Концепції сучасного природознавства - Карпов Я. С. - 6.2.6 Проблеми становлення ноосфери

Перехід біосфери в ноосферу означає не тільки якісно новий етап розвитку людського суспільства, але й нову епоху в еволюції нашого космічного дому. В. І. Вернадський вважав, що неминуче настане час, коли Людина стане основним чинником еволюції біосфери. І тоді, коли це трапиться, властивості навколишнього середовища стануть змінюватися настільки швидко, що людству доведеться виробляти єдину спільну стратегію розвитку біосфери, а також нові стандарти організації суспільства, свого способу життя.

Процес переходу від біосфери до ноосфери неминуче містить у собі риси свідомої, цілеспрямованої діяльності й творчої роботи. Вернадський вважав, що перед людством стоїть завдання величезної ваги — творення ноосфери. Учений обґрунтував безпідставність суджень про можливу катастрофу цивілізації. Його впевненість у майбутньому випливає із розуміння зростаючої ролі спільних загальнолюдських дій у розвитку людства. Вернадський, звичайно, не міг передбачити всієї гостроти сучасних глобальних проблем світового розвитку. Але це лише вкотре підкреслює необхідність спільного вирішення проблеми організованості ноосфери, що потребує свідомого управління нею на глобальному рівні.

Однією з найважливіших проблем формування організованої ноосфери є проблема місця й ролі науки в житті суспільства, впливу держави на розвиток наукових досліджень. Вернадський висловлювався за формування єдиної (на державному рівні) наукової людської думки, яка б стала вирішальним чинником становлення ноосфери, створення кращих умов життя для найближчих поколінь. Першочерговими завданнями, які необхідно вирішити на цьому шляху, є "питання про планову, погоджену діяльність для оволодіння природою і для правильного розподілу багатств, для утвердження єдності й рівності всіх людей, єдності ноосфери"; ідея про об'єднання зусиль людства нарівні держав. Постановка завдання свідомого регулювання процесу творення ноосфери надзвичайно актуальна в наш час. До завдань першочергової ваги Вернадський відносив викорінення воєн із життя людства. Велику увагу він приділяв утвердженню демократичних форм організації наукової праці, освіті та поширенню наукових знань серед народних мас.

Звичайно, погляди Вернадського значною мірою були умоглядними, абстрактними. Однак його велика заслуга в тому, що до проблем розвитку матерії він підійшов саме як природник, насамперед як геохімік. У цьому — запорука успіху його справи, велич і значення його наукового подвигу для майбутньої долі науки. Він першим у світовій науці усвідомив і почав систематично вивчати роль життя в геологічній історії Землі, побачивши в тонкій плівці живої матерії, що вкриває поверхню планети, чинник, який багаторазово прискорює поглинання космічної енергії та трансформацію неживої матерії. В. І. Вернадський якісно переосмислив увесь характер розвитку планети, її верхньої оболонки, завдяки якій виникла атмосфера, усталився сучасний хіміз океану, виникли товщі осадових порід і т.д. Проблема, над якою працював В. І. Вернадський, сповнена невизначеностей, адже наші знання ще дуже неповні, ми погано уявляємо наші можливості в критичних ситуаціях. На нас чекають нові наукові відкриття й технічні новації. Величезні труднощі пов'язані також із об'єктивно існуючою неоднорідністю соціально-економічних умов, суперечливістю прагнень, відмінностями в оцінювальних установках людей, що живуть у різних політичних, соціальних і природних умовах і т.д. А проте доводиться вже сьогодні шукати й приймати рішення, які диктує життя. Усі ці обставини вимагають поступового перетворення вчення про ноосферу на теорію ноосфери, оснащену досконалим апаратом аналізу й оцінювання прийнятих рішень.

Звичайно, створити струнку теорію розвитку матеріального світу, що веде до епохи ноосфери, В.І. Вернадський не міг — тогочасна наука просто не була ще готова до цього. Власне, і сьогодні для створення подібної теорії в нас немає ще ні достатніх знань, ні сучасної методології і, звичайно, інструментарію, що дозволяє формувати кількісні оцінки. Тому створення такої теорії — справа майбутнього.

Така синтетична теорія повинна об'єднати в собі безліч наук як природничих, так і гуманітарних, розглянувши їх досягнення й методи в новому й незвичайному для цих дисциплін ракурсі. Але саме тут В.І. Вернадському вдалося випередити час, адже він зумів побачити досліджуваний предмет принципово по-новому, як колись це зуміли зробити Галілей, Ньютон, Дарвін.

У подібних ситуаціях, як показує досвід, не слід шукати відразу "однозначно краще" чи "оптимальне" рішення, розробляти оптимальну стратегію. Треба насамперед вивчити особливості ситуації і визначити дії, які є неприпустимими за жодних обставин. Створення теорії розвитку ноосфери практично вже почалося, причому одночасно в багатьох країнах — тому що це є веління часу.

Із цього приводу М. Моісєєв ("Екологія людства очима математика") пише: проблема екології Людини, "глобальне моделювання", вивчення біосфери як єдиного цілого і, звичайно, тепер уже численні роботи, які вивчають у глобальному розрізі соціальні, політичні й економічні проблеми людства і самої Людини, — усе це вже починає зв'язуватися в єдину дисципліну, яку, на мою думку, одного разу назвуть "Теорією розвитку ноосфери".

Висновок

На порозі XXI ст. природознавство, очевидно, вступає в нову історичну фазу свого розвитку — у фазу постнекласичної науки.

Постнекласична наука висуває на перший план міждисциплінарні, комплексні й проблемно орієнтовані форми досліджень. Визначаючи пізнавальні цілі науки, ми все глибше починаємо усвідомлювати, що вирішальна роль належить не внутрішньо-науковим цілям, а зовнішній щодо науки меті — мсті економічного, соціального, політичного, культурного характеру. Об'єктами сучасних міждисциплінарних досліджень стають унікальні системи, які відзначаються відкритістю й здатністю до саморозвитку. Системи, що розвиваються історично, являють собою більш складний тип об'єкта навіть порівняно із системами, які здатні до саморегулювання, тому що із часом вони формують нові рівні своєї організації, змінюють свою структуру, відзначаються принциповою необоротністю процесів і т.п. Серед таких систем особлива роль належить природним комплексам, до складу яких входить людина (об'єкти екології, медико-біологічні об'єкти, об'єкти біотехнології, системи людина — машина й ін.).

Природознавство — і продукт цивілізації, і умова її розвитку. За допомогою науки людина розвиває матеріальне виробництво, удосконалює суспільні відносини, виховує і навчає нові покоління людей, лікує своє тіло. Прогрес природознавства й техніки значно змінює спосіб життя й добробут людини, поліпшує умови її побуту. Пізнавши закони природи, людина може змінювати природні об'єкти й процеси, пристосовувати їх до своїх потреб.

Природознавство — один з найважливіших двигунів суспільного прогресу. Як основний чинник матеріального виробництва, природознавство є могутньою силою, яка здатна революціонізувати всі сторони суспільного життя. Великі наукові відкриття (і тісно пов'язані з ними технічні винаходи) завжди справляли колосальний (і часом зовсім несподіваний) вплив на хід людської історії. Такими відкриттями були, наприклад, відкриття законів механіки в XVII ст., на основі яких було створено всю машинну технологію цивілізації; відкриття в XIX ст. електромагнітного поля та розвиток електротехніки, радіотехніки, а потім і радіоелектроніки, створення у XX ст. теорії атомного ядра, а слідом за нею відкриття засобів вивільнення ядерної енергії; з'ясування завдяки успіхам молекулярної біології в середині XX ст. природи спадковості (структури ДНК) та успішна реалізація можливостей генної інженерії щодо керування спадковістю й ін. Найбільші досягнення сучасної матеріальної цивілізації були б неможливими без участі наукових теорій, науково-конструкторських розробок, передбачених наукою технологій і ін.

Однак у сучасних людей наука викликає не тільки почуття захоплення й благоговіння, але і побоювання. Часто можна почути, що наука приносить людині не тільки блага, але і найбільші нещастя. Забруднення атмосфери, катастрофи на атомних електростанціях, підвищення інтенсивності радіоактивного фону в результаті випробувань ядерної зброї, "озонова діра" над планетою, зникнення багатьох видів рослин і тварин — усі ці та інші екологічні проблеми люди схильні пояснювати самим фактом існування науки. Але справа не в науці, а в тому, хто розпоряджається її здобутками, які соціальні інтереси за нею стоять, які суспільні й державні структури спрямовують її розвиток.

Загострення глобальних проблем підвищує відповідальність учених за долю людства. Питання про історичні шляхи й роль науки стосовно людини, про перспективи її розвитку ніколи так гаряче не дискутувалися, як у даний час, в умовах загрози глобальної кризи цивілізації. Стара проблема гуманістичного змісту пізнавальної діяльності ("проблема Руссо") набула нового конкретно-історичного звучання: чи може людина (і якщо може, то якою мірою) покладатися на науку у вирішенні глобальних проблем сучасності? Чи здатна наука допомогти людству позбутися того зла, яке несе в собі сучасна цивілізація, технологізуючи спосіб життя людей?

Наука — це соціальний інститут, і він якнайтісніше пов'язаний із розвитком усього суспільства. Складність, суперечливість сучасної ситуації в тому, що наука, безумовно, причетна до виникнення глобальних, насамперед екологічних, проблем цивілізації (не сама по собі, а як залежна від інших структур частина суспільства); у той же час без науки, без подальшого її розвитку вирішення всіх цих проблем є принципово неможливим. Це значить, що роль науки в історії людства постійно зростатиме, тому будь-яке применшення її ролі, зокрема ролі природознавства, в даний час є надзвичайно небезпечною тенденцією — вона обеззброює людство перед загрозою зростаючих глобальних проблем сучасності.