Дитяча психологія - Павелків Р.В. - Специфіка спілкування дитини з вихователем

Криза 3-х років змінюється стабільним станом. Однак і надалі чергуватимуться періоди відносного спокою і емоційного напруження, що значною мірою залежить від стилю спілкування дорослого з дитиною.

3-річна дитина починає відчувати свою самостійність, що втішає її. Однак дитині важко дається перехід до нових форм спілкування: від "мама-малюк", "тато-малюк" до "мама-тато-малюк". її не влаштовує, що мама і тато належать не лише їй - вона обурюється, ревнує. З часом дитина приймає ці нові форми спілкування, однак пильно стежить за батьками, нерідко надаючи перевагу спочатку одному, а через деякий час - іншому. Пізніше ревнощі минають, дитина встановлює душевну рівновагу, однаково любить і маму, і тата.

У неповній сім'ї дитина з часом починає усвідомлювати, що із батьків, наприклад, у неї є лише одна мама, це вселяє їй хвилювання, стурбованість, підвищує збудливість нервової системи. За таких обставин мама повинна подбати, щоб хтось із рідних і близьких чоловіків допоміг малюку справитися з нереалізованою потребою у татові.

У старшому дошкільному віці дитина за правильного виховання починає діяти самостійно, однак потребує батьківської ласки. 5-6-річні діти набувають більшої врівноваженості, особливо, якщо вони задоволені своїм становищем у сім'ї і собою.

Труднощі виникають, коли дитина перестає бути єдиною, оскільки у сім'ї несподівано для неї з'являється друга дитина - братик чи сестричка, на яких переключається увага батьків. У цей час дуже важливо, щоб батьки приділяли належну увагу своїй першій дитині, щоб вона не почувала себе обділеною їхнім теплом, опікою, не втрачала впевненості у собі, не переживала з приводу становища у сім'ї. За таких умов перша дитина не лише не ревнуватиме батьків, а й відчуватиме себе старшою сестричкою (братиком). Якщо в цей період дитину, яка раніше не відвідувала дошкільний заклад, відправляють туди, вона думатиме, що ці зміни сталися у її житті через новонародженого. Тому до дошкільного закладу первістка слід віддавати задовго до появи у сім'ї другої дитини, допомагаючи йому адаптуватися до нової ролі, здобути впевненість у здатності справитися з усіма своїми новими обов'язками.

Характер спілкування дитини з батьками значною мірою залежить і від того, якого стилю при цьому вони дотримуватимуться. За авторитарного стилю спілкування батьки надають перевагу вказівкам, дисциплінарним стягненням, покаранням, придушенню ініціативи, примусу. Часто вони чекають від своєї дитини досягнень, які перевищують її можливості, що формує у неї комплекс неповноцінності. Дотримання ліберально-потурольного стилю нерідко призводить до вседозволеності, спотворює уявлення дитини про те, що можна і чого не можна, за надмірних проявів любові не дає змоги сформуватися у ній самостійності й активності. Найефективнішим є демократичний стиль спілкування, який спирається на потреби дитини у позитивних емоціях, вимогливість, визнання її особистості і досягнень. У такій комунікативній практиці батьків домінують навіювання і переконання.

Специфіка спілкування дитини з вихователем

У спілкуванні дитини з вихователем конструктивну, сприятливу роль відіграє атмосфера дружнього взаєморозуміння, що дає дітям позитивні емоції, впевненість у собі, розуміння значення співробітництва у спільній діяльності, забезпечує співрадість від успіху. З часом у них з'являється почуття "ми", співучасті у спільній справі.

Ставлення до вихователя дошкільники мотивують по-різному. Молодші дошкільники, як правило, оцінюють його узагальнено (вона хороша!), іноді - на підставі характерних ознак зовнішності (у неї зачіска гарна). 5-7-річні діти часто беруть за основу особисте ставлення вихователя до них (подарувала іграшку), а також його знання і вміння (знає багато казок, все вміє робити), моральні якості вихователя (ласкава, завжди строга), вияви довіри до них, підтримання їхньої самостійності (дозволяє книги підклеїти, чергувати у куточку книги). Здебільшого діти дають позитивну характеристику педагогу та його моральним якостям. Однак вони ще рідко оцінюють його з огляду на увагу до всіх дітей (водить на прогулянки, годує).

Ставлення дошкільників до педагога залежить від їхнього віку, особливостей особистісного розвитку, місця серед однолітків тощо. В активних, ініціативних дітей воно більш усвідомлене і має різноманітніші мотиви. На ставлення дітей до вихователя впливає і те, як про нього висловлюються авторитетні для них дорослі. Має значення і стиль спілкування вихователя: діти прихильніші до тих, хто дотримується демократичного стилю взаємодії з ними.

Іноді у старших дошкільників виникають елементи критичного ставлення до вихователя і його діяльності (не дозволяє малювати й ліпити), хоч загалом воно не типове для них.

Ставлення дітей до особистості педагога часто дзеркально відображає ставлення педагога до них. Заохочувальне ставлення педагога до дитини передбачає увагу і піклування, активне використання у спілкуванні позитивних оцінок і вимог, які підбадьорюють. За таких умов дітям стають зрозумілі почуття, які переживає вихователь, у них виникають переживання, співзвучні його переживанням, і відповідні ініціативні дії. Дошкільники особливо чутливі до позитивних оцінок, нерідко спонукають дорослих виявляти до себе позитивне емоційне ставлення, переживають яскраво виражене задоволення від похвали. Емоційно виразний прояв вихователем свого ставлення до негативного вчинку дитини спонукає її до переживання почуття вини, уникнення надалі таких дій.

Формально-вимогливе ставлення полягає в опорі на механізми управління і керівництва. При цьому нерідко переважають негативні оцінки, осудливі висловлювання, емоційна безбарвність спілкування. Вихователь пригнічує ініціативність, бажання дітей, які негативно реагують не лише на нього, а й на дошкільний заклад загалом. Тому ефективність зусиль вихователя дуже низька.

Непослідовний тип ставлення до дітей супроводжується неврівноваженими емоційними проявами, нестабільними вимогами, відсутністю контролю за виконанням побажань, вказівок. Поведінку дітей такий вихователь оцінює ситуативно, залежно від свого настрою, зважаючи не на вчинок, а на власні симпатії та антипатії. Діти намагаються заслужити прихильність вихователя, але без належного його заохочення це прагнення згасає. Адже в одних ситуаціях він помічає і оцінює старання малюків, а в інших - ігнорує. Із часом це знижує значущість оцінок вихователя для дітей, вони починають уникати прямих контактів із ним, не виявляють ініціативи й активності у спілкуванні.

Для переживання дитиною того, як її оцінює дорослий, потрібно, щоб вона відчувала себе об'єктом його уваги і поваги. Без зацікавленого емоційного ставлення вихователя до дітей неможливі відповідні їхні емоційні переживання, адекватне сприймання педагогічного впливу.

Загалом дитина сприймає вихователя як моральний зразок, незалежно від його емоційної привабливості, часто наслідує навіть у дрібницях ("ефект ролі"). Таке наслідування дошкільників особистісно осмислене і не є простим копіюванням вихователя. Діти фіксують певні поведінкові штампи дорослого, що свідчать про його владу. Зображуючи у своїх імпровізованих інсценізаціях вихователя, вони сідають на стілець" повторюють його жести; обравши роль конкретного вихователя, навіть неагресивні, спокійні діти дозволяють собі окрик, суворі інтонації, осуд однолітків. Рольовий стереотип вихователя в очах дітей зумовлюється також ореолом "непогрішності" - приписуванням йому особливих якостей, здібностей, умінь. Наслідком цього є некритичне сприйняття дошкільниками висловлювань, оцінок, дій, вад характеру, недоліків поведінки, помилок вихователя.

Вихователь часто постає в очах багатьох дітей як носій якості "надконтролю", яка іноді може суттєво розходитися з тим, як він насправді їх контролює. Діти почувають себе постійно під пильним наглядом педагога, переживають відкритість, ймовірність опинитися під впливом дорослого, його здатності "все бачити і все оцінювати". Проте ідеалізують вони не так конкретну особу, як соціальну функцію педагога.