Загальна психологія - Павелків Р.В. - 6.2. Теорії особистості

Теоретичні дослідження в галузі психології особистості велися вже давно, тому в історії даної проблеми можна виділити три періоди: філософсько-літературний, клінічний та власне експериментальний. Перший взяв свій початок від робіт давніх мислителів і продовжувався до початку XIX ст. Експериментальний період пов'язаний з іменами таких учених, як О.Ф.Лазурський, Г.Олпорт, Р.Кетгел. У перше десятиліття XIX ст. поряд з філософами та письменниками проблемами психології зацікавилися лікарі — психіатри. Вони першими стали проводити систематичні спостереження за особистістю хворого в клінічних умовах, вивчати історію його життя для розуміння поведінки хворого. При цьому встановлювався не тільки діагноз, а були здійснені спроби узагальнення даних про природу людської особистості. Тому цей період отримав назву клінічного.

Отже, якщо взагалі підходити до визначення сучасних теорій особистості, то щонайменше можна виділити 48 різноманітних їх варіантів. Зупинимося на деяких основних напрямах дослідження особистості.

Психоаналіз.

З.Фрейд (1856-1939) створив одну з найвидатніших теорій особистості. Він був послідовним детерміністом, вважав, що все в душевному житті має свою причину, кожна душевна подія викликається свідомим чи несвідомим наміром і визначається попередніми подіями. Головна його заслуга полягає в тому, що він уперше ввів у науку поняття несвідомого і створив методи роботи з неусвідомлюваними мотивами.

Він виокремив три сфери психічного: свідомість, підсвідомість і несвідоме. Саме в несвідомому знаходяться основні детермінанти особистості — психічна енергія, спонукання та інстинкти. Існує два основні інстинкти: лібідо, або прагнення до сексуального задоволення, та інстинкт агресії і прагнення до смерті. У структурі особистості існує також три компоненти: Воно (Ід), Я (Его), і Над-Я (Супер-Его). Ід - головна і центральна частина особистості майже цілком несвідома. Вона включає психічні форми, які ніколи не були свідомими, і ті, які виявилися неприйнятними для свідомості і були витіснені з неї. Ід не знає цінностей, добра і зла, не знає моралі.

Его, з одного боку, слідує несвідомим інстинктам, а з іншого — підкоряється вимогам реальності. Ця частина особистості відповідає задовільну поведінку, може контролювати і придушувати інстинкти, прагнути до послаблення напруги і підсилення задоволення.

Супер-Его розвивається з Его і слугує місцем, де зберігаються моральні установки, норми поведінки, є суддею і цензором діяльності і думок Его, Мотиви, думки, які не відповідають нормам Супер-Его, витісняються у сферу несвідомого або підсвідомого.

Для того, щоб витіснений матеріал не потрапив до свідомості, Его використовує різні способи захисту, зокрема раціоналізацію, сублімацію, проекцію та уникнення. Его, за 3. Фрейдом, постійно перебуває в конфлікті, поскільки вимоги Ід і Супер-Его несумісні. Тому Его постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують сублімація, проекція, заміщення, витіснення. Це відбувається несвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що переміщуються у сферу несвідомого, виявляють себе у вигляді символів, у формі діяльності, найчастіше творчої, яка прийнятна для „цензора".

Але, незважаючи на наявність захисту, витіснені бажання прориваються до свідомості у формі сновидінь, фантазій, обмовок, несподіваних дій тощо і суттєво впливають на поведінку людини. Саме в цьому З.Фрейд вбачав причину невротичних станів. Психоаналіз допомагає звільнити людину від таких розладів і позитивно використовувати її енергію.

У теорії особистості З.Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості, які критикували навіть його учні. Найбільшої критики зазнали погляди на мотивацію людської поведінки природженими інстинктивними потребами (сексуальними, руйнівними) та фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим, між індивідом і суспільством.

Ось чому виникла потреба в подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами. Так, швейцарський психолог К.Г. Юнг (1875-1961), засновник аналітичної психології, учень З.Фрейда, не поділяв поглядів свого вчителя на пансексуалізм як рушійну силу поведінки людини. За К.Г.Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщинами. Найбільше значення мають сліди минулого, тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архетипів — домінант, першородних образів у творчості, снобаченнях (наприклад, образ матері — землі, демона, мудрого старця тощо).

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витісненими із свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурними одиницями особистого несвідомого може бути констеляція почуттів, думок та спогадів, що певним чином організовані у так званих „комплексах". Центральну роль серед архетипів К.Г.Юнг відводив архетипу „самості" — потенційному центру особистості на відміну від „Его" („Я") як центру свідомості.

Завдяки психічним функціям - мисленню, інтуїції, почуттям — людина пристосовується до умов життя, але іноді індивід вимушено звертається до нижчого рівня несвідомого, тобто регресує.

К.Г.Юнг створив типологію особистості, котра визначалася не обставинами життя, а природженими її властивостями, в основі яких лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на основні типи — інтровертів та екстравертів, а також додаткові — інтуїтивний, мисленнєвий, емоційний.

Проти біологізаторських тенденцій З.Фрейда виступав також його відомий учень А.Адлер (1870-1937), котрий заснував так звану індивідуальну психологію. Він підкреслював, що основне в людині - не її природні інстинкти, а „суспільне почуття", або „почуття спільності". Це почуття природжене, але воно розвивається впродовж життя.

А. Адлер вважав, що структура особистості цілісна, а детермінантою її розвитку є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійсненний через можливе виникнення почуття неповноцінності. Через те, що нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага суспільства, „соціальне почуття" є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. На основі цього були виділені різні види компенсації, що створюють різні „життєві стилі".

1. Успішна компенсація почуття неповноцінності є наслідком збігу потягу до вищості із соціальним інтересом.

2. Надкомпенсація означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.

3. „Вихід у хворобу", при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації „нормальними" засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з'являється невроз.

Отже, індивідуальна психологія А.Адлера заперечує фатальний розвиток особистості з органічними інстинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя.

До інших представників неофрейдизму належать також К.Хорні (1885-1952), Е.Фромм (1900-1980), Е.Еріксон (1902-1994).