Загальна психологія - Скрипченко О.В. - 1.6. Школи, напрями, концепції у психології

Наука психологія створила чимало шкіл, напрямів, концепцій. Ставлення до них було різне, аж до заперечення. Від радянської психології ідеологічні працівники повсякчас вимагали моністичного підходу до вивчення та тлумачення психічних явищ. Методологічною основою дослідження психіки мала стати діалектично-матеріалістична філософія. Діалектичний матеріалізм - термін, яким позначалася філософія К. Маркса (1818-1883). Діалектика Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831) була ідеалістичною, а матеріалізм Л. А. Фейєрбаха (1804-1872) був недіалектичним (метафізичним). К. Маркс поєднав матеріалізм і діалектику.

Незважаючи на намагання партійних ідеологів зорієнтувати психологію колишнього Радянського Союзу на єдиний підхід до з'ясування суті психіки, все ж у багатьох випадках учені в конкретних дослідженнях використовували досягнення психологів різних напрямів і шкіл. Така творчість у науці виправдана, якщо мати на увазі надзвичайну складність предмета дослідження, велику кількість чинників, що діють на ті чи ті психічні явища.

Інтроспективна психологія охоплює низку напрямів. Спільним у них є те, що всі вони використовують основний метод вивчення психіки - самоспостереження, тобто спостереження людини за власною свідомістю.

Одним із напрямів інтроспективної психології є вчення про "внутрішній досвід", з позиції якого психічні явища пізнають принципово іншим способом, ніж матеріальні (Дж. Локк (1632-1704), Р. Декарт (1596-1650) та ін.). Інтроспективну психологію слід розглядати як важливий етап у розвитку науки. Зрештою, майже всі сучасні психологи вважають свідомість сукупністю феноменів, частину яких можна вивчати за допомогою самоспостереження, тобто інтроспекції (від лат. introspectare - дивлюся всередину).

Асоціативна психологія бере свій початок від стародавньої філософії. У межах цього напряму психічні явища пояснювали переважно за допомогою поняття про асоціації. Ще Аристотель висловив думку, що психічні явища поєднуються за суттю, подібністю та контрастністю. Цей напрям у психології існував досить довго. Пізніші дослідження спонукали відмовитися від його абсолютизації, особливо щодо мислення, психологічного обґрунтування навчання та ін. Так, було доведено, що побудоване на асоціативній теорії навчання дає репродуктивні знання. Але положення представників асоціативної психології плідно використовують у сучасній психології, наприклад, для пояснення деяких механізмів пам'яті у психоаналізі, шизоаналізі.

Дехто з представників асоціативної психології дотримувався теорії "елементаризму", згідно з якою свідомість складається з простих елементів (відчуття, згадування тощо), а ці елементи об'єднуються за законами асоціацій.

Психоаналітичний підхід розробив 3. Фройдом (1856 - 1939) наприкінці XIX - на початку XX ст. спершу як метод лікування психічних захворювань, а згодом для побудови гіпотез і теорій з психології, зокрема для пояснення ролі несвідомого в житті людини. Фройд прагнув створити узагальнення не тільки психологічного, а й філософського характеру, побудувати оригінальну теорію психоаналітичної психології та філософії. В анатомії особистості Фройд виділяв три компоненти, що взаємодіють між собою: "Воно", "Я", "Над-Я". Несвідоме "Воно", за 3. Фройдом, є успадкованим людською організацією глибинним шаром, "киплячим котлом інстинктів", невгамовних потягів людини. Свідоме "Я" є посередником між "Воно" і зовнішнім світом. "Я" виконує функцію впливу цього світу на несвідоме "Воно". "Над-Я" - це "інтерналізована версія суспільних норм і стандартів поведінки".

За 3. Фройдом "Я" намагається підкорити собі "Воно", а якщо це не вдається, то "Я" підпорядковується "Воно", створюючи видимість своєї зверхності над ним. "Над-Я" теж може панувати над "Я", виступаючи в ролі совісті або несвідомого почуття провини. Отже, за 3. Фройдом, "Я" немовби стиснуте в лещатах багатьох суперечностей. "Я" зазначає Фройд, перебуває під загрозою з боку зовнішнього світу, з боку "збурення" "Воно" і суворості "Над-Я". Психоаналіз 3. Фройда поступово зазнавав змін - з'явився неофройдизм. Один із його представників - німецько-американський психолог Е. Фромм (1900-1980) заперечив біологізм 3. Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами. Він увів поняття "соціального характеру", трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

Об'єктивна психологія - психологічна школа, спрямована на застосування об'єктивних методів аналізу, заснованих на конвенціальних правилах фіксації психічних явищ. До таких проявів відносять поведінку, реакції, рефлекси тощо. З цієї школи беруть початок інші напрями у психології.

Біхевіоризм (від англ. behavoirrism - поведінка) - напрям в американській психології, представники якого заперечують свідомість як предмет психології. Засновник цього напряму Дж. Б. Уотсон (1878-1958) виступив проти розуміння психології як науки про безпосередні суб'єктивні явища. Натомість він запропонував вважати предметом психології поведінку. Поняття про образи, мислення, почуття тощо

Дж. Уотсон замінив поняттями про м'язові та секреторні реакції. Уотсон запропонував схему "стимул-реакція" (S - R), яка означає, що в кожній ситуації стимулу S відповідає певна поведінка чи реакція R. Він вважав, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь-яку діяльність людини. Стимулом є кожний фізичний, хімічний чи механічний агент, здатний подразнити рецептори шкіри, ока, вуха, носа чи язика. Проте такі погляди виявилися обмеженими, і на зміну біхевіоризму прийшов необіхевіоризм.

Необіхевіоризм - напрям в американській психології. Виник у 30-х роках XX ст., сприйняв головне положення біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об'єктивне спостереження реакції організму на стимул зовнішнього середовища (схема S - R). Проте представники необіхевіоризму ввели до загальної схеми "проміжну змінну" - сполучну ланку між "стимулом" і "реакцією" (S - О - R), вони вважають, що поняття "проміжна змінна" (О) визначає пізнавальні й мотиваційні компоненти поведінки. Прихильники цього напряму обґрунтували "закон ефекту" ("закон вигоди"), розглядаючи поведінку особистості як сукупність "впливів" (реакцій) за певні "винагороди" (стимули), які одержує людина. Вони вважають, що середня ланка (О) не піддається аналізу за допомогою об'єктивних методів.

Один із представників необіхевіоризму американський психолог Б.Ф. Скіннер (1904-1990) феномени свідомості, самопізнання, моральні цінності й мотиви, суб'єктивність людини намагається пояснити мотивацією поведінки. Мета людської діяльності, стверджує він, лежить поза індивідом, у сфері об'єктивованих надособистісних структур.

Гештальтпсихологія (від нім. Gestalt - цілісна форма, образ) - один із напрямів у психології 20-30-х років XX століття, створений М.Вертгеймером (1880-1944), В.Келером (1887-1967), К.Коффкою (1886-1941) та іншими німецькими психологами. Вони виходили з примату цілого над частинами, форми над матеріалом. Початковим і основним елементом психіки гештальтисти вважають не відчуття, а цілісні образи - гештальти. Ці образи виникають унаслідок прагнення психічного поля свідомості індивіда утворювати прості, врівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властиві константність і стійкість. Гештальтисти перенесли термін "гештальт" на мисленнєві й культурні утворення як цілісності, елементи яких пов'язані в єдину структуру.

Психологічну школу, пов'язану з діяльнішим підходом, було створено в колишньому Радянському Союзі. Ця школа будувалася на принципах розвитку, предметності та історизму. її представники творчо опрацьовували ідеї іноземних науковців, зокрема швейцарського психолога, філософа і логіка Ж.Піаже (1896-1980) про операційну концепцію інтелекту та інші підходи. Чимало напрацювань цієї школи мають певну наукову цінність.

Персоналізм (від лат. persona - особа) - напрям у психології та філософії, що виник наприкінці XIX ст. в Росії, Україні та США. Представниками персоналізму були український і російський філософ М.О. Бердяєв (1874-1948), американський філософ Б. П. Боун (1847-1910), французький мислитель Е. Муньє (1905-1950) та ін. Вони проголошували особистість первинною творчою реальністю, а весь світ проявом творчої активності "верховної особистості" - Бога. На думку представників цього напряму, дослідження розвитку особистості - основа для вивчення всіх психічних явищ.

Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років XX ст. Вона не є однорідною, але всі її прихильники дотримуються погляду, що психологію не слід будувати за зразком природничих наук: людину треба вивчати як активний об'єкт дослідження. Представники цього напряму - американські психологи А.Х. Маслоу (1908-1970), К. Роджерс (1902-1982) та ін. - зосереджували увагу на автономності, са-моактуалізації, самовдосконаленні, свободі вибору, відповідальності, прагненні людини до вищих цінностей тощо.

У центрі уваги гуманістичної психології - проблеми особистості, її розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості в причинній зумовленості людини. Наприклад, К. Роджерс розглядає емпатію як основний метод "центрованої на клієнтів" психотерапії, в якій психолог вступає в глибокий емфатичний контакт із пацієнтом і допомагає йому усвідомити себе повноцінною особистістю, здатною взяти на себе відповідальність за розв'язання власних проблем. Психологів цього напряму цікавили провідні мотиви в житті людини, потреби особистості в позитивному оціненні тощо.

Когнітивна психологія (від лат. cognitus - знання, пізнання) - один із напрямів сучасної психології. Дослідження представників когнітивної психології пов'язані з аналізом різних аспектів розумової діяльності індивіда. До принципів когнітивної психології належить трактування людини як діяльної, активної до сприйняття інформації особистості, яка керується певними планами, правилами, стратегіями. Для представників когнітивної психології характерна спрямованість досліджень на перехід від розуміння складного феномена до простого. Значний вплив на розвиток поняттєвого апарату когнітивної психології справила теорія інформації та дослідження в галузі штучного інтелекту.

Екзистенціальна психологія (від лат. exixtentia - існування) - напрям у психології, що ґрунтується на принципах гуманістичної психології та розумінні буття людини, пов'язаного з проблемами стресу і тривоги. Представники цього напряму вважають, що основними у психології мають бути проблеми часу, життя і смерті людини,- її свободи, відповідальності та вибору; спілкування, любові й одинокості людини; сенсу життя та пошук цього сенсу.

Екзистенціальний психоаналіз - напрям у психоаналізі, спрямований на розгляд людського буття, спрямованого на осмислення людської реальності через майбутнє, а не минуле.

Функціональна психологія орієнтує на дослідження пристосувальних функцій психіки. Вона виникла у США наприкінці XX ст. Згодом диференціювалася, виділивши декілька течій, які очолювали Т. А. Рібо (1839-1916) у Франції, М. М. Ланге (1858-1921) в Україні та ін. Всі вони визначали психологію як науку про функції свідомості.

Аналітична психологія заснована швейцарським психологом і психіатром К. Г. Юнгом (1875-1961). Він трактував процес психічного розвитку індивіда як асиміляцію свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого. За К. Юнгом, центром психіки є архетип Самості (архетип - від грец. - початковий образ, ідея). Поняття Самість Юнг вживає як архетип колективного несвідомого. Розвиток особистості, у процесі її індивідуалізації йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього - до колективного несвідомого, центром якого є Самість. К. Юнг зазначає, що у міфах, казках сновидіннях символами Самості часто є мудрий дідусь, хрест, коло, квадрат та інші символи Цілісності. Він використовує це поняття для обґрунтування самореалізації глибини колективного несвідомого. Кінцевою метою індивідуального розвитку є досягнення особистої неповторності. Згідно з К. Юнгом, людська психіка поєднує в собі різноманітні архетипи. Всі вони розглядаються як глибинний, початковий образ, який людина сприймає тільки інтуїтивно і який у результаті несвідомої діяльності виявляється "на поверхні свідомості" у формі різноманітних уявлень, символів - важливого підґрунтя уяви, фантазії.

Термін своє використовують в аналітичній психології для оцінювання суб'єктивного внутрішнього бачення, яке складається у суб'єкта про самого себе, про свої почуття, помисли тощо. Вживають і поняття своє глибинне. Воно означає сукупність знань людини про свій внутрішній світ, незалежний від зовнішньої реальності.

К. Юнг увів поняття комплекс - сукупність взаємопов'язаних, емоційно заряджених ідей. У психоаналізі комплекс трактують як несвідоме психічне утворення, що виникає внаслідок витіснення зі свідомості ідей, пов'язаних із важливими для індивіда переживаннями. Поширені поняття "комплекс меншовартості", "комплекс переваги" тощо. Комплекс (від англ. complex і лат. complexus - зв'язок, поєднання). Термін, який використовується у психології для позначення хворобливого усвідомлення власної недосконалості.

Структурний психоаналіз - напрям сучасного психоаналізу, оснований на значенні мови для характеристики несвідомого, підсвідомого та для терапії психоневрологічних захворювань.

Феноменологічний психоаналіз охоплює психоаналітичні погляди й концепції, спрямовані на розширення феноменологічних складників психоаналізу та переосмислювання їх на базі феноменологічної концепції свідомості, тобто концепції, згідно з якою духовна сутність свідомості не залежить від реального існування людини та її життєвого досвіду.

Глибинна психологія - напрям, в якому вирішального значення надають неусвідомленим компонентам, розташованим у "глибинах" психіки людини, захованим за поверхнею свідомості.

Проективна психологія побудована на положеннях про цілісність особистості як єдиного "організму", невіддільність особистості від соціального середовища; розгляд особистості як саморегулювальної системи з метою організації суб'єктивного досвіду відповідно до завдань адаптації тощо.

Топологічна психологія - напрям гештальтпсихології, розроблений німецьким та американським психологом К. Левіном (1890-1947), згідно з яким опис поведінки людини у зовнішньому світі можна зробити за допомогою математичних понять топології - одного з розділів математики, що вивчає ті властивості фігур, які не змінюються при будь-яких деформаціях.

Гормична (хормична) психологія - напрям в англійській та американській психології, автори якого вважають, що основою кожного психічного явища є особлива нематеріальна сила - горме (хорме); вона виявляється як інстинкт.

Культурно-історична теорія U.C. Виготського (1890-1934). Згідно з цією теорією у людини виникає особливий вид психічних функцій, цілком відсутній у тварин. Важливим положенням цієї теорії є теза про опосередкований характер вищих психічних функцій.

Педологія (наука про дітей) - напрям у психології та педагогіці. Виник наприкінці XIX ст. Основна ідея педології - комплексний розгляд розвитку дитини. Цінним у педології було і є прагнення практичної спрямованості на діагностику психічного розвитку. У 1936 році педологію в Радянському Союзі було оголошено "псевдонаукою".

Концепція психології народів - один із напрямів у соціальній психології. Виник у Німеччині всередині XIX ст. Згідно з цією концепцією, головною рушійною силою історії є народ, "дух цілого", що виражає себе в мистецтві, релігії, вихованні, мові, міфах, легендах, звичаях тощо. Представники цієї концепції виходять із того, що індивідуальна психіка, свідомість особистості є продуктом цілого, ланкою в соціально-психологічному зв'язку Психологію народів вони вважали окремою наукою. До представників цієї концепції належав зокрема у Німеччині В. Вундт (1832-1920), в Україні - О. О. Потебня (1835-1891).

Операціональна концепція інтелекту та генетичної епістемології заснована швейцарським ученим Ж. Піаже (1896-1980). Провідним чинником інтелектуального розвитку дитини він вважав процеси соціалізації. Джерелом інтелектуального розвитку, за Ж. Піаже, є дії з речами.

На думку Ж. Піаже, психіка функціонує і розвивається в межах адаптації індивіда до схем поведінки, а також пристосування (акомодації) цих схем до конкретних ситуацій. Вищою формою урівноваженості суб'єкта й об'єкта є утворення так званих операційних структур. Під операцією розуміють дію, здатну координуватися з операціями у структурі ансамблю. Ж. Піаже вживав поняття схема, яким позначав організовану сукупність рухів (смоктання, хапання, штовхання), притаманних дитині від народження чи набутих, або операцій (аналіз, класифікація, вимірювання тощо), що розвиваються у процесі взаємодії з навколишнім світом.

Концепція ставлень особистості. Розробив український психолог О. Ф. Лазурський (1874-1917) і російський психолог В.М. Мясищев (1892-1972). Згідно з цією концепцією, психологічним ядром особистості є її свідомо-вибіркове ставлення до дійсності.

Програмно-рольова концепція наукового колективу - теорія колективної наукової діяльності.

Концепція поетапного формування розумових дій. Розробив російський та український психологом Б.Я. Гальперін (1902-1988); пов'язана з ученням про утворення в людини дій, образів і понять.

Концепція діяльного опосередкування міжособистісних відносин - соціально-психологічна концепція, яку розробив сучасний російський психолог А. В. Петровський.

Психоаналітична герменевтика - одна з наукових течій, в якій розглядається мислительне тлумачення текстів при психоаналітичних дослідженнях.

Антипсихіатрія - вчення, спрямоване на радикальну перебудову сучасної психіатрії як форми насильства над психікою особистості.

Біопсихізм - теорія, згідно з якою психіка приписується всьому живому, навіть рослинам.

Волюнтаризм - течія у психології, автори якої вважають, що воля лежить в основі психіки людини.

Психологія вчинку - започаткував український психолог В. А. Роменець (1926-1998). На сучасному етапі виступає як концепція, в якій автор намагався поєднати гуманістичні ідеї з іншими, що виникли у минулому.

Логотерапія - напрям, пов'язаний із пошуками сенсу життя.

Психосоматика - напрям у медицині, оснований на визнанні винятково переваги ролі психічних чинників у появі і перебігу хвороб та одужанні пацієнта.

Неопсихоаналіз - напрям у психології, психоаналізі й психотерапії.

Неофройдизм - напрям у сучасній психології, психоаналізі, філософії та соціології. Виник на основі реалізації положень 3. Фройда про те, що його вчення універсальне і набуло не тільки психологічного, а й філософського значення. Робилися спроби поєднати фройдизм із марксизмом та іншими філософськими теоріями. Особливо проникли ідеї 3. Фройда і представників неофройдизму у науку про мистецтва, соціальну психологію, етнографію тощо.

В українській психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку, як відображення об'єктивної реальності; відзначається самодетермінація психічної діяльності, суспільна зумовленість свідомості людини, єдність свідомості та діяльності (С.Л. Рубінштейн, О.М. Леонтьєв).

Розуміння своєрідності психічного полягає в тому, що це особливий вид діяльності. Це діяльність не мозку, а людини як її суб'єкта, що більш чи менш усвідомлено творить власну психіку за допомогою мозку і несе відповідальність за результатами самостворення. Що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці, саме в цьому виявляється своєрідність психічного. Ігнорувати суб'єктивне в психічній діяльності - значить відривати цю діяльність від її носія (Г.С. Костюк).

Крім пояснення природи психічного, для української психології характерним є з'ясування його рушійних сил справжнього регулятора психічної активності, пошук відповіді на питання, яке виводить на проблему "внутрішнього і зовнішнього". Актуальними є формули С.Л. Рубінштейна "зовнішнє через внутрішнє" і О.М. Леонтьева "внутрішнє через зовнішнє", принцип детермінізму О.М. Ткаченка; думки Г.С. Костюка про об'єктивність психологічних законів, що визначають становлення, виникнення і розвиток суб'єктивного. Вони спрямовані на розкриття механізмів функціонування і розвитку психіки людини.

Контрольні запитання та завдання

1. При визначенні науки психології дають такі відповіді:

а) психологія - наука про душу;

б) психологія - наука про поведінку людини;

в) психологія - наука про найскладніше, що відоме людству;

г) психологія вивчає психічні процеси, стани і властивості;

д) психологія - наука про закономірності формування психіки. Які відповіді, є на Вашу думку вдалими? Обґрунтуйте свій вибір.

2. Назвіть п'ять-шість галузей знання, які набули самостійного статусу, і поясніть, що вони вивчають.

3. Основними поняттями загальної психології є пізнавальні, вольові й емоційні процеси. Поясніть їх суть.

4. Як побудований мозок людини? У чому суть дії мозку людини як єдиної функціональної системи?

Література

1. Абрамова Г.С. Введення в практическую психологию. - 2-е изд. испр. и доп. - М.: Академия, 1994.

2. ВергДж. Голос разума. Социокультурный подход к опосредствен-ному действию. - М.: Тривола, 1996.

3. Куликов Л.В. Психология личности. Основные понятия и проблемы. - СПб., 2000.

4. МаслоуА. Психология бытия. - СПб., 1997.

5. Татенко В.А. Психология в субъективном измерении. - К.: Просвіта, 1996.

6. Франкл В. Человек в поисках смысла. - М.: Прогресс, 1990.