Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Плата за зберігання

Стаття 946 ЦК установлює правові засади визначення розміру плати за зберігання та порядок її внесення.

Відповідно до ч. 1 плату за зберігання та строки її внесення встановлює договір зберігання. Поклажодавець зобов'язаний оплатити зберігання у встановленому розмірі, у встановленому порядку та у передбачені строки. Невиконання поклажодавцем зазначеного обов'язку спричинює певні невигідні для нього наслідки, незважаючи на відсутність у главі "Зберігання" норм, які прямо визначали би такі правові наслідки. Однак такий висновок можливий лише за умови звернення до загальних положень зобов'язального права, зокрема до ст. 611 ЦК України, яка визначає правові наслідки порушення зобов'язання, які, зокрема, можуть полягати у відшкодуванні збитків та моральної шкоди, сплаті неустойки.

Постає питання про позицію законодавця щодо обов'язку поклажодавця внести плату за зберігання, адже врегульовано їх надто поверхово, незважаючи на наявність у ЦК України окремої статті "Плата за зберігання" (ст. 946), яка переважно врегульовує порядок внесення плати за договором зберігання, але не встановлює правових наслідків прострочення платежів або несплати обумовленої суми. У цьому разі виникає потреба у субсидіарному застосуванні норм про загальні положення зобов'язального права.

Привертає увагу спрямованість норм ст. 946 ЦК на визначення умови про плату (винагороду) за зберігання без встановлення її виконання як обов'язку поклажодавця, що, на перший погляд, дещо знижує міру захищеності права зберігача на оплату зберігання у разі невиконання поклажодавцем цієї умови. До речі, законодавець інакше конструює норми договору купівлі-продажу щодо оплати проданого товару. Згідно зі ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо інший строк не встановлено договором чи актами цивільного законодавства. Тобто тут однозначно оплата товару закріплюється як обов'язок покупця, на відміну від правил про оплату зберігання. Між тим, в оплатному договорі зберігання ціна набуває ознак істотної умови, а відтак, положення ч. 1 про плату за зберігання мають розглядатися також як такі, що встановлюють обов'язок поклажодавця оплатити зберігання у встановлений договором або законом строк.

Положення ч. 1 ст. 946 ЦК не є імперативним в тій його частині, де стверджується, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються лише договором зберігання. Насправді це не завжди так. Це питання було чіткіше вирішено навіть у ст. 417 ЦК УРСР, яка передбачала визначення розміру винагороди як договором, так і затвердженими у встановленому порядку таксами, ставками, тарифами. Попри відсутність дії загального принципу планового регулювання цін у сучасних умовах господарювання, все ж таки може і нині застосовуватися нормативне визначення плати за зберігання шляхом затвердження відповідними органами тарифів, зокрема, у сфері побутового обслуговування населення. Наприклад, Положенням про Міністерство транспорту України, затвердженим Указом Президента України від 27 грудня 1995 р. (із наступними змінами), на Мінтранс покладено завдання забезпечувати єдину тарифну політику на транспортно-дорожньому комплексі1, що дає йому можливість регулювати і ціни за зберігання багажу та вантажу пасажирів.

Плату за зберігання зерна, строки її внесення регламентує договір складського зберігання зерна, але Кабінет Міністрів установлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, придбаного за кошти державного бюджету (ст. 28 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні"). Таким чином, плата за зберігання може встановлюватися не лише договором, а й затвердженими в установленому порядку ставками, тарифами тощо.

Не досить вдало сформульована ч. 2 ст. 946 ЦК України, в тексті якої не встановлені достатні критерії для визначення розміру плати при достроковому припиненні договору зберігання. Цей розмір, на наш погляд, має обчислюватися пропорційно до фактичної тривалості терміну договору зберігання, а тому ч. 2 ст. 946 ЦК доцільно було б тлумачити так: "якщо зберігання припинилося за обставин, за які зберігач не відповідає і в настанні яких немає його вини, він має право на частину плати в розмірі, пропорційному до фактичної тривалості договору зберігання.

У тому разі, коли поклажодавець не забрав річ по закінченні строку договору зберігання, він має сплатити зберігачеві обумовлений договором розмір плати й окрім того - плату за фактичний час зберігання після закінчення строку договору. Такі правові наслідки настають, якщо поклажодавець не забрав річ за відсутності перешкод цьому з боку зберігача. При цьому вони не можуть розглядатися як міри цивільно-правової відповідальності.

ЦК не забороняє безоплатного зберігання. Сторони можуть передбачити його договором. Окрім того, безоплатне зберігання може передбачатися установчими документами юридичної особи.

Поклажодавець зобов'язаний відшкодовувати зберігачу всі витрати, що їх зазнав останній у зв'язку зі зберіганням речі.

У ст. 947 ЦК визначено порядок відшкодування витрат зберігача на зберігання майна. Згідно з ч. 1 цієї статті витрати зберігача на зберігання речі не є платою за зберігання, але можуть бути включені до неї. Під витратами зберігача на зберігання речі законодавець, очевидно, має на увазі грошові та інші організаційно-матеріальні витрати, які необхідно зазнати зберігачу для забезпечення належної схоронності майна (для підтримання відповідного теплового режиму, вологості тощо). Як правило, такі витрати для сторін є передбачуваними і обумовлюються відомими властивостями речі. Саме такі витрати можуть бути закладені сторонами в плату за зберігання для зручності розрахунків.

Між тим не усі витрати сторони можуть передбачити в договорі. Тому на цей випадок ч. 2 ст. 947 ЦК установлює правило, що витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві. Потреба у таких надзвичайних витратах є у тих випадках, коли звичайні витрати не включаються до плати за договором, а обумовлювалися сторонами у вигляді окремих платежів. Тому, на наш погляд, ч..2 ст. 947 ЦК необхідно тлумачити таким чином, що витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад обумовлені сторонами витрати, а якщо такі включені до плати, - понад плату, яка належить зберігачеві.

Поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві витрати на зберігання також при безоплатному зберіганні, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 947). На жаль, в усіх трьох частинах ст. 947 ЦК не розкривається зміст відшкодовуваних витрат, але можна вважати, що ці витрати мають бути необхідними і не надмірними.

Обов'язок поклажодавця забрати річ по закінченні строку зберігання прямо закріплено в ст. 948 ЦК України. Безумовно, цей обов'язок за своїм значенням є другим після обов'язку оплати зберігання.

Невиконання поклажодавцем свого обов'язку забрати річ у зберігача є порушенням зобов'язання (ст. 610 ЦК). У ЦК України не визначаються правові наслідки такого порушення умов договору. Однак, за логікою воно може призводити до настання правових наслідків, передбачених ст. 611 ЦК, зокрема до покладення на порушника обов'язку відшкодувати збитки, завдані порушенням. Певною мірою цей висновок підтверджує ст. 14 ЗУ "Про державний матеріальний резерв".

У разі незабрання з державного резерву матеріальних цінностей у передбачені договором строки одержувачі відшкодовують витрати, пов'язані з додатковим зберіганням зазначених цінностей понад ці строки, а також збитки, зумовлені зниженням якості матеріальних цінностей за період прострочення їх забрання та простоєм транспортних засобів, наданих для відвантаження зазначених цінностей.

Речі, що зберігаються, мають бути видані відразу після висування вимоги з урахуванням звичайного часу роботи охоронця, можливості термінового повернення, роду майна, способу його отримання тощо. Майно може повертатися не все разом, а частинами, партіями. Договором між сторонами може бути визначено і порядок повернення майна. Якщо вантажі перебувають на відповідальному зберіганні, їх мають за розпорядженням постачальника відправити за потрібною адресою будь-яким видом транспорту, якщо не було вказівки про те, у який спосіб слід повернути продукцію або товар. Якщо про вид транспорту було домовлено з охоронцем, він зобов'язаний використати його, інакше можуть виникнути додаткові витрати.

Майно необхідно повернути у тому місці, яке визначено договором або нормативними документами. Якщо місце зберігання не збігається з місцем, де за договором треба віддати майно, охоронець має право відправити його поклажодавцеві за рахунок останнього. Переважно речі повертаються у місцезнаходженні охоронця - ломбарді, камері схову, гардеробі.

Однак тривале зберігання речей по закінченні строку, передбаченого договором, може призвести не лише до постійного збільшення збитків, а й перешкоджати подальшій підприємницькій діяльності зберігача, належному виконанню зобов'язань перед іншими контрагентами. Тому в окремих випадках закон надає зберігачеві право реалізувати поклажу. Наприклад, згідно зі ст. 968 ЦК річ, яку поклажодавець не забрав із ломбарду протягом трьох місяців від дня закінчення строку зберігання, ломбард може продати у встановленому договором порядку, а з одержаної суми виторгу вираховуються всі належні ломбарду платежі й залишок від суми виторгу повертаються поклажодавцеві. Таке саме право надає зберігачеві ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні".

Обов'язок зберігача повернути річ передбачено ст. 949 ЦК. Вона встановлює обов'язок зберігача та порядок повернення речі поклажодавцю. Відповідно до ч. 1 зберігач має повернути саме ту річ, яку було передано на зберігання. Тут ідеться про річ з індивідуальними ознаками. Щодо речей із родовими ознаками, то зберігач має повернути відповідну їх кількість, такого самого роду і такої самої якості.

Як відомо, речі як предмети матеріального світу не можуть залишатися цілковито незмінними з плином часу. При звичайному огляді цього можна не помітити. Однак із часом речі зазнають фізичних, біологічних, хімічних та інших змін, навіть в ідеальних для них умовах зберігання. Тому вважається, що зберігач належно виконав свої обов'язки й тоді, коли річ буде повернуто з урахуванням змін її природних властивостей, тобто таких змін, які не є наслідком недотримання зберігачем умов зберігання.

Законодавець також спеціально застерігає про обов'язок зберігача передати поклажодавцю плоди та доходи, одержані ним від речі. Це відповідає вимогам ч. 2 ст. 189 ЦК, згідно з якими продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі виникнення спору щодо тотожності речі, яку необхідно повернути поклажодавцю, закон допускає доведення цього-факту шляхом свідчень свідків. Зрозуміло, що дана норма не поширюється на спори щодо встановлення факту укладення договору зберігання.