Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Поняття та правова природа спадкового договору

Легальне визначення спадкового договору наведено у ст. 1302 ЦК України. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Спадковий договір, будучи передбаченим у межах книги "Спадкове право", тим не менш не є підставою для виникнення у набувача права на спадкування. Зазначений інститут має більш тісний зв'язок з підгалуззю зобов'язального, а не спадкового права, оскільки виступає різновидом договорів про передачу майна у власність набувача. Схожість конструкції спадкового договору із спадкуванням виявляється в спільності центральної юридичної підстави виникнення права на спадкування у спадкоємців і права власності у набувача, якою є смерть фізичної особи - попереднього носія права.

Водночас, для виникнення права на спадкування необхідне настання ще кількох фактів, які не передбачаються спадковим договором, - перебування у зв'язках шлюбу, спорідненості, проживання однією сім'єю зі спадкодавцем або перебування на його утриманні, що дає підставу для закликання певної особи до спадкування, або складання заповіту на користь такої особи. Право на спадкування, яке з'являється з часу відкриття спадщини, ще не означає визнання осіб, на користь яких спадщина відкрилася, правонаступниками (спадкоємцями), оскільки для набуття права на спадщину необхідно її прийняти у встановлений законом строк і визначеними способами (статті 1268-1270 ЦК). Навпаки, набувач за спадковим договором одержує майно відчужувача у власність безпосередньо після його смерті без вчинення якихось додаткових дій. Якщо до спадкоємців переходять усі права та обов'язки, які належали спадкодавцеві і не були невіддільно пов'язані з його особистістю (статті 1218, 1219 ЦК), то до набувача - лише право власності. Іншими словами, спадкування опосередковує відносини універсального правонаступництва, а спадковий договір - сингулярного. Спадкування є безоплатним, а спадковий договір є правочином, що покладає на його сторін взаємні зобов'язання.

У кінцевому підсумку спадковий договір законодавчо не визнається підставою для виникнення у правонаступника права на спадкування (ч. 1,2 ст. 1223 ЦК), а на правовідносини, що виникають у зв'язку з його укладенням і виконанням, норми, що регулюють умови і порядок спадкування (статті 1216-1301 ЦК), не поширюються.

Спадковий договір має спільні риси з договором довічного утримання (догляду), оскільки обидва ці договори спрямовані на передачу однією стороною (відчужувачем) іншій стороні (набувачеві) майна у власність, взамін чого набувач зобов'язується виконати розпорядження відчужувача, визначені у договорі.

Разом з тим, між цими двома видами договорів є суттєва різниця. По-перше, за спадковим договором на набувача може бути покладено виконання будь-яких обов'язків майнового та немайнового характеру, в той час як предмет договору довічного утримання (догляду) є значно вужчим. За останнім набувач зобов'язується довічно забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом (ст. 744 ЦК). Інші обов'язки на набувача за договором довічного утримання (догляду) покладатися не можуть.

По-друге, за своєю правовою природою договір довічного утримання є реальним, оскільки вступає в силу з моменту передачі відчужувачем майна у власність набувача. Спадковий договір, навпаки, є консенсуальним, адже вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всіх істотних умовах, а передача речі для укладення договору не потрібна. Передача майна у власність набувача за спадковим договором, як правило, вже свідчить про його виконання і завершення договірних відносин, якщо лише обов'язки, визначені відчужувачем, не виконуються набувачем після смерті першого.

По-третє, на відміну від договору довічного утримання, за яким набувач стає власником майна, що є предметом договору, з моменту його укладення, за спадковим договором право власності до набувача переходить лише з моменту смерті відчужувача.

Докорінні відмінності у правовій природі договору довічного утримання (догляду) та спадкового договору в кінцевому підсумку зумовлюють істотну різницю в правовому регулюванні цих інститутів. Зокрема неоднаковими є механізми забезпечення цих договорів, особливості їх виконання за участю відчужувачів-подружжя, підстави розірвання тощо.

Таким чином, до основних ознак спадкового договору можна віднести:

1) нонсенсучільність;

2) двосторонність;

3) відплатність;

4) алеаторність;

5) належність до групи договорів про передачу майна у власність.

Незважаючи на очевидність висновку про консенсуальний характер спадкового договору, що підтверджується і визначенням ст. 1302, і редакцією інших норм глави 90 ЦК, з яких випливає, що договір є вчиненим після досягнення згоди з істотних його умов, в юридичній літературі зустрічаються й інші думки. Так, С. В. Мазуренко при коментуванні відповідних норм ЦК вказує на те, що спадковий договір може носити як реальний, так і консенсуальний характер. Договір є реальним, якщо за його умовами на набувача покладається обов'язок виконання дій після смерті відчужувача, а консенсуальним, якщо набувач має виконати свої зобов'язання за життя відчужувача. Очевидно, проте, що авторка ототожнює поняття "укладення договору" і "виконання договору". Класичний поділ договорів на реальні та консенсуальні, як відомо, засновується саме на моменті укладення, а не моменті виконання цивільного договору. Якщо приєднатися до наведеної позиції С. В. Мазуренко і визнати, що спадковий договір є реальним і вважається укладеним з моменту початку виконання дій набувачем, виявиться, що будь-які "попередні" дії щодо посвідчення договору нотаріусом (ст. 1304 ЦК) та накладення на майно, що є предметом цього договору, заборони відчуження (ч. 1 ст. 1307 ЦК) є такими, що не відповідають законові, адже вчинені в той момент, коли договору ще не існувало, тобто він не був укладений.

Слід відзначити, що у своїй кандидатській дисертації С. В. Мазуренко однозначно стверджує про консенсуальність цього договору, що свідчить, імовірно, про відмову авторки від попередньої думки.

Перелік істотних умов договору в законі відсутній, однак можна припустити, що ними є: визначення майна, яке переходить до набувача після смерті відчужувача, а також визначення вимог, які пред'являються до дій набувача відчужувачем, - вид, характер, перелік, строк їх виконання тощо. Водночас, спадковий договір може бути укладений і на невизначений строк.

Спадковий договір у більшості випадків є двостороннім (взаємним), про що свідчить той факт, що права та обов'язки за цим договором виникають у кожного з його учасників, причому правам однієї сторони кореспондують обов'язки другої і навпаки.

На перший погляд здається, що визначення ст. 1302 ЦК свідчить про односторонній характер цього договору, адже в ньому зазначається лише про обов'язки набувача виконувати розпорядження відчужувача. Це дало підставу окремим авторам стверджувати про односторонній характер спадкового договору.

Разом з тим, аналіз правовідносин, що складаються між набувачем і відчужувачем, свідчить про те, що у відчужувача існують не тільки права, а у набувача - не тільки обов'язки. Оскільки набувач отримує право власності на майно відчужувача, останній зобов'язаний не відчужувати майно, що є предметом договору, а вживати заходів, спрямованих на недопущення втрати, загибелі або псування цього майна. Оскільки обов'язки однієї сторони за договором нерозривно пов'язані з правами іншого контрагента, зазначені обов'язки відчужувача відповідають правам набувача вимагати їх виконання.

Крім того, очевидно, що законодавець у главі 90 не встановлює вичерпного переліку прав та обов'язків сторін. Вважаємо, що не суперечитиме закону і, більше того, узгоджуватиметься з принципом свободи договору (статті 3, 627 ЦК) закріплення в договорі положень, що встановлюють обов'язки відчужувача надати набувачеві право користування майном - предметом договору, забезпечити його певними засобами, необхідними для виконання договору, надати можливість ознайомитись з особистими паперами, якщо набувач є зобов'язаним до вчинення дій немайнового характеру, пов'язаних з вшануванням пам'яті відчужувача після його смерті, тощо.

Водночас, аргументом на користь двосторонності спадкового договору не може бути наділення набувача правом на розірвання спадкового договору, оскільки таке право є загальновизнаною можливістю сторони будь-якого договірного правовідношення і входить до змісту її правочиноздатності, тобто притаманно будь-якому договору. Приєднавшись до цієї позиції, ми змушені були б визнати, що односторонніх договорів взагалі не існує, а це не відповідає чинному законодавству (ч. 2 ст. 626 ЦК).

Разом з тим, у випадку виконання набувачем дій після смерті відчужувача спадковий договір навряд чи може вважатися двостороннім, адже кредитора-відчужувача, який міг би вимагати виконання обов'язків набувача, вже немає в живих, а нотаріус або особа, визначена у ч. 3 ст. 1307 ЦК, хоча і наділені законом правом контролювати дії набувача, проте не можуть вважатися кредиторами за спадковим договором. Спадкування вимог кредитора за спадковим договором закон не передбачає з огляду на його особистий характер.

Отже, в наведеному випадку за життя відчужувач не мав права вимагати від набувача виконання, а настання його смерті припиняє спадковий договір, проте не припиняє зобов'язання набувача щодо виконання розпоряджень відчужувача. Цей висновок є одним із свідчень нетиповості спадкового договору, адже відповідно до імперативної норми ч. 2 ст. 608 ЦК зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора. Стверджувати ж про припинення зобов'язання набувача виконати договір після смерті відчужувача неможливо, адже основною метою спадкового договору, що переслідувалась відчужувачем при укладенні договору, - зобов'язати набувача до вчинення певних дій саме після його смерті, про що свідчить зміст ст. 1305 ЦК.

Спадковий договір є відплатним, однак від платний його характер не завжди відповідає загальновизнаній доктрині цивільного права. Як відомо, відплатність договору передбачає надання кожною стороною договору іншій зустрічного матеріального задоволення. Значно рідше зустрічаються відплатні договори, за якими виконання боржником зобов'язання здійснюється на користь третьої особи (ст. 636 ЦК). У цьому аспекті спадковий договір має дві особливості.

По-перше, майнове задоволення вимог набувача здійснюється не самим відчужувачем, а відбувається автоматично після його смерті. Цей висновок підтверджується і нотаріальною практикою. З метою забезпечення виконання спадкового договору згідно з ч. 1 ст. 1301 ЦК на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. При цьому єдиною підставою для зняття заборони відчуження є подання нотаріусу свідоцтва РАЦС про смерть відчужувача. Якщо предметом договору виступало нерухоме майно, на відповідному правовстановлювальному документі нотаріус робить відмітку про перехід права власності до набувача у зв'язку зі смертю відчужувача за спадковим договором1 (абзаци перший та другий п. 237).

По-друге, на набувача договором може бути покладене зобов'язання щодо здійснення дій немайнового характеру (ст. 1305 ЦК). Такі дії можуть потребувати від набувача мінімальної матеріальної витрати або взагалі не супроводжуватись матеріальними витратами. Однак і в цьому випадку він набуде право власності на майно відчужувача.

Спадковий договір укладається під відкладальною обставиною, щоб набувач пережив відчужувача. У разі смерті набувача до відкриття спадщини спадковий договір, з огляду на його суворо особистий характер, вважається припиненим і права та обов'язки, що є його змістом, не можуть перейти до спадкоємців набувача. Цей висновок випливає із сутності правовідносин між набувачем і відчужувачем, визначених главою 90 ЦК, а також підтверджується нормою п. 238 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, згідно з якою у разі смерті фізичної особи-набувача або ліквідації юридичної особи - набувача за спадковим договором нотаріус, за письмовою заявою відчужувача, припиняє дію цього договору1.

Наведене положення застосовується незважаючи на те, що, якщо виконання спадкового договору відбулося до відкриття спадщини (ст. 1305 ЦК), а смерть набувача настала раніше смерті відчужувача, це може мати своїм результатом понесення набувачем істотних матеріальних витрат, які, тим не менш, не відшкодовуються його спадкоємцям.

Викладене не дозволяє погодитись з думкою, викладеною в абзаці сьомому п. 28 постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику у справах про спадкування", згідно з якою у спадкоємців набувача в результаті смерті відчужувача з'являється право вимагати від відчужувача відшкодування витрат, яких вони (очевидно, мається на увазі "він" (набувач). - Є. Р.) зазнали при виконанні спадкового договору в тій частині зобов'язань, які були виконані набувачем до його смерті.

Спадковий договір можна віднести і до особливого різновиду алеаторних (рижикових) договорів. У ньому, на відміну від традиційних алеаторних зобов'язань, де не є заздалегідь чітко визначеним сам обсяг прав і обов'язків учасників (як, наприклад, у договорі довічного утримання, зобов'язаннях, які виникають з участі в азартних іграх, укладення парі), навпаки, права і обов'язки сторін є в більшості випадків визначеними. Натомість, враховуючи той факт, що спадковий договір припиняється зі смертю набувача, яка настала до смерті віджучувача, невідомим залишається те, чи будуть реалізовані права та обов'язки за договором, і, відповідно, чи буде виконано договір взагалі.

Із змісту глави 90 ЦК випливає, що спадковий договір, маючи таку назву, тим не менш, не є підставою для виникнення права на спадкування, а має бути віднесений до групи договорів, спрямованих на передачу майна у власність. У протилежному випадку, якби спадковий договір дійсно був би спрямований на виникнення у набувача права на спадкування, у ст. 1217, яка визначає вили (підстави) спадкування, поряд із заповітом та законом, як окрема підстава вказувався би спадковий договір.

Як зазначає В. І. Курдиновський, ще у XIX ст. утвердилася думка про визнання спадкового договору як договору особливого роду (sui generis), який має не стільки зобов'язально-правову, скільки спадкову природу, адже породжує у набувача не право власності на майно, а право на спадкування цього майна з підпорядкуванням його всім нормам і правилам спадкового наступництва2.

Аналогічний підхід до розуміння спадкового договору саме як підстави виникнення у контрагента права на спадкування склався в законодавствах країн Західної Європи і в наш час. Так, згідно з § 1941 Німецького Цивільного уложення 1896 року спадкодавець може за договором призначити спадкоємця (виділено нами. - Є. P.), а також встановити заповідальні відкази і покладання (договір про спадкування). При цьому спадкоємцем за спадковим договором можуть бути призначені як інша сторона за договором, так і третя особа. Аналогічні норми існують і в цивільних кодексах інших західноєвропейських держав.

Таким чином, вітчизняна конструкція спадкового договору докорінно відрізняється від класичного інституту спадкового договору в зарубіжних законодавствах.

Разом з тим, не можна не відзначити, що ЦК України у главі 90, присвяченій спадкового договору, використовує деякі терміни, притаманні спадковому праву. У ст. 1305 зазначається, що набувач "може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття" (виділено нами. - Є. P.), а за абзацом другим ч. 3 ст. 1307 ЦК за відсутності призначеної відчужувачем особи "контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини" (виділено нами. - Є. P.). І в першому, і в другому випадках використання терміна "відкриття спадщини" є неточним, оскільки на набувача не поширюються правові наслідки, пов'язані з часом та місцем відкриття спадщини (він не приймає майно, що є предметом спадкового договору, у складі спадщини, не звертається до нотаріуса за вчиненням дій, обумовлених відкриттям спадщини, - подання заяви про прийняття або про відмову від прийняття, про вжиття заходів до охорони спадщини тощо). Отже, оскільки набувач - не спадкоємець, а відчужувач щодо майна, охопленого договором, не є спадкодавцем, то і застосовувати поняття "відкриття спадщини" щодо цих відносин не уявляється доцільним. І норма ст. 1305, і норма абзацу другого ч. 3 ст. 1307 ЦК під "відкриттям спадщини" розуміють смерть відчужувача. Тому ст. 1305 слід розуміти як таку, що встановлює можливість для сторін передбачити виконання набувачем обов'язків до або після смерті відчужувача, а ст. 1307 - як таку, що покладає обов'язок контролювати виконання спадкового договору на нотаріуса за місцем настання смерті відчужувача. Останнє положення не можна визнати логічним, оскільки посвідчити спадковий договір міг інший нотаріус, а нотаріус за місцем смерті відчужувача не має жодного відношення до даного договору: відносини оформлення спадщини в цьому випадку відсутні.

Окремо варто зазначити про вжиття законодавцем терміна "спадщина" у ч. 2 ст. 1306 ЦК. Згідно з цією нормою "спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина (виділено нами. - Є. Р.) переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором".

Така термінологічна неточність призводить до розуміння відносин, які складаються після смерті одного з подружжя-відчужувачів як спадкових, а другого з подружжя - як спадкоємця. Тому за умови відповідної вказівки у договорі після смерті одного з подружжя на другого з подружжя поширюються норми спадкового права. Зокрема, необхідною умовою набуття права власності на майно першого з подружжя є прийняття другим з подружжя спадщини. Проте, поряд з прийняттям спадщини, він, як і будь-який інший спадкоємець, наділений правом на відмову від прийняття спадщини, може не прийняти її. Крім того, з майна, визначеного спадщиною, вираховується обов'язкова частка (ст. 1241) та задовольняються вимоги кредиторів (ст. 1282). Як наслідок частина, а у випадку, коли помер власник майна, що належало йому на праві особистої власності, все майно, охоплене спадковим договором, може не перейти до другого з подружжя і, отже, не стане власністю набувача за спадковим договором, навіть за умови належного виконання ним розпоряджень відчужувачів. Зрозуміло, що таким регулюванням права набувача істотно порушуються.