Загальна психологія: Хрестоматія - Скрипченко О.В. - І. Д. Бех. Модель рефлексії як складника вольового процесу

У дослідженні волі найскладнішою є проблема породження її спонукальної функції. У цьому плані В.І.Селіванов вважає за необхідне розрізняти вольові дії, які здійснюються за власним починанням І на вимогу інших людей. "Психологічна характеристика цих дій, особливо на їх початковій стадії, різна. У діях за власним починанням особистість сама визначає мету дії. При цьому в неї можуть виникнути внутрішні суперечності між мотивами, і вона змушена докладати вольових зусиль, щоб визначити мету і переконатись у намірі досягти саме її. По-іншому відбувається процес постановки мети у дії на вимогу. Тут мета заздалегідь визначена, і особистості потрібно її прийняти, тобто співвіднести зі своїми мотивами й змусити їх "працювати" на мету, внутрішньо підготувати себе до виконання необхідної дії. Це може бути набагато важчим, ніж постановка мети за власною Ініціативою. Складність виховного процесу значною мірою полягає в тому, що виховання дітей розпочинається із заданих дій і вихователю необхідно домагатися у кожному випадку, щоб мета, яку він ставить, була прийнята дитиною".

Завдання, отже, формулюється так: яким чином усвідомлений людиною зміст (ідеальний чи матеріальний предмет, явище, подія тощо) стає актом емоційного переживання, що спонукає її певним способом діяти. Логіка роздумів дала дослідникам підстави для висновку, що безпосередня робота над осмисленням етичного змісту викликає емоційну реакцію, тобто підготовляє суб'єкта до дії. Так, Л.І.Божович і Л .С.Славсьна вказують: "Для вольової поведінки вирішальне значення має вміння людини уявити собі майбутню ситуацію і наслідки того чи іншого вчинку. Коли людини потрапляє у думці в цю майбутню ситуацію, вона може породити у неї ті переживання, які й спонукають її до вольової поведінки".

Усе ж судження про спонукальну силу процесу осмислення поведінкових ситуацій попри всю його наукову правильність є високою абстракцією, яка може реалізовуватися у повсякденній поведінці за ряду умов, що конкретизують ЇЇ. Адже у виховній практиці часто можна спостерігати випадки, коли розуміння суспільної вимоги все ж не спонукає дитину до відповідних дій. Більше того, вона чинить всупереч їй, поводиться аморально. Очевидно, що "долю" вольового спонукання вирішує рефлексія як невід'ємний компонент вольового процесу.

З огляду на це важливо мати уявлення, якою мусить бути рефлексія, щоб здійснювався перехід від першого періоду вольового процесу до другого. Адже часто усвідомлення вихованцем себе у контексті певної соціальної вимоги не приводить до відповідного вчинку. Отже, незважаючи на пророблену внутрішню діяльність, довільна спонука не виникла. Зрозуміло, що природа цієї спонуки пов'язана зі специфікою рефлексивного процесу. Він повинен мати особливі якості, щоб виникало емоційне ставлення до власного результату. Інакше кажучи, рефлексивний процес мусить власною силою викликати емоцію, яка забарвила б його результат (рішення-умовивід). Створена таким чином розумово-емоційна єдність виступає у функції волі як спонука до вчинку.

Основною умовою, що забезпечує виникнення емоційного переживання результату рефлексії, виступає її підсилення у двох напрямках. По-перше, спід виділити як суттєвий момент часове розгортання рефлексивного процесу, його тривалість і повторюваність. Рефлексія має стати домінантою у психічному житті суб'єкта. Існує пряма залежність між цими характеристиками рефлексивного процесу та його емоційним збагаченням. По-друге, виникнення у суб'єкта емоційного ставлення корелює з розвитком у нього здатності до здійснення достатньо глибокої рефлексії.

Рефлексивна домінанта визначається тією емоцією (мотивом), під дією якої розгортається рефлексивний процес. Якраз від неї залежить, чи тимчасовим буде цей процес, чи він повторюватиметься, відтворюватиметься зі зростаючою складністю. Сильна спонука стимулює велику кількість думок, які свідчать про занепокоєність людини суспільними вимогами, стійко привертає її думку до джерела цієї емоції. Інтенсивність процесу рефлексії підготовляє ґрунт для глибокого осмислення поставленої вимоги.

Глибоке здійснення рефлексії потребує від суб'єкта розвитку певних мислительних умінь. До них належить уміння виділяти у пропонованій вимозі судження (параметри), які складають її зміст. При цьому важлива кількість таких суджень і особливо несуперечливе врахування їх у рефлексивному процесі. У зв'язку З цим доцільно використовувати поняття "когнітивна складність" - операційний показник, що дає змогу оцінити кількість параметрів, які суб'єкт одночасно враховує у рефлексивному аналізі. Суб'єкт з вищим рівнем когнітивної складності володіє більш диференційованою системою психологічних засобів для здійснення глибокої рефлексії, ніж суб'єкт з нижчим ступенем когнітивної складності.

Більш диференційований зміст, який є результатом аналітико-синтетичної діяльності мислення, містить у собі значно ширші можливості для породження процесу емоційного переживання, для збільшення його повноти. Тому суб'єкт мусить цілеспрямовано формувати у себе вміння знаходити у запропонованому йому матеріалі більше моментів для прояву емоцій, вичленити джерела переживання, ставитися до них як до значущих. Складність емоційного забарвлення результатів рефлексії пов'язана з тим, що предметні емоції виступають у думці в надзвичайно ослабленому вигляді.

Суттєву роль у виникненні емоційного переживання результатів рефлекси, наданні їм суб'єктивної цінності відіграє здатність індивіда до самокритичності, яка допомагає йому сприйняти суперечність між актуалізованими потребами, прагненнями, психічними станами і поставленими перед ним соціальними вимогами, узгодити між собою вичлененні когнітивні судження, звести їх до єдиної системи з властивими їй ієрархічними залежностями.

Здійснення суб'єктом рефлексивної діяльності за виділеними напрямками (домінантність, диференціація суджень, їх максимальне врахування, самокритичність) можна інтерпретувати як аналітичний етап, що завершується етапом синтетичним. На цьому етані усвідомлена І емоційно збагачена суспільна вимога трансформується у відповідний вчинок, але в плані уявлення, мислительного програвання. Уявний план підвищує спонукальну силу і стійкість емоції, приводить до вольової дії.

Уявлення - це той канал, через який відкривається доступ до природних витоків довільності, безпосередньо до психофізіологічних процесів, зумовлених роботою нервових центрів. Справа в тому, що уявлення про певну дію активізує достатню збудливість емоційної зони головного мозку, без якої неможливий емоційно-імпульсивний механізм довільного прояву. Психічна напруга, у попі якої й можливе розгортання процесу довільного прийняття вихованцем рішення, підтримується, таким чином, напругою відповідних нервових центрів, певну корекцію в яку вносить образне мислення суб'єкта.

Тому розвиток волі потребує певного ступеня сформованості в людини здатності до уявлень. 1 при цьому серед уявлень у вольовому акті велику роль відіграє уявлення про саме наше "Я", як діюче і таке, що породжує навколо себе чи в самому собі ті чи інші зміни. Розвиток волі відбувається паралельно з виробленням здатності до уявлення, без якого воля не може досягти своєї досконалості. Вкажемо, що йдеться про здатність людини уявляти всю послідовність дій, здійснюваних нею потім на практиці. Отже, розвиток вольового процесу потребує ідеального існування у свідомості здійснюваних суб'єктом дій. Необхідність культивування здатності до уявлення стає ще більш обов'язковою, якщо мати на увазі не лише розвиток волі взагалі, а й розвиток особистісно-моральної волі зокрема, тобто волі, яка ставить собі за мету встановлення зростаючої узгодженості між цілями особистісної поведінки.