Класичні експерименти в психології - Копець Л. - Експерименти Сержа Московічі

В експерименті брали участь групи по 6 осіб (2 спільники експериментатора та 4 "наївні" суб'єкти). Досліджуваним презентували тест на визначення кольорів нібито з метою визначення їхньої перцептивної компетентності. Стимульним матеріалом у дослідженні слугували слайди блакитного кольору. Спільники експериментатора при кожному пред'явленні цього слайду називали зелений колір. Тим самим ці двоє чинили тиск на інших (більшість).

Отримані результати:

1. Спільники експериментатора (меншість) вплинули на більшість ("наївних" суб'єктів): 8,42 % назвали "зелений колір" в експериментальній групі, тоді як у контрольній групі їх було лише 0,25 %.

2. Змінився поріг розрізнення кольорів. При пред'явленні досліджуваним послідовного ряду кольорів від чисто блакитного до чисто зеленого в експериментальній групі визначення зеленого відбувалося набагато раніше, ніж у контрольній.

Експеримент Ч. Немет і Г. Вахтлер

Групі досліджуваних у випадковому порядку показали слайди із зображеннями зразків нібито німецького та італійського живопису. Члени контрольних груп виявили переважну прихильність до "італійського стилю". Це було визначено як певну групову норму. Введені в групу спільники експериментатора були представлені як німці або італійці за походженням. Вони відкрито заявляли про свою прихильність до робіт співвітчизників. У результаті незалежно від участі в експерименті спільника-"німця" чи спільника-"італійця" члени експериментальних груп до картин "німецьких майстрів" поставилися з більшою прихильністю, ніж члени контрольних груп.

Дослідження про соціальної поведінки Дж. Дарлі і Б. Латане

Ці експерименти характеризують глибинні сторони людської природи, які ми не завжди можемо визнати на основі спостережень.

Реальна життєва історія, що сталася в Нью-Йорку в 1964 р., багато разів була описана у всіх підручниках із соціальної психології Кітті Дженовезе, власниця бару на Манхеттені, поверталась додому опівночі (до району Квінс, в якому проживають американці середнього класу). Коли вона вийшла з машини, на неї напав невідомий чоловік із ножем і завдав їй кілька ран. Кітті відчайдушно кликала на допомогу. Один із сусідів відкрив вікно і закричав: "Відстань від дівчини!". Нападник схаменувся і почав втікати, однак, отямившись, повернувся і, зваливши поранену жінку на землю, завдав їй нових ран. Жінка продовжувала кричати. Хтось із сусідів подзвонив у поліцію. Бригада приїхала через дві хвилини, однак нещасна жертва вже була мертва, а нападник зник. Напад на жінку тривав 35 хвилин. Свідками, за даними поліції, було 38 людей із навколишніх будинків, з яких лише один викликав поліцію. Одна подружня пара, будучи цілковито впевненою, що поліцію викличе хто-небудь інший, сіла до вікна і спостерігала жахливу картину. Вбивцю Кітті Дженовезе так і не було знайдено.

Ця історія вразила всю Америку. Було очевидно, що якби жінка отримала допомогу, у неї був би шанс залишитись живою. Однак пасивність усіх свідків цієї історії, їх відстороненість, небажання зупинити насилля стали причиною такого трагічного фіналу.

Історія з Кітті Дженовезе стала поштовхом для вивчення аспектів людської поведінки, пов'язаних із наданням допомоги іншим людям.

Поведінка, спрямована на надання допомоги іншим людям, має назву просоціальної. В психологічних експериментах були спроби визначити її чинники. Джон Дарлі із Нью-Йоркського університету та Боб Латане із Колумбійського університету запропонували термін для опису поведінки людини, що стала свідком критичної ситуації, коли виникає необхідність надати допомогу, — "втручання очевидця" (або ж невтручання).

Дослідники вирахували, що в житті людини виникає ймовірність зустрітись принаймні з шістьма критичними ситуаціями. Вони дійшли висновку, що причинами невтручання людей були не брак досвіду, не відстороненість, не брак співчуття чи нездатність надавати допомогу, а велика кількість учасників подій. Вчені вирішили експериментально довести свою гіпотезу: чим більше очевидців, тим менше ймовірність у критичній ситуації, що хтось із них надасть допомогу. Феномен розподілу відповідальності полягає в тому, що зі зростанням кількості свідків у критичних ситуаціях імовірність надання допомоги зменшується.

Теоретичною основою експерименту стала теорія розподіленої відповідальності.

Вчені вирішили змоделювати критичну ситуацію таким чином, щоб спостерігати поведінку свідків. Учасниками дослідження були студенти підготовчого курсу психології Нью-Йоркського університету, їх попросили взяти участь у дискусії про адаптацію до висококонкурентного університетського життя та розповісти про особисті проблеми, які у них виникають. Студентам запропонували обговорити свої проблеми між собою, щоб ніхто не відчував збентеження та незручності. Учасники перебували в окремих кімнатах і мали можливість спілкуватись один з одним за допомогою телефону. Студентам пояснили, що телефоном вони можуть спілкуватися тільки з однією людиною. Кожний учасник мав можливість говорити в мікрофон дві хвилини, а потім мікрофон переключали на іншого.

Така організація дослідження дала змогу створити природну ситуацію і приховати зміст дослідження.

Студенти були поділені на три групи. Перша група була переконана, що вони розмовляють лише з однією людиною. В другій групі кожний думав, що спілкується з двома людьми. В третій групі учасники вважали, що розмовляють із п'ятьма людьми. Насправді ж у всіх групах досліджувані розмовляли самі з собою, а всі інші голоси були записані на плівку.

В експериментальних умовах змінювали розмір групи та створювали критичну ситуацію. Дослідники вважали, що раптовий напад епілепсії сприйматиметься людьми як нещасний випадок, що відбувається насправді. На початку дослідження перший учасник розповідав про те, що йому важко пристосуватися до життя в Нью-Йорку і що він не може зосередитись на навчанні. Потім збентежено додавав, що у нього трапляються напади хвороби після пережитого стресу. Далі розмова переключалась на іншого студента. У першій групі наступним був студент-досліджуваний, в інших групах студент чув розмову та голоси перед тим, як приходила його черга висловитися. Після розповіді досліджуваного знову наставала черга першого студента. і в цей момент траплявся нещасний випадок: у першого студента починався напад (що було записано на аудіоплівці).

Для досліджуваних це переконливо виглядало як нещасний випадок. Студент, учасник дослідження, - в біді і йому потрібна допомога. Дослідники фіксували, скільки учасників з групи допомогли студенту в біді (тобто залишали свою кімнату і повідомляли про напад експериментатора). Як показники враховували час, потрібний досліджуваним, щоб дійти рішення про необхідність надання допомоги. Експериментатор очікував реакції учасників 4 хвилини, після цього дослідження зупиняли.

Гіпотеза експериментаторів підтвердилась. Кількість досліджуваних, що прийшли на допомогу, із груп із різною чисельністю у відсотках свідчила: чим більша чисельність групи, тим менше її учасників поспішали на допомогу. Затримка в часі також була тривалішою там, де було більше учасників. У першій групі (двоє учасників) надали допомогу приблизно 100%, затримка в прийнятті рішення була менше І хвилини. У групі з трьох учасників надали допомогу 85 %, затримка в часі була більше 3 хвилин. У третій групі (шестеро учасників) надали допомогу 60 %, затримка в часі -4 хвилини.

Дані можуть схиляти нас до того, що в дослідженні взяли участь люди, не здатні до співчуття та байдужі до страждань, однак Дарлі і Латане з'ясували, що всі студенти пережили надзвичайне хвилювання та рознервувались, коли почався напад хвороби. Дослідники дійшли висновку, що поведінка людей зумовлена їх чисельністю, яка спричиняє явище дифузії відповідальності. Коли зростає кількість людей у групі, досліджуваний відчуває меншу особисту відповідальність за надання допомоги. Студент, який вважав, що він діє один, не затримувався з допомогою. Коли ж досліджувані вважали, що поруч є ще інші учасники, їм легше було подумати, що хтось інший має прийти на допомогу і вирішити проблему. Окрім відповідальності розподіляється також провина і осуд. Коли ні з ким ділити відповідальність, людина намагається діяти таким чином, щоб уникнути осуду, і розуміє, що тягар вини буде надто важко витримати. Коли ж учасників подій достатньо, тоді присутнім усім разом легше думати, що вони зможуть уникнути осуду або стерпіти негативні наслідки.

Іншим стримуючим чинником є острах оцінки. Дарлі та Латане з'ясували, що коли є багато інших свідків, людина боїться, що зазнає осміяння чи критики через можливу неадекватність (допомога не потрібна, а з мене сміятимуться, чого ж я повівся так по-дурному). Життєвий досвід багатьох із нас навчив не поспішати з допомогою, тому що інші маніпулюють нашими почуттями, і в ситуації слід краще розібратись.

Значення досліджень Латане та Дарлі. Вчені здобули ключові факти з проблеми надання допомоги і невтручання свідків. У своїй книзі вони окреслили модель надання допомоги, яка була прийнята психологами та стала хрестоматійною. Дослідники визначили основні кроки, які передують рішенню з надання допомоги в критичній ситуації.

Щоб здійснити просоціальну поведінку, той, хто допомагає, згідно з моделлю Дарлі та Латане, послідовно дає відповідь на п'ять запитань.

1 крок. Що сталося? (Визначення ситуації. Існують перешкоди при визначенні ситуації: особі бракує часу, вона є надто заглибленою у свої проблеми, може не помітити ситуацію.)

2 крок. Чи можна інтерпретувати те, що відбувається, як ситуацію, в якій потрібна допомога іншої сторонньої людини? (Визначення ситуації як такої, в якій треба надати допомогу.) В реальності життєві ситуації мають певну міру невизначеності, і не завжди зрозуміло, чи саме ми маємо втручатись. Іноді ми стримуємось, бо боїмося неадекватності.

3 крок. Чи повинен я брати на себе відповідальність за вихід із ситуації? (Взяття особистої відповідальності.) Автоматично таке рішення приймається, коли людина є єдиним свідком критичної ситуації. Коли ж свідків події багато, то почуття відповідальності переноситься і на цих людей. Чим більше людей, як довели Дарлі та Латане, тим більше розсіюється відповідальність на всіх, тим менш мотивована особа надавати допомогу.

4 крок. Яка допомога потрібна від мене? (Прийняття рішення, які дії потрібні.) Треба зрозуміти, які дії можуть привести ситуацію до благополучного кінця. Якщо ми не знаємо, як вирішуються певні ситуації, ми не вважаємо за необхідне діяти. Треба знати, як діяти.

5 крок. Чи здійсненними є ті дії, які від мене вимагаються? Знання того, що треба робити, ще не є гарантією того, що ми почнемо діяти. Ми аналізуємо всі за і проти, які будуть наслідки нашого втручання, чи не матимуть наші дії для нас неприємні наслідки, чи зможемо ми довести справу до успішного завершення. Модель також показує, чому допомога не надається. Адже, на якому б етапі суб'єкт не почав відповідати "ні", допомога стає неможливою.

Ми не повинні ні перебільшувати готовність людей допомагати один одному, ні применшувати її. Справжня турбота про іншу людину-досить вразливе психологічне явище. Повсякденний досвід показує, як легко люди відступають від турботливості та співчутливості, коли починають думати про власні здобутки та користь. Однак переконання, що єдиним мотивом поведінки людини може бути лише егоїстичний інтерес, не відповідає дійсності.

У дослідженнях вивчали, що станеться, якщо між учасниками ситуації буде спілкування та взаємодія. Адже в експерименті Дарлі і Латане між учасниками експерименту не було реального контакту. Звичайно, можна передбачити, що коли б очевидці кризової ситуації могли спілкуватися між собою, вони, можливо, поспішили б на допомогу, проаналізували ситуацію, розподілили між собою дії і підтримали б один одного. Однак цього ми очікуємо, бо вважаємо, що саме так повинні діяти люди в нашій культурі. Дарлі та Латане не були настільки оптимістичні, вони переконували, що навіть коли люди об'єднані в групу, що перебуває в тісному контакті, все ж вони надаватимуть допомогу з меншою ймовірністю, ніж окрема людина. Дослідники визначили, що це буде справедливо особливо щодо ситуацій з елементами невизначеності.

Латане та Дарлі перевірили це в експериментальній ситуації. У дослідженні брали участь студенти-волонтери, які згодились обговорити університетські проблеми. Спочатку їх просили заповнити анкету. Через декілька хвилин до кімнати, в якій сиділи студенти, через вентиляційний отвір подавався дим. Він не шкодив здоров'ю, однак густішав і досить швидко заповнював приміщення.

Експериментатори фіксували проміжок часу, за який досліджувані повідомляли про дим. Учасники перебували в різних умовах: на самоті, з двома помічниками експериментатора – підставними учасниками, з трьома такими "учасниками".

Результати експерименту.

55 % учасників, які були на самоті, повідомили експериментатору про дим впродовж перших двох хвилин. З інших груп так діяли лише 12 % учасників. Через 4 хвилини 75 % одиночних учасників сповістили про небезпеку. В інших експериментальних групах кількість учасників, що почали діяти, не змінилася.

Як бачимо, спрацював процес соціального порівняння7"Всі інші незворушні, то чи не потрапляю я в незручну ситуацію". Так думає кожен, тож врешті-решт ніхто нічого не робить.

Дослідження Дарлі і Латане були новаторськими і дуже важливими, адже на той час значно поширилось розчарування в можливостях лабораторного експерименту. їхні праці з проблеми допомоги та дифузії відповідальності переконливо окреслили низку моделей і причин соціальної поведінки, які залишались не поміченими.

Результати цього дослідження вселяють тривогу. Однак отримані дані допомогли в розробці заходів, які можуть змінити дії людей у критичних ситуаціях. Зрозуміло, що знання ефекту очевидця дає змогу людині зрозуміти свою особисту відповідальність за надання допомоги, навіть тоді, коли навколо неї багато людей. Дослідження психологів підтверджують, що люди, ознайомлені з результатами Дарлі і Латане, більш охоче надавали допомогу в критичних ситуаціях.