Конфліктологія та теорія переговорів - Яхно Т.П. - 2. Політичні конфлікти: основні ознаки

Значний інтерес викликають ті конфлікти, які зачіпають основу політичної системи - держава. Подібні конфлікти характеризуються як політичні кризи. Політична криза - це стан політичної системи суспільства, який виявляється у поглибленні та загостренні наявних конфліктів, різкому посиленні політичної напруженості. Іншими словами, політичну кризу можна охарактеризувати як перерву у функціонуванні будь-якої системи з позитивним для неї чи негативним результатом. Політичні кризи можна розглядати у просторовому розрізі ⁽рис. ¹⁾.

Урядова криза передбачає втрату авторитету уряду, парламентська полягає у зміні сил в парламенті та незадоволенні населення діяльністю законодавчої гілки влади; конституційна - свідчить про недотримання прав та обов'язків громадян згідно конституції; загальнонаціональна криза об'єднує всі кризи та неодмінно призводить до зміни самої влади. При позитивному вирішенні конфлікту можна говорити про новий етап розвитку суспільства, хоча переважно конфлікти мають негативне забарвлення. Вони можуть бути як першопричиною політичної кризи, так і її наслідком.

Дослідження політичних конфліктів неминуче призводить до з'ясування їх функцій. Особливістю цих функцій є те, що виявляються вони в наслідках, по завершенні конфлікту.

Отже, серед функцій політичного конфлікту слід виокремити наступні:

- політичні;

- економічні;

- військові;

- екологічні;

- демографічні.

Функції конфлікту можуть бути позитивними і негативними. До позитивних можна віднести:

- стимулююча функція. Конфлікт у такому випадку є поштовхом до соціальних змін у суспільстві;

- сприяння формуванню соціальної рівноваги. Під час внутрішніх конфліктів суспільство об'єднується заради спільних цілей;

- функція розрядки напруженості між конфліктуючими сторонами;

- комунікативно-інформаційна і зв'язуюча функції. Під час конфлікту сторони більше пізнають одна одну і навіть можуть зблизитися у вирішенні спільної проблеми;

- функція переоцінки та зміни колишніх цінностей і норм суспільства.

До негативних функцій конфлікту можна віднести наступні:

- загроза розколу суспільства;

- несприятливі зміни у владних відносинах;

- розкол у нестійких групах і міжнародних організаціях;

- несприятливі демографічні процеси.

Основною метою аналізу та вирішення конфлікту якраз і є бажання зменшити негативний вплив конфліктної ситуації або подолати його наслідки. Тип політичного конфлікту, як правило, зумовлює шлях його розвитку. Оскільки розглядаються внутрішньодержавний та міжнародний політичні конфлікти, то слід виокремити шляхи їх подолання.

Так, внутрішньодержавний конфлікт може бути вирішений шляхом:

- революції;

- державного перевороту;

- переговорів конфліктуючих сторін;

- іноземної інтервенції;

- політичної згоди конфліктуючих сторін перед зовнішньою загрозою;

- компромісу;

- консенсусу.

Шляхами вирішення міжнародного політичного конфлікту можуть бути:

- дипломатичне врегулювання шляхом переговорів;

- зміна політичних лідерів або режимів;

- досягнення тимчасового компромісу;

- війна.

Досвід показує, що останнім часом для нормалізації обстановки в зонах регіональних і локальних конфліктів ефективно використовується політика національного примирення.

Всі політичні конфлікти в суспільстві як на внутрішньодержавному, так і міжнародному рівнях можна поділити на два основних види: горизонтальні і вертикальні.

При цьому суть горизонтальних політичних конфліктів полягає у тому, що боротьба за владу і владні повноваження ведеться в рамках існуючого режиму. Прикладом такої боротьби можуть бути конфліктні відносини між країною та окремими суб'єктами політики (окремою особою чи організацією), урядом і парламентом, різними політичними угрупованнями у правлячій еліті тощо. Цілі і причини виникнення горизонтальних конфліктів полягають в удосконаленні існуючої системи влади, а в результаті їх вирішення може бути змінений лідер країни чи правлячої еліти, можлива зміна політичного курсу тієї чи іншої країни, збільшення або зменшення владних повноважень тих чи інших суб'єктів політики.

У демократичній політичній системі горизонтальні політичні конфлікти інституціоналізовані і певною мірою запрограмовані. Більшість з них має відкритий, публічний характер, наприклад, парламентські дебати, розпуск парламенту та призначення дострокових виборів, вотум недовіри уряду, звернення до конституційного суду.

Прикладом тоталітарного режиму є Республіка Білорусь, де владою не допускаються та не визнаються жодні політичні конфлікти. Якщо ж горизонтальні конфлікти в тоталітарній політичній системі і трапляються, то вони набувають форми змови або палацового перевороту. Такі політичні конфлікти відомі в історії, але вони, скоріше, набувають форми змови між владними структурами.

Вертикальні політичні конфлікти відрізняються від горизонтальних тим, що у них конфлікт відбувається між суспільством і владою. Прикладом такого конфлікту є Помаранчева революція. Соціальна політична структура суспільства досить неоднорідна, отже, різні соціальні верстви, класи та етнічні групи в ній відіграють різні ролі, оскільки вона характеризується нерівномірним доступом до влади та ресурсів, що зумовлює виникнення конфліктів на всіх її рівнях. Вертикальні політичні конфлікти, у свою чергу, можна поділити на два підвиди: статусні та режимні.

Статусні конфлікти використовуються у боротьбі за підвищення особистого і групового статусу в політичній структурі суспільства (конфлікти виникають за обсяг політичних прав і свобод, можливість брати участь у політичному житті та впливати на неї, відповідність статусу). Статусні конфлікти виникають не тільки по вертикалі, а й по горизонталі - між політичними суб'єктами, що знаходяться приблизно на однакових щаблях статусної структури (боротьба партій і фракцій у партії). Режимні політичні конфлікти мають на меті зміну існуючого політичного режиму або політичного курсу. Всі причини виникнення режимних конфліктів можна звести до двох основних:

По-перше, причиною режимних конфліктів може бути часткове або повне обмеження соціально-економічних і політичних потреб та інтересів значної частини населення країни.

По-друге, причиною таких конфліктів може бути розходження в ціннісних орієнтаціях, цілях, ставленні до політичного та соціально-економічного розвитку суспільства.

Обмеження базових потреб може бути викликано як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Серед об'єктивних чинників слід виокремити кризу природного соціально-економічного розвитку; проблеми із радикальним реформуванням соціально-політичної системи суспільства; непередбачені обставини (стихійне лихо, світова фінансова криза, зовнішні війни тощо.

Серед суб'єктивних факторів можна виділити прорахунки в соціально-економічній політиці, небажання правлячої еліти враховувати корінні інтереси й потреби підвладних класів і соціальних верств населення, усвідомлення підвладними соціальними верствами і класами існуючої політичної системи розподілу ресурсів (у т. ч. влади) як несправедливої й незаконної.

Якими б не були причини ущемлення базових потреб людини, але якщо більша частина населення країни не знаходить місця в існуючій соціально-політичній структурі суспільства і не спроможна задовольнити свої базові потреби в рамках існуючих соціально-політичних інститутів, то вона буде прагнути зруйнувати або радикально змінити їх.

Слід також звернути увагу на те, що політичні конфлікти можуть також бути поділені на конфлікти цінностей і конфлікти інтересів. У конфлікті цінностей протиріччя полягають в різних уявленнях про саму політичну систему, політичний курс країни та правила політичної гри. У свою чергу, в конфлікті інтересів боротьба точиться у сфері розподілу та перерозподілу різних ресурсів (влади, матеріальних благ, духовних цінностей та ін).