше того, покупець може пред'являти до продавця вимоги з приводу неналежної якості товару, на який не встановлено гарантійний строк, за умови виявлення недоліків протягом розумного строку, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна - в межах трьох років від дня передання товару покупцеві, якщо договором або законом не встановлений більший строк (ч. 2 ст. 680 ЦК).

Наведене може дати підстави для певних висновків щодо моменту припинення договору купівлі-продажу як зобов'язання: 1) договір купівлі-продажу припиняється в момент виконання сторонами договірних обов'язків; 2) договір купівлі-продажу остаточно припиняється після виконання договірних обов'язків в момент спливу гарантійного або претензійного (наприклад трирічного щодо недоліків нерухомого майна) строку. У разі дострокового виконання договірних обов'язків договір формально є чинним до встановленого у ньому строку дії. У разі невиконання договірних обов'язків у встановлений договором строк його сторони зберігають відповідні права та обов'язки та набувають прав на їх примусове здійснення або на розірвання договору.

Звичайно тут завжди необхідно враховувати, що згідно зі ст. 599 ЦК зобов'язання припиняється лише таким виконанням, яке є належним, чого начебто немає у вищенаведеній ситуації, яка обумовлена переданням товару неналежної якості. Але ж цивільному законодавству відомі й інші приклади. Так, в ст. 707 ЦК передбачається право покупця, який придбав у роздрібній торгівлі непродовольчий товар належної якості, обміняти його на аналогічний товар іншого розміру, форми, габариту, фасону, комплектації і навіть розірвати договір протягом 14 днів з моменту передання цього товару. Таким чином, навіть у разі належного виконання продавцем свого зобов'язання за ним зберігаються певні обов'язки виконати вимоги покупця. Іншими словами, у цьому разі маємо випадок, коли момент припинення зобов'язання за договором роздрібної купівлі-продажу співпадає з моментом його виконання (оплата покупцем товару і передача його покупцеві), але впродовж 14 днів можливе настання певних правових наслідків, обумовлених спеціальним законодавчим застереженням.

Вирішенню досліджуваного питання може сприяти також аналіз норм, що регулюють відносини майнового найму (оренди). Загальновідомо, що за договором найму (оренди) майно передається наймачу у тимчасове користування на конкретно визначений або не визначений конкретно строк (статті 759, 763 ЦК). Цілком очевидно і те, що з перебігом передбаченого договором найму строку цей договір має вважатися припиненим в обумовлену дату, якщо не було підстав вважати його поновленим на новий строк відповідно до вимог ст. 674 ЦК, Тобто, якщо договір був укладений на строк по перше число березня 2005 р. включно, то саме з настанням 2 березня 2005 р. договір буде вважатися припиненим, незалежно від виконання наймачем обов'язків щодо сплати винагороди за користування майном та повернення наймодавцю майна. Отже, у разі припинення договору найму для наймача, який не повернув наймодавцеві майно, настає відповідний правовий наслідок по виконанню цього обов'язку.

Ще більш категорично спростовує загальновизнане правило про відсутність правового зв'язку між суб'єктами припиненого зобов'язання зміст ч. 3 ст. 763 ЦК, яка допускає можливість встановлення законом максимальних (граничних) строків договору найму окремих видів майна. Наприклад, Земельним кодексом України встановлено короткострокову оренду земельної ділянки не більше 5 років та довгострокову - не більше 50 років (ст. 93). Якщо ж до спливу встановленого законом максимального строку найму, зазначається в ч. 3 ст. 763 ЦК, жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначний строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору. Уданому випадку абсолютно однозначно визначено момент припинення орендного зобов'язання. Однак очевидне тут і те, що певний період може зберігатися певний правовий зв'язок між орендодавцем (наймодавцем) і орендарем (наймачем), адже орендоване майно має бути повернуте, а також зроблені розрахунки за оренду майна, здійснені поліпшення тощо, якщо такі дії не були вчинені раніше. І взагалі, тут може скластися парадоксальна ситуація, в якій спершу припиняється договір, а згодом відбувається його виконання. Крім того, в усіх випадках продовження користування майном після припинення договору найму є безпідставним, а відтак виникає нове цивільне зобов'язання, передбачене главою 83 ЦК "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави".

Викладене дає підстави спростувати концепцію повної відсутності правових зв'язків між суб'єктами зобов'язання, припиненого шляхом належного виконання ними обов'язків і зробити висновок про те, що в окремих випадках після припинення зобов'язання шляхом його належного виконання можуть зберігатися певні правові зв'язки між суб'єктами у вигляді відповідних правових наслідків як-то: вчинити певну дію на виконання того чи іншого обов'язку (передати річ, оплатити її, провести інші розрахунки, виправити недоліки, які виникли після передачі речі покупцеві та ін.). Опоненти такої точки зору можуть стверджувати, що тут не існує правової проблеми, оскільки вона вирішена фактично в ч. 1 ст. 598 ЦК, згідно з якою зобов'язання може припинятися не лише у повному обсязі, але і частково. Однак таке застереження було б юридично некоректним, адже йдеться про повне виконання зобов'язання, а не часткове.

Труднощі у виявленні правових наслідків припинення зобов'язання виникають і тоді, коли воно здійснюється за домовленістю сторін відповідно до ст. 604 ЦК, згідно з якою зобов'язання припиняється за домовленістю сторін. Такі домовленості можуть мати різну правову природу, однак в ст. 604 ЦК передбачається домовленість сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація). Щодо новації, то, як на наш погляд, за первісним припиненим зобов'язанням усі права та обов'язки замінюються на права та обов'язки нового новаційного зобов'язання. Іншими словами, первісне зобов'язальне правовідношення замінюється новим, але з попереднім суб'єктним складом.

Однак можуть мати місце досить складні проблеми у разі припинення договірних зобов'язань за іншими підставами, а саме у разі припинення їх у зв'язку з переданням відступного; зарахуванням однорідних вимог; новацією; прощенням боргу; поєднанням боржника і кредитора в одній особі; неможливістю виконання; смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи. Заради справедливості відразу ж зауважимо, що тут ці проблеми пов'язані переважно з умовами вчинення сторонами відповідних дій або з умовами настання правонаступництва.

Припинення зобов'язання переданням відступного є новелою для цивільного законодавства. Однак з правової точки зору ця підстава хоч і передбачена окремою статтею в ЦК (ст. 600), але багато в чому вона за своєю правовою природою може належати до припинення зобов'язання за домовленістю сторін, передбаченого частиною 1 ст. 604 ЦК. Спільною ознакою цих двох підстав припинення зобов'язання є те, що в обох випадках воно відбувається за узгодженим волевиявленням сторін, яке набуває як юридичний факт ознаки правочину. Це означає, що на вчинення відступного поширюються усі правила про вчинення правочинів, як і на інші правочини, спрямовані на припинення договору. Тому з огляду на сказане можемо стверджувати, що особливої потреби у закріпленні спеціальною статтею положень про відступне не існує. Вони могли б цілком логічно і юридично коректно бути закріплені в ст. 604 ЦК після частин 2-4 про новацію окремою частиною п'ятою. Звичайно це не означатиме, що підстави припинення договору за обопільною згодою сторін не мають особливостей. Вони існують і можуть бути вельми істотними як за своєю спрямованістю, так і за своїми правовими наслідками.

Наприклад, якщо за ст. 600 ЦК відступне полягає у переданні боржником кредиторові грошей, іншого майна тощо, а розмір, строки і порядок такого передання встановлюється сторонами, то при розірванні сторонами договору майнові правові наслідки можуть бути значно різноманітнішими, оскільки в принципі на кожну із сторін можуть покладатися певні майнові та інші обов'язки, у тому числі відповідні санкції.

В юридичній літературі РФ висловлювалася оригінальна точка зору, за якою відступне є різновидністю виключної неустойки, оскільки сплата такої звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі1. Однак інші