Юридична деонтологія - Гусарєв С.Д. - 3. Соціологічне праворозуміння.

до праворозуміння орієнтується на належність права до нормативних систем суспільства та його залежність від держави. При цьому виявляються ознаки, притаманні соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву тощо) та своєрідні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм і які здебільшого пов'язані з волею держави. У цьому випадку право переважно розглядається як система загальнообов'язкових, формально визначених норм, що відбивають державним чином організовану волю народу, гарантуються і охороняються державою, виступають регулятором суспільних відносин.

Формальність (позитивність) права означає сформульованість, відображення його норм в статтях нормативних актів - письмових юридичних документах.

Визначеність права відбиває притаманну йому властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, при наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що повинне бути здійсненим заданих умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу у випадках невиконання вимог норм права (санкція).

Норми права - це модель юридичного зв'язку суб'єктів між собою, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних суб'єктів відповідними діяннями інших.

Право тісно пов'язане з волею держави, її функціонуванням. Держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки, санкціонують вже існуючі соціальні норми, надаючи їм всіх властивостей норм права, гарантують використання, виконання чи додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб'єктів, примусове виконання обов'язків чи покарання правопорушників.

Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від одної, а взаємопов'язані, складають у своїй сукупності ієрархічну побудову.

Деякі риси норм права притаманні і іншим соціальним нормам, але тільки норми права характеризуються усім комплексом цих ознак, що є достатніми для характеристики їх своєрідності, специфіки. Наприклад, деякі корпоративні норми відображаються в статутах громадських організацій, норми моралі можуть відбивати як права, так і обов'язки особи тощо.

3. Соціологічне праворозуміння.

На відміну від нормативного, визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень.

Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні.

Право як "нормальна" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена.

Свобода - це притаманна людині властивість і форма життя, які відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка складається з можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю - об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.

Свобода суб'єкта включає до себе свободу вибору певного варіанту діяння, свободу волі як властивість суб'єкта приймати відповідне рішення, свободу, діяння як безперешкодне його здійснення. Існуючий характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність.

Право і є "царством реалізованої свободи" , тієї її сферою, в межах якої соціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанту діяння і безперешкодному його здійсненні.

Наявне існуюча сфера свободи соціального суб'єкту як сутність права, виявляє себе в різних правових явищах - нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини).

Сфера свободи є єдність протилежностей - свободи як варіантів діянь, що їй відповідають і несвободи як обмеження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свободою у тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме-вона є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля - випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному із них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своє втілення:

¨ у правосвідомості в формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб'єктів права;

¨ у правоздібності її суб'єктів, тобто їх властивості мати свободну волю, здійснювати вільний вибір;

¨ у правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі взаємодіючих суб'єктів;

¨ у правових нормах-моделях правової поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

¨ у законах та інших нормативних актах і індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права, як міри свободи;

¨ у суб'єктивному праві та обов'язку - форми свободи відповідно як можливості і необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, її масштаб відбиває собою його характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з точки зору її відповідності об'єктивним закономірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право - це її міра, яка є:

¨ формально-визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені у особливих письмових документах (нормативних актах, договорах, судових прецедентах);

¨ рівною - свобода різних суб'єктів визначається єдиним способом, на єдиних засадах;

¨ справедливою - відбиває об'єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

¨ інституціональною - у розмаїтті своїх проявів, формі складає певний соціальний інститут як феномен, самостійне явище;

¨ легітимною - загальновизнаною, сприйнятою суспільством;

¨ універсальною - спроможною врегульовувати різні за природою соціальні відносини.