Амбівалентність особистості - Зелінська Т.М. - 1.3. Структура, критерії та вимірювання амбівалентності особистості

Виділення, обґрунтування структурних компонентів амбівалентності особистості є необхідним етапом психологічного дослідження цього явища.

Оскільки амбівалентність - це властивість особистості, ми розглянемо її структуру як трикомпонентну: мотиваційну, афективно-когнітивну, поведінкову.

Мотиваційна складова амбівалентності особистості виявляється у двомодальності, позитивно-негативній її побудові у відповідності з потребою в афіліації, яка реалізується як прагнення до прийняття, з одного боку, і як страх знехтування - з іншого. М.Ш. Магомед-Емінов, К. Мюррей, О.Б. Орлов, Г. Саллі-ван, Б.О. Сосновський, К. Хорні вважають, що зазначена потреба є високорепрезентативною, власне людською.

Індивід не може одночасно реалізувати два різноспрямовані спонукання, здійснювати дії, що заперечують одна одну, без спеціальної керівної системи, яка організовує пріоритети активності. М.Ш. Магомед-Емінов сутність мотиваційної амбівалентності розуміє як "циклічно нав'язливий процес, що складається зі спроб локального задоволення і часткового покарання", підкреслюючи вирішальне значення Его-позиції (свідоме, самостійне, вільне Я) у функціонуванні цієї складової амбівалентності... Вона може продовжувати бути у стані амбівалентного коливання: зробити вибір на користь одного з варіантів або спробувати перейти до реалізації контакту без свідомого прийняття рішення" [89, с. 52]. На думку вченого, нормальна (конкордантна) амбівалентність передбачає усвідомлення мотивів і з'ясування ієрархічності їхніх зв'язків.

В. Райх [126], аналізуючи зміну функції мотивації, спрямованої назовні, при її взаємодії з протилежно спрямованою енергією зовнішнього світу, описує виникнення мотиваційної амбівалентності. Первинно єдина мотивація "розшаровується", після чого одна мотивація розгортається проти іншої або розбивається на два напрями: один спрямований на зовнішній світ, а інший обертається проти себе самого. За поділом однорідного прагнення відбувається протиставлення однієї частини розділеного прагнення другій його частині [126, с. 186].

Аналіз динаміки спонукань, проведений В.Г, Асєєвим, виявив, що в основі будь-якого мотиваційного спонукання лежить амбівалентне відношення між небажаною дійсністю та бажаним майбутнім. Водночас ці моменти становлять глибоку єдність [10, с. 77].

У цьому проблемному контексті К. Левін виділив та дослідив мотиваційні конфлікти, один з яких і становить амбівалентну мотивацію, коли до окремої мети людину схиляє багато стимулів і водночас багато інших причин утримують її від досягнення цієї самої мети.

Вчений запропонував оригінальну модель поведінки людини з використанням афекту амбівалентної ситуації. Так, наприклад, дитина повинна виконати неприємне завдання. Для того, щоб вона виконала його, дорослий поєднує це завдання з чимось приємним. Дитина може піти до приємного, минаючи неприємне, і тоді дорослий додає бар'єр (умова обмеження можливостей) - розмежовує приємну і неприємну обставини ситуації.

Іншими словами, дитина стоїть перед потребою вирішити в цілому завдання, природно потрапляючи в амбівалентну ситуацію, яка прийнятна для неї через відсутність страху, агресії чи фрустрації.

Мотивація афіліації - фундаментальна людська потреба - має постійний вплив на розвиток особистості. Вона реалізується через протилежні однакові за силою мотиви: прагнення прийняття та страх знехтування.

А. Маслоу, розкриваючи вплив мотивації на особистість, у своїй ієрархії потреб виділяє потребу прийняття.

Г. Мюррей описує потребу в афіліації як потребу у встановленні, збереженні та зміцненні емоційно позитивних, дружніх, товариських стосунків з усіма, прагнення до зближення з людьми [90].

Г. Салліван також аналізував переживання потреби в близькості як віру в позитивні стосунки з людьми, що притаманна індивіду від дня його народження [131].

Г. Клауд, Д. Таунсенд в книзі "Фактор матері" [70] довели, що залежна любов спотворює потребу в прийнятті, близькості. Доросла людина, яку виховували у таких умовах, уникає близьких стосунків з людьми, прагне до самоізоляції, не здатна будувати без матері свою кар'єру, родину.

Саме ізоляція від взаємодії з іншими, що супроводжується переживанням страху злиття, знехтування, призводить до підсилення залежності в стосунках з матір'ю, амбівалентності.

Відтак мотиваційна амбівалентність особистості, в якій інфантильна, неусвідомлена протилежність (страх знехтування) не усвідомлюється та не приймається, спричиняє розвиток деформованої дискордантної її інтеграції з потребою вдатися до відповідної саморегуляції особистості (коливання, імпульсивний вибір, перебільшене значення негативного тощо).

Конкордантна інтеграція (за Т.С. Яценко - вторинна інтеграція [192]) мотиваційної амбівалентності полягає у прагненні задовольнити потребу у прийнятті себе шляхом усвідомлення інфантильної самоамбітендентності (страху знехтування).

Афективно-когнітивна складова амбівалентності особистості виявляється в одночасній двомодальності, поляризації цих двох сфер у протилежних напрямах. Переживання задоволення-незадоволення передбачає одночасне усвідомлення толерантності-інтолерантності до цієї подвійності або фрустраційної толерантності (інтолерантності).

М. Занна, М. Томпсон вважають, що саме афективно-когнітивний компонент є найстійкішим утворенням особистісної амбівалентності (коли серце говорить одне, а розум інше) [225]. Так, є люди, яких ми любимо, але не поважаємо: вони добрі, турботливі, але залежні. Існують люди, яких ми не дуже любимо, але поважаємо. Наприклад, людина, яка досягла високого соціального рівня, але ігнорує суспільні інтереси.

Когнітивна інтерпретація ситуації є необхідною передумовою для виникнення потягів, емоцій, почуттів певної якості, певного суб'єктивного забарвлення.

Найбільш послідовний підхід до емоції як результату когні-тивної оцінки ситуації реалізований у теорії емоцій П.В. Симо-нова [139]. На його думку, емоція - це функція двох факторів: значення мотивації або потреби і відмінності між інформацією, необхідною для задоволення цієї потреби, та інформацією, що доступна суб'єктові.

Подібної позиції дотримується К. Ізард, зазначаючи, що в основі перцептивно-когнітивних процесів лежить сенсорний процес, який викликає афект. Потім він впливає на перцептивні, когнітивні процеси і поведінку індивіда [66, с. 91].

Важливим аспектом афективно-когнітивної сфери амбівалентності особистості є переживання толерантності до суперечливої двоїстості задоволення-незадоволення. В умовах такої ам-бітендентності накопичується напруга від незадоволення протилежних цінностей та виникає фрустрація (незадоволеність), яку особистість переживає як фрустраційну толерантність або фрустраційну інтолерантність.

І. Френкель-Брюнсвік вважає, що фрустраційна толерантність є здатністю сприймати і переживати одночасне існування амбівалентних когніцій та емоцій [202]. Як відзначає Т.М. Титаренко, індивід вибірково реагує на дію тих чи інших шкідливих факторів, негативні психологічні наслідки дії деструктивних умов життя визначають суто особистісний поріг вразливості суб'єкта, який зумовлює свідоме протиставлення людини руйнівним впливам [151, с. 182]. Коли зростання напруги перевищує певну порогову величину (індивідуальний рівень толерантності до фрустрації), то відбувається психологічний зрив і людина переживає душевну кризу (фрустраційна інтолерантність).

Іншими словами, фрустраційна толерантність (стійкість до фрустраторів) і фрустраційна інтолерантність (нестійкість до фрустраторів) є показниками афективно-когнітивної сторони особистісної амбівалентності.

Наявність фрустраційної толерантності свідчить про здатність до інтеграції протилежностей і навпаки, нездатність - про інтолерантність.

Що сильніше виражена дезінтеграція цінностей (амбівалентність когніцій та емоцій), то більшою напругою, нестійкістю, коливаннями вони супроводжуються. Негативні переживання роздратованості, тривоги, відчаю як мимовільне відтворення подій минулого, що виникають внаслідок фрустраційної інтолерантності, спонукають до активної роботи інтелект, однак через високу емоційну напругу він не знаходить виходу з ситуації, а це спричиняє подальше посилення напруги [150].

Фрустраційна інтолерантність (нестерпність амбітендентнос-ті) відрізняється від фрустраційної толерантності тим, що афективні протилежності інтегруються частково (дискордантна амбівалентність) або повністю не інтегруються (патологічна амбівалентність). Справді, переживати фрустраційну інтолерантність на засадах роздвоєння можна свідомо, творчо, самостійно й у такий спосіб зменшувати у процесі внутрішнього критичного діалогу фрустраційну інтолерантність.

К. Роджерс про це пише так:".. .після психотерапії індивід здатний з більшою витривалістю і з меншим хвилюванням сприймати ситуації, що зумовлюють емоційний стрес та фрустрацію. Це виявляється навіть тоді, коли згаданий вид фрустрації чи стресу ніколи не траплявся у психотерапії. Більш ефективне управління фрустрацією - це не зовнішнє явище, воно стосується самокерованих реакцій [129, с. 310].

У підсумку зазначимо, що фрустраційна толерантність-інтолерантність є найбільш обґрунтованим критерієм вияву амбівалентності особистості в афективно-когнітивній сфері.

Поведінкова сторона особистісної амбівалентності має формовияв у площині внутрішньої боротьби між доброзичливістю та агресивністю. Т.М. Сорокіна [148] експериментально довела наявність амбівалентної поведінки, що виявляється вже на першому році життя дитини як конфліктні стани боротьби позитивних та негативних тенденцій у ставленні до незнайомого дорослого.

Поведінкову амбівалентність як складову процесу дорослішання розглядає Г. Блос [за 17], який вбачає її у коливаннях між двома крайнощами - активністю та пасивністю, ініціативністю та поступливістю. Ці процеси він пов'язує з регресивною поведінкою, яку визначає як норму при переході від дитинства до дорослості, але у дорослої, зрілої особистості вважає аномальною.

М. Занна, М. Томпсон вважають, що особиста участь у реальних подіях або наміри людей взяти в них участь негативно корелюють з високою особистісною амбівалентністю [225]. Досвід, успіх сприяють формуванню впевненої поведінки, водночас зменшують інтенсивність цієї властивості особистості.

Вольовий компонент амбівалентності особистості полягає у двоїстості вчинків. Проміжний етап у розвитку вольового акту називається боротьбою мотивів (В.І. Селіванов). Цей етап виникає тоді, коли в людини є суперечливі бажання - одні спонукають ЇЇ до певної дії, Інші перешкоджають їй. Однак вольова активність особистості визначається силою потреби та мотиву, тому вольова амбівалентність у такому розумінні детермінована мотиваційною сферою особистості. З неповторним гумором розповідає М.В. Гоголь про душевний стан свого героя Подколесина у комедії "Весілля" - слабкого чоловіка, який надумав одружитися. Хоча б згадати його останній монолог перед вінчанням: "Тільки тепер бачиш, які дурні всі ті, хто не одружується... Якщо 6 я був десь царем, я б дав наказ одружуватися всім, рішуче всім, щоб у мене в країні не було жодного холостяка!... Хоча як подумаєш: через декілька хвилин - і вже будеш одруженим. Раптом скуштуєш блаженство, яке, точно, буває лише у казці...(Після недовгого мовчання).

Проте що не говори, але все одно стає страшно... На все життя, на весь вік... Ось навіть і тепер назад ніяк не можна... А начебто І справді не можна піти? Не можна, ні. А ось вікно відкрито; а що як у вікно?.. Спробувати, може?" Із цього уривка ми бачимо швидку зміну взаємовиключних амбівалентних мотивів, що завершується імпульсивною поведінкою - втечею Подколесина з-під вінця. Високо амбівалентні особистості переживають коливання навіть при рішенні простих питань: яку краватку одягти, куди краще піти у вихідний день тощо.

Доброзичлива поведінка є свідченням узгодженості амбівалентності. А.О. Реан підкреслює, що доброзичливість є фундаментальною якістю особистості, не тільки фактором стримання агресії, а й її альтернативою [127].

Саме в реальній єдності добра і зла полягає трагізм добра, доброзичливості. Система цінностей доброзичливої особистості характеризується гуманізмом, повагою до Іншої людини. "Відчуття, а потім і усвідомлення свого життя як постійної доброчинної поведінки - це і є, - пише І.Д. Бех, - початком формування себе як вільної і відповідальної особистості" [15, с. 73].

Така особистість відрізняється готовністю встановлювати дружні контакти з різними партнерами, знаходити компроміс, долати перепони на шляху до співробітництва.

Якщо людина уникає вибору між цими протилежностями -агресивністю чи доброзичливістю, вона все одно опиниться перед цим самим вибором, але вже у максимально загостреній формі, і найчастіше прийматиме рішення неконструктивно. Тому невпевнена поведінка може бути лише проміжним етапом у вимірах амбівалентності особистості, але поведінка завжди буде валентно полярною.

Протилежною до доброзичливості є агресивність - стійка риса особистості, готовність до агресивної поведінки (нанесення шкоди). А. Адлер її пов'язує з противоборством життя та смерті, любові та ненависті [3]. У поведінці агресивність виявляється як відкрито, так і в символічних формах, зокрема, у прагненні до могутності та зверхності, у вимозі поклоніння. Протилежністю агресії, на думку цього вченого, є поняття категоричного ненасилля.

Агресивні дії іноді є одним з можливих способів поведінки в ситуації фрустрації потреб. Агресивна поведінка може бути скерована не тільки на об'єкти, а й на саму особистість, перетворюючись на аутоагресію. її виникнення спричиняють амбівалентні переживання, які не знаходять виходу назовні, коли наслідки власних деструктивних дій не усвідомлюються.

А. Маслоу, К. Роджерс, описуючи ворожість, ревнощі, які виникають через неможливість задовольнити базисні потреби у коханні, захищеності і приналежності, не вважають агресію ядром психічного світу людини, тому що саме фрустровані потреби здебільшого найпривабливіші для неї. Зокрема, К. Роджерс так пише про свою клієнтку:..ядро її "Я" не є ні поганим, ні жахливо грішним, а чимось позитивним. Під пластом поверхневої поведінки, який контролюється, під гіркотою і болем знаходиться позитивне "Я", причому без будь-якої ненависті" [129, с. 146-147].

Звісно, найсильніша реакція на амбівалентність особистості - агресія, яка реалізується як фізична чи словесна атака, спрямована на те, щоб знищити окремий об'єкт або нашкодити Йому.

Амбівалентна агресія супроводжується почуттям роздратованості, гніву чи злості, які поперемінно спрямовані на зовнішні об'єкти та саму особу. Вона відіграє подвійну роль: сприяє усуненню перешкоди і зменшує емоційне напруження. Вибух гніву приносить афективне полегшення навіть тоді, коли амбівалентну перешкоду не можна усунути чи здолати. Якщо соціальні норми відчутно тяжіють над людиною, то агресія переміщується всередину її психоструктури, перетворюючись на самоагресію, яка супроводжується тривогою.

Руйнівний вплив амбівалентної агресії в поведінці виявляється, зокрема, як регресія, для якої показовими є неадекватні реакції (безпідставні крик чи мовчання). Негативні наслідки такої поведінкової самофіксації полягають у тому, що людина вперто повторює певні дії, незважаючи на те, що вони не дають позитивних результатів. Така впертість почасти дратує навколишніх, оскільки не завжди сприймається як переживання реальних труднощів.

Отож, людина не завжди діє адаптивно, раціонально, розумно, що спричинено її глибинною психологічною природою. Тому важливо, щоб оточення мало терпимість, доброзичливість. "Терпимість, як фундаментальна властивість особистості, - підкрелює А.О. Реан, - це не лише противага, чинник утримання агресії, а й антипод агресивності як особистісної готовності до агресії"' [127, с. 230]. Вчений аналізує сенсуальну терпимість, яка зводиться до підвищення межі особистої чутливості на різноманітні, у тому числі й амбівалентні, впливи. Диспозиційна терпимість, або доброзичливість, є взірцем поведінки гуманістичного світовідчуття.

Яким же чином доброзичливість перемагає агресивність і стає конструктивною творчою поведінкою?

Це чітко пояснює концепція самотрансценденції людського існування (Ж.П. Сартр), яка отримала подальший розвиток у гуманістичній психології А. Маслоу, В. Франкла. Зокрема, В. Франкл виявив суперечність у співвідношенні ідей самоактуалізації та самотрансценденції, наголосивши" що "бути людиною - означає бути спрямованим не на себе, а на щось інше" [153, с. 59]. Самоактуалізація як процес розгортається повніше, коли людина захоплена улюбленою роботою (А. Маслоу), служить високій справі, закохана в іншу людину (В. Франкл).

Неявний на перший погляд зв'язок феноменів самотрансценденції та агресивності насправді освітлений очевидністю. Ідея самотрансценденції відкидає агресію, тому що в контексті цього підходу вона, спричинюючи руйнівну дію, неминуче приводить особистість до саморуйнування. Навпаки, самоздійснення відбувається в позитивному ракурсі, коли повно реалізується тенденція соціумного утвердження людини ("Двері щастя відкриваються назовні"), і вона стає сама собою. Це дає підстави констатувати такий факт: інтеграція поведінкової амбівалентності особистості може успішно здійснюватися на принципах самотрансценденції, тоді доброзичлива поведінка долає агресивну.

Проаналізовані основні складові амбівалентності особистості є певною моделлю і можуть бути підтверджені експериментально.

По-перше, кожну складову, що відображає амбітендентність. треба розглядати у динаміці внутрішніх змін і перетворень (від суб'єктивної неусвідомленої інтеграції протилежностей до усвідомленої, конструктивної).

По-друге, вивчаючи особливості формовияву висвітлюваних складових, треба зважати на їхню неподільну єдність, оскільки немає мотивації поза переживаннями, а вмотивовані емоції та афекти завжди мають поведінкове підґрунтя.

Т.Н. Лук'яненко в дисертаційному дослідженні експериментально довела дієвість цієї структури особистісної амбівалентності в ранньому юнацькому віці [87].

Аналіз першоджерел з проблем вимірювання амбівалентності соціальних установок у західній психології зробила українська дослідниця А.Е. Хурчак [174]. Процедуру вимірювання поділяють на об'єктивну та суб'єктивну. Об'єктивний підхід до оцінювання амбівалентності полягає у визначенні кількості позитивних і негативних реакцій, які особистість переживає по відношенню до об'єкта, і того, як ці реакції взаємодіють під час дослідження рівня амбівалентності.

Суб'єктивний підхід до оцінювання амбівалентності розглядають через переживання конфлікту, суперечностей у внутрішньому світі особистості, коли вона реагує на певний об'єкт. Суб'єктивне переживання амбівалентності визначають за допомогою методу опитування.

Об'єктивний підхід вимагає використовувати одну з математичних моделей амбівалентності, яка об'єднує в індекс і позитивні" і негативні реакції. Представлені моделі атитюдів, поєднуючи позитивні і негативні реакції" утворюють індекс амбівалентності. Кожна з моделей передбачає, що суб'єктивна амбівалентність є психічним станом конфлікту, пов'язаним зі ставленням до об'єкта. В усіх моделях використовується вимірювання позитивних і негативних думок і почуттів (які далі розглядаються нами як реакції) відносно об'єкта для того, щоб визначити індекс очікуваної амбівалентності.

Виявлення співвідношення позитивних і негативних реакцій є важливим навіть без врахування їхньої валентності. Р. Петті, Д. Прістер [217] виходять з того, що особистість, наприклад, з п'ятьмапозитивними і двома негативними реакціями що до об'єкта розглядають як таку, у якої п'ять домінантних і дві конфліктні реакції. Інакше кажучи, якщо позитивна (чи негативна) реакція є більшою за кількістю, то її розглядають як домінантну реакцію (Д), а меншу - як конфліктну (К). Найбільш поширеним підходом до вимірювання амбівалентності соціальних установок є модель конфліктних реакцій (К. Каплана), модель зростання протилежностей (Ш. Кеца, Р. Хеса), модель подібності-інтенсивності (Д. Гріффіна, М. Занни, М. Томпсон).

Модель конфліктних реакцій, створена К. К? планом [208], широко використовується в західних дослідженнях. За словами М. Занни, М. Томпсон: "...Заслуга К. Каплана полягає в тому, що він продовжив концептуалізацію амбівалентності атитюдів, створюючи нову процедуру їхнього вимірювання" [224, с. 364].

Зазначимо, що К. Каплан не погодився з попередньою процедурою вимірювання, якою користувалися майже всі дослідники атитюдів (обирати лише позитивне чи негативне). Він довів, що стандартні шкали не виражають амбівалентність. Респонденти, отримуючи інструкції ставити лише одну позначку на шкалі, змушені давати відповіді, що відображають спробу знайти компроміс між двома атитюдними реакціями. Це ускладнює завдання однозначно інтерпретувати відповіді респондентів. І тому за шкалою позитивних компонентів індивід повинен дати оцінку тільки позитивним характеристикам поняття, не зважаючи на його негативні характеристики. Необхідно визначити, наскільки позитивними є позитивні характеристики (П) об'єкта, за чотири-ступеневою однополярною позитивною шкалою.

0 1 2 3 П

У цій шкалі: 0 - не П (П дорівнює нулю); 1 - можливо (трохи) П; 2 - скоріше П; 3 - тільки П.

За шкалою оцінки негативного компонента суб'єктові пропонують зробити таке: беручи до уваги тільки негативні (Н) характеристики атитюдного об'єкта і не зважаючи на його позитивні характеристики, необхідно оцінити, наскільки негативними є негативні характеристики, використовуючи однополярну чотириступеневу негативну шкалу.

Н -3 -2 -10

Використання такого методу дає змогу незалежно оцінити амбівалентність соціальної установки згідно з індексом амбівалентності.

Подвійна уніполярна оцінна процедура, запропонована К. Кап-ланом, є для багатьох авторів невід'ємною частиною вимірювання позитивних і негативних компонентів амбівалентності атитюдів. Однак з такою однокомпонентною структурою амбівалентності атитюдів багато авторів не погоджуються (обирають трикомпонентну), використовуючи при цьому його процедуру отримання позитивних і негативних оцінок об'єктів.

Ще одна поширена модель вимірювання амбівалентності атитюдів, яка аналізується у психологічній літературі - модель зростання протилежностей, розроблена 1. Кецом та Р. Хесом [209]. Автори досліджували расові атитюди і вимірювали їх. Вони розробили шкалу "Позитивного ставлення до чорношкірого населення" з метою визначення прихильності до меншості - жертв несправедливості, а також шкалу "Негативного ставлення до чорношкірого населення" для виявлення критики "чорних" як таких, у кого не вистачає дисципліни, впевненості у собі, мотиву досягнення успіху.

Величина амбівалентності атитюда, пережита людиною, концептуально пов'язана, згідно з поглядами цих вчених, з подібністю і з полярністю позиції респондента за двома досліджуваними шкалами. Людина, що має однакові позитивні й негативні бали, повинна пережити більший конфлікт й амбівалентність,

ніж людина, яка має високі бали за однією шкалою і низькі за іншою. Тому автори визначають індекс амбівалентності атитюда як множину балів двокомпонентної шкали:

Отже, зростання кількості конфліктних (К) чи домінантних реакцій (Д) веде до збільшення рівня амбівалентності.

Однією з перспективних моделей вимірювання амбівалентності атитюдів є модель подібності-інтенсивності, розроблена Д. Гріффіном, М. Занною, М. Томпсон [224]. Вони сформулювали гіпотезу про існування двох необхідних і достатніх умов для того, щоб досліджувати амбівалентність. По-перше, вони припустили, що зростаюча подібність між позитивними і негативними реакціями призводить до зростання амбівалентності По-друге, ці дослідники вважали, що (враховуючи те, що подібність постійна) зростаюча інтенсивність (наприклад, більше домінантних ічи конфліктних реакцій) веде до підвищення амбівалентності, і запропонували вимірювання, яке дало змогу перетворити ці гіпотези в математичну модель:

Отже, необхідними і достатніми умовами амбівалентності атитюдів є подібність (амбієквальність) та інтенсивність (сила) атитюда.

Д. Гріффін, М. Занна, М. Томпсон порівняли індекси амбівалентності атитюдів, запропоновані Д. Гріффіном, Д. Джемісом, К. Капланом, І. Кецом, аналізуючи дві проблеми соціальної політики. Процедура вимірювання амбівалентності атитюдів відбулася так. Окремо оцінювали позитивний і негативний компоненти за трьома шкалами. Наприклад, щоб оцінити позитивний компонент атитюда щодо евтаназії, автори ставили три питання.

1) Подумайте про свій атитюд чи оцінку евтаназії, яка дає можливість смертельно хворим пацієнтам добровільно піти з життя. Зважаючи тільки на позитивні характеристики евтаназії та ігноруючи її негативні характеристики, визначте, наскільки схвальна ваша оцінка евтаназії: зовсім не прихильна; трохи прихильна; досить прихильна; дуже прихильна.

2) Подумайте про свої почуття чи емоції при згадуванні евтаназії. Зважаючи тільки на свої почуття щодо необхідності евтаназії та ігноруючи свої протилежні почуття до неї, наскільки ви відчуваєте себе переконаним стосовно евтаназії: зовсім не переконаний; трохи переконаний; досить переконаний; дуже переконаний.

3) Подумайте про ваші думки чи переконання при згадуванні евтаназії. Зважаючи тільки на корисні характеристики евтаназії та ігноруючи шкідливі, наскільки корисною, на вашу думку, є ев-таназія: зовсім не корисна; трохи корисна; досить корисна; дуже корисна.

Для того, щоб оцінити негативний компонент атитюда респондента до евтаназії, ці автори задавали три аналогічні питання.

1) Подумайте про свою оцінку евтаназії, яка дає можливість смертельно хворим пацієнтам добровільно піти з життя. Зважаючи тільки на негативні характеристики евтаназії та ігноруючи її позитивні характеристики, визначте, наскільки схвальна ваша оцінка евтаназії: зовсім не прихильна; трохи не прихильна; досить не прихильна; дуже не прихильна.

2) Подумайте про свої емоції при згадуванні евтаназії. Зважаючи тільки на свої сумніви стосовно евтаназії та ігноруючи свої переживання переконаності, наскільки не переконаним ви відчуваєте себе стосовно евтаназії: цілковито переконаний; трохи не переконаний; досить не переконаний; дуже не переконаний.

3) Подумайте про ваші думки при згадуванні евтаназії. Зважаючи тільки на шкідливі характеристики евтаназії та ігноруючи корисні, наскільки шкідливою, на вашу думку, є евтаназія: зовсім не шкідлива; трохи шкідлива; досить шкідлива; дуже шкідлива [224, с. 371-373].

Отже, індекс амбівалентності атитюдів Д. Гріффіна найліпше відображає умови виникнення цього особистісного утворення. І тому в психодиагностичному інструментарії ми будемо використовувати саме цей підхід до вимірювання особистісної амбівалентності.

Важливо розглянути проблему впливу амбівалентності на становлення особистості залежно від типів цього феномену.