Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Поняття договору доручення

Договір доручення за чинним законодавством (ст. 1000 ЦК України) - це договір, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується здійснювати від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. З цього випливає, що тільки дії юридичного характеру можуть бути покладені на повіреного. Правочин, учинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права й обов'язки довірителя. Правове регулювання договору доручення здійснюється відповідно до положень, присвячених дорученню, загальних положень про послуги та до норм, що регулюють інститути представництва й довіреності.

З легального визначення договору доручення можна виділити низку конструктивних ознак цієї договірної моделі.

Насамперед, це предмет договору. Предметом договору доручення є не просто дії (діяльність) як послуга, а дії особливих властивостей - юридичного характеру. Переважно такі юридичні дії пов'язані з виконанням цивільно-правових правочинів, у яких повірений виконує дії від імені довірителя. Вчинення юридичних дій може бути спрямоване не тільки на набуття цивільних прав та обов'язків, а й на реалізацію існуючих. Проте не всі юридичні дії є предметом договору доручення. Це стосується тих випадків, коли закон вимагає вчинення юридичних дій особисто суб'єктом. Заборонено через повіреного написати заповіт або вступити у шлюб. Названий предмет договору доручення не виключає покладення на повіреного обов'язку, поряд із юридичними діями, вчиняти фактичні дії, наприклад з'їздити кудись, перевірити, оглянути тощо. Проте ці дії є супутніми, адже закон прямо передбачає як основні дії за договором доручення - юридичні дії, тобто такі, що спрямовані на реалізацію чи набуття суб'єктивних прав та обов'язків. Одночасно вся діяльність повіреного носить посередницький характер. Тому предметом договору доручення є надання нематеріальних посередницьких послуг.

Обов'язковим елементом доручення є здійснення чи набуття однією особою суб'єктивних прав та обов'язків для іншої. Включення у визначення договору доручення вказівки на юридичний характер дії, що складає предмет послуг, які надаються повіреним, не виключає того, що повірений може прийняти на себе обов'язок одночасно вчиняти і фактичні дії. Проте дії, які носять такий характер, повинні слугувати певним доповненням до дій юридичних, тобто носити тим самим залежний від них субсидіарний характер. Звичайно, фактичні дії (оскільки вони викликають ті чи інші правові наслідки) мають значення юридичного факту. Але в даному випадку терміни "фактичні" і "юридичні" дії набувають зовсім іншого змісту: під назвою юридичних дій з усієї сукупності юридичних фактів виокремлюються тільки ті дії, які спрямовані на здійснення чи набуття суб'єктивних прав та обов'язків через укладені угоди.

Разом із цим, не слід заперечувати, що у певних випадках повірений зобов'язаний не тільки вчинити правочин із третьою особою, а й виконати його в частині сплати ціни за закуплений для довірителя товар. Тому насправді предметом договору доручення є не тільки юридичні дії, як зазначається в законі. Повірений може вчиняти різні фактичні дії, до яких належать: поїздка до місця вчинення правочину, огляд певного предмета, телефонні розмови, вивчення різного роду аналітичних документів тощо. Не випадково ми не знаходимо заперечень щодо права повіреного на отримання відшкодувань витрат, зроблених заради виконання договору. Поряд із діями від імені довірителя будь-який повірений за будь-яким договором учиняє і зобов'язаний вчинити такі дії, які від чужого імені вчинити не можна - повірений веде переписку з довірителем, звітує перед ним, дає поради, здійснює поїздки, огляд речей тощо. Іншими словами, виконання зобов'язань довірителя повіреним слід відносити до дій фактичного характеру.

які невіддільно пов'язані з виконанням основного доручення. Разом із цим, зазначене не означає, що повірений може виконувати будь-які зобов'язання повіреного за правочином, який від його імені уклав довіритель. Припустимо, що повірений від імені довірителя укладає договір підряду, за яким у довірителя виникло зобов'язання відремонтувати річ третьої особи. У такому випадку виконання цього зобов'язання безпосередньо повіреним буде суперечити природі договору підряду, оскільки фактичні відносини сторін за своєю суттю стануть ідентичні підрядним, де довіритель стане генпідрядчиком, а повірений - субпідрядником. Цей приклад додатково підтверджує, що виконання повіреним будь-яких зобов'язань замість довірителя носить додатковий, факультативний характер щодо предмета доручення - дій юридичного характеру. У противному разі має місце факт покладення виконання обов'язків на третю особу.

У юридичній літературі договір доручення часто називають класичним договором на представництво. І це справедливо, оскільки з легальних договорів, виходячи з яких виникає представництво, тільки на підставі договору доручення виникає пряме представництво - право довірителя виступати від імені представлюваного, адже всі інші види представництва (на підставі закону, адміністративного акта тощо) не допускають можливості уповноваженій особі виступати від свого імені. Таке право повіреного виводить цю договірну конструкцію на особливе місце. Вважається, що відносини сторін за договором носять довірительний характер, а договір доручення, на відміну від інших представницьких, є фідуціарним правочином. Підвидом договірного представництва є комерційне представництво, яке застосовується у сфері підприємницької діяльності. Поняття комерційного представництва вперше отримало своє нормативне визначення в новому ЦК України. В п. 1 ст. 243 говориться: "Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності". Підставою виникнення представництва є письмова цивільно-правова угода, що є відмінною рисою названої діяльності в порівнянні з представництвом, що випливає із службових обов'язків. Названі правовідносини, які породжує один із видів представницьких договорів, за своєю суттю належать до зобов'язальних і, на нашу думку, ст. 243 ЦК мала би бути розмішена в книзі п'ятій ЦК "Зобов'язальне право". Це ніщо інше, як відносини, що випливають із договору доручення у сфері підприємництва. Отже, підставою виділення в інституті представництва такого виду, як комерційне представництво, є сфера застосування, тобто економічний, а не юридичний критерій. Такі відносини на практиці дістали своє втілення в договорах доручення, агентських та дилерських угодах.