Цивільний процес України - Харитонов Є.О. - Обов'язковість судових рішень

За своєю суттю цивільний процес є змаганням осіб у доказуванні перед судом своєї позиції (наявності порушеного права, що потребує захисту, або його відсутності). Принцип змагальності — один з основних принципів цивільного судочинства, а забезпечення змагальності — одне з головних завдань судової реформи. Цей принцип створює необхідні умови для виявлення всіх обставин, що мають істотне значення для справи, та винесення обґрунтованого рішення.

Суть змагальності полягає утому, що кожна з сторін пред'являє свої докази — позивач в обґрунтування своїх вимог, відповідач — в обґрунтування заперечень про них чи визнання вимог, а суд аналізує їх та робить свої висновки.

У силу дії принципу змагальності сторони, інші особи, що беруть участь у справі, якщо вони прагнуть найсприятливішого рішення для себе чи осіб, на захист прав яких пред'явлений позов, зобов'язані повідомити всі істотні для справи юридичні факти, пред'явити докази, здійснити інші процесуальні дії, що мають переконати суд у правоті цієї сторони. Цей принцип передбачає реальне покладення обов'язку з доказування обставин, що мають значення для справи. А у випадку невиконання цього обов'язку чи у випадку неактивності у процесі сторона може зазнати негативних наслідків у вигляді несприятливого для неї рішення.

Змагальність у цивільному судочинстві полягає в такому: 1) дії суду залежать від вимог позивача й заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог; 2) можливість вільного використання сторонами засобів доказування; 3) можливість дня сторін брати участь у розгляді справи особисто або через представника; 4) кожна сторона самостійно доводить факти, що є обґрунтуванням її вимог і заперечень.

Умовою реалізації принципу змагальності є процесуальна рівність сторін, оскільки змагатися у обстоюванні своїх прав та інтересів сторони можуть лише у однакових правових умовах. І навпаки, принцип процесуальної рівноправності сторін забезпечується змагальною формою судочинства, яка надає їм можливість рівною мірою "змагатись" перед судом.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду

Судочинство не може існувати без визначених шляхів виправлення помилок, наприклад, судами вищих інстанцій. Тому особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень суду у випадках та порядку, встановлених ЦПК.

Обов'язковість судових рішень

Статтею 13 Закону "Про судоустрій і статус суддів" закріплене положення, згідно з яким рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.

Це положення визначає особливу роль суду серед інших органів державної влади як єдиного органу, що має право здійснювати правосуддя. У рішенні суду реалізується право держави на вирішення правових конфліктів у приватній сфері.

Основою цієї норми є принцип загальнообов'язковості закону, відповідно до якого ухвалене судове рішення. Обов'язковість рішень суду, що набрали законної сили, полягає у тому, що: 1) вони не можуть бути скасовані або змінені будь-якими адміністративними або державними органами, громадськими організаціями тощо та їх посадовими чи службовими особами. Ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій судовій справі; 2) ці органи та особи не можуть приймати акти, що суперечать рішенню суду, яке набрало чинності, виходячи із припущення про його неправильність; 3) жоден орган, крім вищестоящого суду, не може скасувати рішення суду, що набрало чинності.

Невиконання судового рішення може потягти кримінальну, адміністративну або дисциплінарну відповідальність. Так, умисне невиконання службовою особою, яка відповідно до своїх повноважень повинна вжити заходів щодо виконання рішення, ухвали, постанови у справі, або перешкоджання нею їх виконанню тягне кримінальну відповідальність за ст. 382 Кримінального кодексу України (КК), згідно з якою умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню карається штрафом від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 3 років. Ті самі дії, вчинені службовою особою, караються штрафом від 750 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 5 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до З років. Указані дії, вчинені службовою особою, яка обіймає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за такий самий злочин, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, караються позбавленням волі на строк від З до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 років. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини карається позбавленням волі на строк від 3 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

Раніше ця стаття також передбачала кримінальну відповідальність за умисне невиконання рішень суду або перешкоджання їхньому виконанню, але лише для службових осіб. Тепер же кримінальна відповідальність у вигляді штрафу від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до 3 років поширюється на всіх осіб.

У випадку, коли службова особа не вживає заходів щодо виконання такого судового рішення, як окрема ухвала, чи окрема постанова суду або судді, вона може бути притягнута до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП), згідно з якою умисне залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді - тягнуть накладення штрафу від 5 до 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За невиконання службовою особою судового рішення, якщо в її діянні немає ознак злочину або адміністративного правопорушення, можливе притягнення цієї особи до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до ст. 89 Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження" (в редакції Закону від 4 листопада 2010 p.) у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника — фізичну особу від 10 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб — від 20 до 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на боржника — юридичну особу — від 40 до 60 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин державний виконавець у тому ж порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону.