Цивільне право. Том 2 - Борисова В.І. - ГЛАВА 35. Цивільно-правовий договір

ГЛАВА 35. Цивільно-правовий договір

1. Поняття і значення договору

Договір має місце там, де рівні, вільні та майново відокремлені суб'єкти досягають між собою домовленості з приводу чогось важливого для них. Тому договір можливий лише у сфері приватного права, побудованого саме на таких принципах (статті 1 і З ЦК України) і являє собою правову конструкцію суто приватного характеру. Однак у зв'язку з тим, що приватне право становить не тільки цивільне, але й почасти земельне, екологічне, господарське, сімейне, аграрне право, крім цивільно-правових договорів мають місце також ті, які регулюються нормами зазначених галузей права.

Договір набув поширення й поза сферою приватного права, наприклад, адміністративний, трудовий договір, договір у міжнародному публічному праві; це й різні угоди в цивільному й господарському процесах. Зазначені договори не регулюються ЦК України й не можуть характеризуватися з цивілістичних позицій. До того ж адміністративний договір сам по собі є досить спірним правовим явищем, існування якого продовжує викликати дискусії.

Загальновживаних значень терміна "договір" три: договір як правочин, договір як зобов'язання й договір як документ. Звідси випливає, що термін "договір" застосовується для позначення хоча й схожих, але разом з тим різних понять.

Договір як правочин являє собою різновид юридичного факту, дії, в основі якого лежить погоджена воля двох і більш сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (частини 1 і 4 ст. 202 ЦК України). Як такий договір є підставою виникнення цивільних правовідносин (ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України), тобто він є його першоосновою. Одночасно договір розуміється і як самі правовідносини, як зобов'язання.

Договір як зобов'язальні правовідносини - це юридичний зв'язок, установлюваний між двома або більше суб'єктами, що породжує їхні суб'єктивні права й обов'язки відносно один до одного. Тісний зв'язок між цими двома іпостасями договору не нівелює відмінностей між ними, адже ясно, що договір як дія осіб і як сукупність прав і обов'язків, що існують у них, відрізняються.

Договір як документ являє собою форму договору-правочину, як правило, письмову, але не обов'язково, тому що все частіше договори укладають в електронній формі, іменованій іноді бездокументарною, хоча вірніше її йменувати безпаперовою.

Договір-правочин піддається регулюванню правочинів (глава 16 ЦК України) і тому на нього поширюються норми, зокрема, про умови дійсності правочинів, їхню форму, державну реєстрацію, недійсність та ін. Договір як правочин є тим джерелом, з якого народжуються договір-правовідносини, нібито "запускаючи" їх, у зв'язку з чим регулювання договору як правочину й договору як правовідносин відокремлені. Відповідно норми про правочини не можуть застосовуватися до норм про зобов'язання (договірні правовідносини), а випадки подібного сполучення регулювання, що трапляються в законодавстві, слід визнати помилковими. Наприклад, у § 2 глави 17 ЦК України регулюються правові наслідки недодержання сторонами вимог закону при вчинення правочинів, що призводить до їхньої недійсності. А у статтях 207, 208 ГК України мова йде про недійсність зобов'язання (а не правочину).

У переважній більшості випадків договір-правочин є підставою виникнення зобов'язальних правовідносин (найм, комісія, зберігання та ін.). Втім зобов'язання часто модифікуються в інші відносини, як, наприклад, при купівлі-продажу, метою якої є виникнення в остаточному підсумку відносин власності. Однак від укладання договору до виникнення речових правовідносин проходить певний період часу, часто поєднаний з необхідністю передачі речі, що являє собою окрему дію, яка часто кваліфікується як речовий договір. Договір і безпосередньо може породити речове право (а тому й речові правовідносини), якщо він спрямований на встановлення сервітуту, емфітевзису або суперфіцію (ч. 2 ст. 402, ч. 1 ст. 407, ч. 1 ст. 413 ЦК України).

Сфера договору ширше зобов'язальних відносин, тому що на його підставі можуть виникати й виключні права на об'єкти права інтелектуальної власності (статті 427,430, 1113 ЦК), і корпоративні права (шляхом купівлі-продажу акцій або часток у статутному (складовому) капіталі господарського товариства). Однак буває так, що договір породжує не тільки договірне зобов'язання, а й недоговірне - по відшкодуванню шкоди або у зв'язку з безпідставним збагаченням, якщо мова йде про порушення умов дійсності правочинів.

Найтісніший зв'язок договору-правочину й договору-зобов'язання проявляється в тому, що за домовленістю між собою (правочином) сторони визначають для себе свої права й обов'язки (зобов'язання). Тим самим договір демонструє свою регулюючу функцію тією мірою, як вона визначена у ст. 6 ЦК України, адже сторони договору можуть, керуючись нормами ЦК, що мають, як правило, диспозитивний характер, різним чином установити для себе права й обов'язки, їх коло й відповідальність за порушення, а можуть і зовсім відступити від положень актів цивільного законодавства й урегулювати свої відносини на власний розсуд, якщо на це немає заборони або інше не випливає із суті відносин. Подібне можливо в силу того, що особи, які виражають свою волю на вступ у договірні правовідносини, вільні й рівні.

Ці й інші якості договору виявилися настільки привабливими, що договір стає майже універсальним регулятором відносин між особами навіть там, де це не завжди й не цілком прийнятне. У першу чергу це стосується адміністративного договору, сторонам якого не властива рівність, тому що одна з них завжди залежна від іншої й не вільна у виразі своєї волі - укладати або не укладати договір, а також у формуванні його умов. У той же час і деякі цивільно-правові договори іноді укладаються вимушено, буває, що не обидві сторони договору мають однаковий доступ до формування його умов (публічний договір, біржові договори). Однак різний ступінь свободи договору не спричиняє стирання найважливішої для нього якості - вільного волевиявлення сторін при його укладенні, що не спостерігається в адміністративному договорі.

Договір слід відрізняти від схожих правових конструкцій. Наприклад, рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерів не є договором, хоча ухвалюється внаслідок досягнутої домовленості. Принципова різниця між договором і рішенням загальних зборів полягає в тому, що сторони договору повинні дійти взаємної згоди, а учасники господарського товариства ухвалюють рішення, як правило, більшістю голосів.

Договір купівлі-продажу, який укладається по волі його сторін, принципово відрізняється від викупу майна в особи, що має місце в силу різних обставин і не припускає волі відчужувана, як це буває при реквізиції (ст. 353 ЦК України), при викупі земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК України) та ін. Не укладається й договір при продажу майна з публічних торгів (при зверненні стягнення на майно боржника, у тому числі банкрута, конфіскованого майна). У цих випадках відсутнє головне, що характеризує договір як правочин, - відсутність домовленості сторін.

Разом з тим домовленість сторін і їх вільне волевиявлення вступити в правовідносини не означає цілковитої автономії кожної. Навпаки, договір лише тоді може виникнути, коли сторони досягають домовленості між собою, а це стає можливим у тому числі внаслідок взаємних поступлень і самообмежень, які диктує їхнє бажання досягти певного результату спільними зусиллями. Звідси дії сторін повинні бути погоджені й скоординовані в ім'я загальної зацікавленості, хоча їх волевиявлення бувають протилежні за своєю спрямованістю, оскільки мета у сторін договору абсолютно різна. Якщо продавець має на меті припинити своє право власності на річ і одержати гроші, то покупець, навпаки, прагне стати власником речі. Навіть більше того, подібна протилежна спрямованість волевиявлень сторін, що містять договір, породжує зобов'язання.

У сторін договору виникають взаємні права й обов'язки. На порівняння, якщо співвласниками відчужується річ, то це можливо лише за згодою між ними (ч. І ст. 358, ч. 2 ст. 369 ЦК України), яка втім не втілюється в договір. Не можна назвати договором і заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК), хоча й у цьому випадку подружжя повинні домовитися між собою про вираження загальної волі при складанні такого заповіту. Договір же є таким правочином двох сторін, волевиявлення яких мають протилежну спрямованість. Тому-то вони й називаються контрагентами.

Багатосторонній договір, що укладається двома й більш особами, не має у своїй основі протилежної спрямованості, а волевиявлення всіх його сторін спрямовані на досягнення загальної мети. Прикладом можуть бути договір про спільну діяльність (ч. 1 ст. 1130 ЦК України), договір простого товариства (ст. 1132 ЦК України), договори про заснування господарських товариств (статті 120,134,142, ч. 2 ст. 153 ЦК України),

Отже, договір являє собою, по-перше, домовленість сторін, у чому проявляється його поняття як правочину; по-друге, цей правочин має певну мету, оскільки він спрямований на виникнення в його сторін прав і обов'язків; по-третє, ці права й обов'язки мають цивільно-правову природу.

Звідси, (а) не всякий правочин є цивільно-правовим договором;

(б) можливе породження правочином таких суспільних відносин, які правом не регулюється взагалі (наприклад, "джентльменська угода");

(в) не всяка погоджена дія сторін є договором, тому що коли такі дії суперечать закону, вони є правопорушеннями як недійсні правочини;

(г) цільовий характер дій сторін договору як правочину дозволяє відмежувати його від інших дій, іменованих юридичними вчинками (наприклад, внаслідок створення творчих здобутків).

Про договір звичайно говорять як про унікальний правовий засіб, використовуваний у цивільному обороті. Тобто він фігурує в динамічних правовідносинах, відмінних від статичних відносин власності. Його призначенням є "обслуговування" сфери передачі благ, виконання робіт і надання послуг.

З економічної точки зору договір є способом обміну матеріальних благ. Ця роль договору настільки значуща, що право покликано виробити такі універсальні механізми, завдяки яким ставали б можливими безперебійні й безпечні для суспільства ринкові процеси товарообігу. З цією метою законодавець установлює специфічне правове регулювання, що припускає, з однієї сторони, волю сторін у виробленні умов договорів, а з другої - забезпечує достатньою мірою контроль над товарообміном з боку держави, яка виконує тим самим свою соціальну функцію, а також примус до виконання зобов'язань і залучення до відповідальності осіб, які порушують умови домовленості. Тому договір є важелем товарообміну (у широкому розумінні цього слова, тобто в тому числі й щодо надання послуг, і виконання робіт) і саморегулювання.

Із закріпленням формально-юридичної й економічної різності всіх власників, залученням у цивільний оборот усе більшої кількості об'єктів, становленням ринкової економіки з її структурами й механізмами роль договору значно зміцнилася й поглибилася. Цьому сприяє й супутня ринковим відносинам свобода конкуренції. Усі разом ці фактори обумовили численні договірні зв'язки, як досить прості, так і ті, що тривають певний період часу, взаємно перетинаються, безпосередні й опосередковані. Процеси глобалізації економіки, інвестування й розширення рамок сфери діяльності юридичних осіб далеко за межами однієї держави породили надзвичайне ускладнення договірних відносин. Іноземний елемент, що привноситься в ці відносини, вимагає врахування права різних держав, міжнародного приватного права для вироблення умов договору й його укладення. Нерідко виникає потреба у формуванні комплексних, змішаних договорів.

Універсальність договору як регулятора відносин іноді використовується для зняття напруги при недостатності або неефективності регулювання відносин (наприклад, корпоративних), законом і локальними (внутрішньо-корпоративними) актами. Внаслідок цього стали популярними договори між акціонерами, що існують поряд із корпоративним регулюванням1.

Значення договору як регулятора цивільних правовідносин, як їхнього джерела важко переоцінити. З набранням чинності ЦК України 2003 р. значення регулювання в приватній сфері значною мірою перемістилося в площину саморегулювання. Це сталося завдяки допустимості встановлення в договорі численних умов, не передбачених у законодавстві, можливості відступати від законодавчого регулювання та застосовувати іншим чином таку основну засаду цивілістичного регулювання, як свобода договору. Такий законодавчий підхід дає можливість сторонам договору виважено ставитися до опрацювання його умов і, як наслідок, належним чином його виконувати. У масштабах цивілістичного обороту це є запорукою стабільності, значно ефективнішою за імперативне державне регулювання.