Загальна психологія - Скрипченко О.В. - 2.1. Дохристиянські часи - XVIII ст.

2.1. Дохристиянські часи - XVIII ст.

Людина з давніх часів цікавилася психічними явищами. Не були винятком і українці, історія яких, за твердженням дослідників (В. Хвойка, М. Брайчевського, Г. Василенка та ін.), починається на теренах України багато тисяч років тому. Досліджуючи уявлення українців про душу в дохристиянські часи, І. Огієнко зазначав, що ці уявлення поступово змінювалися. Спочатку наші предки вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, а залишається в ньому, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя. Згодом почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відокремлюється від тіла і живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною. Поширене в ті часи порівняння душі з перлиною дістало своє відображення і в "Слові о полку Ігоревім".

У ті часи українці виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з людиною. На основі таких уявлень постали віра у пророчі сни й ворожіння снами. Під час сну, гадали наші предки, душа тимчасово відлітає від тіла, а потім повертається в нього. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть - це тільки тривалий сон. Тому померлий - це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися.

Український народ уявляв собі душу як пару, хмаринку, дихання, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мушку. Вважали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває недалеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити.

Про вмістище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вважали, що душа перебуває на шиї, в ямці під адамовим яблуком. Таке розуміння відображене в "Слові о полку Ігоревім". Проте вмістилищем душі називали й печінку, груди, живіт, а то й людську кров. Саме тому вважали кров святою і вимагали її шанувати (людська кров не водиця, проливати не годиться).

Вивчаючи народні казки та інші джерела, І. Огієнко дійшов висновку, що в давнину українці також вірили у переселення душ (метапсихоз). За його гіпотезою, ці уявлення сягають глибокої давнини, часів Дунайсько-Чорноморської доби. Предки вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину, тому говорили: не вбивай одинокої мушки взимку в хаті - то, може, душі близьких твоїх родичів.

Для українців, вважав І. Огієнко, з давніх часів душа була святою, а тіло грішним. Ще в дохристиянські часи побутувало уявлення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Люди вважали, що мандрівка душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одними віруваннями, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на землю, тому зорі - це душі померлих. За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.

Про рівень знань праукраїнців можна судити з ідей Анахарсіса Скіфського (638-559 р. н.е.), чиї наукові надбання, за свідченням дослідників, належать до культурної спадщини українства. Мається на увазі його положення про предмет судження і роль в цьому знань і мислення людини. Про ці думки Анахарсіса Скіфського згадує давньогрецький мислитель Платон (427-347 до н.е.). Ідеї самого Платона були поширені серед українських мислителів, зокрема про те, що душа після смерті залишає тіло і переселяється у "світ ідей".

Давньогрецький філософ Аристотель (384-322 до н.е.) розглядав душу як своєрідну форму природного тіла. Він уживав поняття ентелехія, вкладаючи в нього думку про те, що душі притаманна цілеспрямованість, і її потрібно розглядати як рушійну силу, як активну першооснову, яка перетворює можливості у дійсність. Згідно з вченням Аристотеля, душа шукає та орієнтується на майбутнє, якого ще немає, і сама душа набуває контурів майбутніх подій.

Для стародавніх уявлень про душу був аніматизм (від лат. animatus - одушевлений), тобто люди того часу переносили свої психічні властивості на природу, ставилися до природи як до живої істоти. Первісна людина вважала, що всі предмети навколо неї живуть таким самим життям, як і вона, у всіх предметах є бажання, почуття, тому до них можна звертатися з проханнями.

На думку Роберта Маретта, аніматизм був попередником анімізму (від лат. anima - душа) - світосприймання, що ґрунтується на вірі в існування душ і духів, як першооснови всього сущого, на уявленні про природу як живу істоту. Тобто погляду на картину світу, у якій не тільки живі, а й неживі об'єкти мають душу. Англійський антрополог Е. Б. Тайлор вважав, що анімізм був найпростішою і первинною формою релігійної свідомості, яка з'явилася в епоху первинного суспільства.

Дослідники звернули увагу на те, що аніматизм має дещо спільне з гілозоїзмом (від грец. hyle - речовина і zoe - життя) - античним філософським ученням про всезагальну одухотвореність матерії, із ученням, яке приписує всім формам матерії чутливість і життєдіяльність, здатність відчувати і мислити.

Пізніше набула поширення ідея поєднання душі із тілом людини, але їх не ототожнювали. Вважалося, що душа користується тілом, як житлом.

Після прийняття християнства мислителі продовжували вивчати духовне життя людини. Так, Іларіон Київський (? - бл.1053) - український мислитель, проаналізувавши тогочасні християнські положення про тіло і дух, висунув своє розуміння єдності матеріального і духовного. Він підтримував ідею про рівність народів (йдучи у вічність, усі народи рівні перед Богом).

Однією з перших психологічних праць в Україні була "Притча про душу і тіло" Кирила Транквіліона-Ставровецького (?-1646), в якій він розробляв питання самопізнання, морального самовдосконалення та вчення про чотири світу: світ невидимий, видимих речей, людина і зловісний світ. Йому, наприклад, належить негативна психологічна характеристика Андрія Боголюбського, який пограбував київські святині і був покараний за це своїми ж прибічниками.

Вагомий внесок у розвиток української психологічної думки зробив Касіян Сакович (1573-1647) працею "Трактат про душу". Душу людини він розглядав як мікрокосмос, складову макрокосмосу. Найвищою мудрістю психології є, на його думку, досконале самопізнання, мета якого в тому, щоб пізнати закони і властивості своєї природи і уникнути того, що шкодить природі людини. За Саковичем, душа є формою тіла, вона не вмирає. Людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Бог тіла не має. Але людина може бути подібна до Бога душею, безкінечною, вічною і безсмертною, як Бог. Мислитель зробив спробу типологізувати людей, взявши за основу самовизначення і самовиховання. Розум людини він поділяв на інтелектуально-активний, пасивно-спекулятивний, практичний і терплячий. Виступав за визначення свободи волі, зокрема вільного волевиявлення. Сакович працював над удосконаленням філософської і, зокрема, психологічної термінології.

Наукова революція XVI -XVII ст. вплинула на філософію і її складову - психологію. Провідною стала ідея про перетворення світу на об'єкти, а людини на суб'єкт пізнання. Замість середньовічної концепції "внутрішньої особи" в науку увійшло поняття "свідомість", якій приписувалось, насамперед пізнавальні (гносеологічні) властивості. Свідомість намагались "очистити" від усього що викривляло процес пізнання - авторитетів, неперевірених думок, недостовірних фактів тощо.

У переході від умоглядної метафізичної психології душі до емпіричної психології свідомості відіграв важливу роль англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626).

Значний внесок у розвиток психолого-педагогічної думки зробив Петро Могила (1596-1647). Він орієнтував учених заснованої ним Києво-Могилянської академії на вивчення, осмислення і засвоєння здобутків вітчизняних попередників і західноєвропейської науки на користь розбудови духовної єдності українського народу. При цьому він вважав, що провідним принципом Бога, світу і людини має бути любов, милосердя і терпимість. Він розвивав "ідею серця" як осередку душевного і духовного життя та ідею діяльної любові, або доброчинства як основи соціальної згоди і єдності.

Французький філософ Декартене (1596-1650) використав метод "універсального сумніву", як "точку відліку" для побудови філософії. Вважають, що він відіграв важливу роль у перетворенні психології зі світоглядної філософської науки в емпіричну науку.

Український філософ Інокентій Гізель (бл. 1600-1683) за 45 років до Дж. Локка, обґрунтував роль відчуттів і сприймань у розвитку інтелекту людини. Саме І. Гізель перший написав, що "нічого немає в інтелекті, чого не було в чутті" На основі його ідей, а пізніше ідей Дж. Локка було висунуто гіпотези про те, що головні елементи, з яких складаються відчуття, поєднуються за законами асоціативних ідей.

Англійський філософ, психолог і педагог Джон Локк (1632-1704) сприяв створенню емпіричної психології свідомості, відстоював положення про походження всіх ідей із досвіду. Він стверджував, що душа - "чиста дошка", на якій тільки досвід пише свої письмена. Дж. Локк розрізняв дві форми досвіду: зовнішній, або відчуття, через які пізнається світ, і внутрішній, або рефлексія, через яку пізнають власний розум, власну свідомість.

Англійський психолог і лікар Дейвід Гартлі (1705-1757) поширив принцип асоціації на пояснення всіх психічних процесів. Психічні процеси він розглядав як тіні мозкових процесів.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) вважав, що люди приймають видимий чуттєвий світ за дійсність, це призводить до помилок і мук. Великий і малий чуттєві світи Г. Сковорода пояснював як символи, за якими необхідно знайти їхню справжню природу. В цьому він вбачав мету людського існування. Мотиваційний вибір здійснюється через пізнання "ангельського" і "сатанинського", що становить основу самовизначення людини. В результаті самовизначення людина усвідомлює свої здібності, здатність до певної діяльності, в цьому знаходить своє щастя. Ці думки лягли в основу його концепцій спорідненої праці, згідно з якою важливо для людини займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. При цьому він відстоював ідею "нерівної рівності", яка передбачає для кожної людини її власний життєвий шлях, де критерієм морального вибору є "спорідненість" людини з певним типом поведінки. За Г, Сковородою, людина і світ - це дві безодні, "він - в тобі, а ти в ньому". Йому належить гуманістичне трактування інтелекту людини, за допомогою якого вона може вдосконалювати індивідуальне і суспільне життя. Ці думки Г. Сковороди виходили з його загальної концепції про те, що реальний світ є результатом гармонійної взаємодії трьох світів (загальний світ, у якому "живе усе породжене", - це великий світ; другий світ "є мікрокосмос, себто світик, світочок, або людина"; третій світ є "символічний, або Біблія"). Між цими трьома світами існує відповідність, гармонія, яка встановлюється не сама собою, а залежить від уміння людини "розшифровувати" символи Біблії - третього світу, що опосередковує взаємини людини і природи. Г, Сковорода вважав, що сенс життю дає праця, тобто реальний процес "прочитання", розшифрування символів третього світу. Важливою для психологів є думка І. Сковороди про рівновагу. Ця ідея втілилася в положеннях про договір із самим собою, орієнтацію на себе та інших тощо.

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософії і психології перемістився з Англії та Франції до Німеччини. На розвиток психологічної науки мали впливи ідеї німецької класичної філософії, у якій центр дослідження відійшов від об'єкта до суб'єкта, де суб'єкт поставав, за І. Кантом, як творча діяльність, як дух, який за Г. Гегелем перебуває в історичному розвитку. Для психологічної науки важливе значення мали праці Георга- Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770-1831) "Феноменологія духу", "Філософія духу". Дух Г. Гегель розглядав у трьох формах: суб'єктивний дух, пов'язаний з розвитком людини, об'єктивний - пов'язаний з духом народу і абсолютний дух, що включав мистецтво, релігію і філософію.