Основи конфліктології - Гірник А.М. - 1.2. Конфлікти у стародавніх суспільствах

СТАРОДАВНЯ ІНДІЯ

На думку істориків, міжусобна війна у племені бгаратів відбувалася на межі 2-1 тисячоліть до н. е. Присвячена цій події поема спочатку була витвором усної поезії, оповідачі співали і розповідали її протягом багатьох поколінь, перш ніж у перших віках нашої ери її було записано. Основним змістом є велика битва між героями та їхніми антагоністами. У "Магабгараті" опис центральної битви займає шість книг (із вісімнадцяти).

Головним рушійним мотивом поведінки епічних героїв є захист власної честі. Відповідно дії, спрямовані на захист честі, самі не повинні бути безчесними. В "Магабгараті" ми знайдемо уявлення про гідну поведінку воїна, які не тільки передбачали вимогу сміливості, мужності й досконалого володіння зброєю, а й накладали певні обмеження на його поведінку в бою (заборона застосування певних прийомів), на використання певних видів зброї, на можливі об'єкти нападу. Тобто вже в ті часи ймовірно існували елементи "культури війни" - уявлення про обмеження у веденні бойових дій. Зокрема воїн "не повинен убивати ні жінку, ні слониху, ні візника, ні співця, ні брахмана" [85, с. 505], і загалом мирне населення (цивільні, як ми б сказали сьогодні) мало залишатися недоторканним [85, с. 491]. Деякі види зброї вважалися неблагородними і забороненими у чесній битві - це отруєні стріли і ті, що могли завдавати додаткових страждань. У "Дронопарві" міститься цікаве свідчення цього: "ті повелителі людей змагалися у битві справедливим способом... І не було там нічого несправедливого у битві і не застосовувалася зброя, яка вважалася б недозволеною. Ні стріл з зубчастим вістрям, ні у вигляді стрекал, ні змащених отрутою, ні стріл з вільно закріпленим наконечником... не застосовувалося. Ні стріл з шпичкоподібним вістрям, ні стріл, зроблених з чорного заліза, ні стріл, зроблених з кісток биків і слонів, ні стріл з двома вістрями, ні стріл, які звивисто летять, також там не застосовувалося. Всі ті [герої] застосовували лише просту і незаплямовану зброю і прагнули дістати собі слави і потойбічного світу, б'ючись справедливо" [122, с. 410). Правила поєдинку воїнів також забороняли вбивати беззбройного, в битві палицями спрямовувати удар "нижче пупа". Порушення правил засуджувалося, але на війні, де ставкою є життя, прагнення перемогти за будь-яку ціну призводило до нехтування цими правилами. Один із героїв "Магабгарати" стверджує, що "коли вороги стають надто численними, їх необхідно знищувати підступним способом і будь-якими хитромудрими засобами" (85, с. 506]. Таким чином, можна гадати, що реальна поведінка воїна в ситуації небезпеки частково регулювалася певним "кодексом честі" і частково прагматичними міркуваннями забезпечення собі переваги над ворогом. Як і гомерівські герої, яких на негідний вчинок часто підштовхував хтось із богів, герої "Магабгарати" не лише дослухаються до порад "мужа сповненого підступів різних і мудрих порад" - Крішни (земне втілення бога Вішну), а й самостійно приймають рішення про відхід від чесної поведінки в бою, і в подальшому житті вони або їхні нащадки отримують покарання за негідні вчинки.

Також в індійському епосі, на відміну від грецького, ми не бачимо зневажливого ставлення до лука як менш благородного виду зброї. Дослідники вказують, що однією з причин нелюбові греків до лука було те, що він був дешевою зброєю, тому не міг уособлювати високий соціальний статус воїна [102, с. 131].

У "Магабгараті" конфлікт героїв пов'язаний із конфліктом етичним. Головний герой Юдхіштхіра - "син дхарми", "цар дхарми" - тобто він слідує надособистому обов'язку. Етичну доктрину "Магабгарати" викладено в "Бхагавадгіті" - її частині, яка присвячена роз'ясненню смислу життя та стверджує вищість соціального обов'язку над родинними почуттями і гріхом вбивства [123, с. 172]. Обов'язок воїна – мужньо битися, а уникання битви - гріх і ганьба [123, с. 176]. Водночас земні радості не повинні бути метою правильного діяння, його мета -саме діяння.

Показовим є образ могутнього воїна Бхішми - прадіда героїв, що воюють (пандавів і кауравів). Він зв'язав себе словом воювати на боці лідера кауравів, але водночас пообіцяв своєму племіннику пандаву Юдхіштхірі завжди допомогти йому порадою. І ось пандави звертаються до нього із запитанням: "Як перемогти самого Бхішму?" Відданий слову, але головне – сповідуючи ідею, що головне не перемога, а виконання обов'язку, непереможний Бхішма розкриває таємницю, як його перемогти. Виконавши його пораду, Арджуна смертельно ранить Бхішму. Перед смертю Бхішма пророкує перемогу пандавів і закликає лідера каураві" Дурйодхану примиритися з двоюрідними братами, віддати їм належне.

Як бачимо на цьому прикладі, ідеальному героєві, який уже осягнув дхарму, не властивий внутрішній конфлікт навіть у найскладнішій життєвій ситуації, коли відбувається битва між родичами. Відповідно до свого обов'язку він б'ється на боці того, хто неправий, і не відчуває докорів сумління. Він відкриває таємницю того, як перемогти себе (і це є ключ до перемоги в битві) без будь-якого внутрішнього вагання - просто дотримуючи свого слова. Він дістає смертельних ран від свого племінника і не ображається на нього, а хвалить за військову вправність. Тяжко поранений, він приборкує свій біль і спокійно чекає смерті. Як бачимо, герой чинить як належить, не зважаючи на можливі наслідки (ні власна смерть, ні поразка війська і смерть багатьох родичів його не хвилює).

Таким чином, традиційно рекомендованим способом подоланням конфлікту є звертання до правил – моральних чи морально-правових. У випадку, коли є кілька правил - обов'язок кшатрія і обов'язок родинний, - встановлюється субординація цих правил.

Представником етики відповідальності є візник і вчитель Арджуни Крішна, хитрощі якого забезпечують перемогу бгаратів над кауравами шляхом численних порушень правил "лицарської поведінки", що виправдовується уявленням про шляхетність мети, іншими словами, епічні герої можуть порушити правила чесної боротьби саме тому, що вони позитивні герої, і їхня поразка тлумачиться як більша несправедливість порівняно з епізодичним порушенням певного правила поведінки.

Пізніше, в "Архашастрі" (авторство якої індійська традиція приписує легендарному мудрецю Каутильї, між 321 і 298 рр. до н. е.), рекомендації щодо управління державою в мирний і воєнний час зосереджуються значною мірою навколо хитрощів, які мають зміцнити владу, і використання таємних агентів для шпигування, вбивства чи дезінформації ворога. Водночас правителю радять публічно поводитися так, щоб підлеглі вважали його справедливим, а вороги - дружньо до них налаштованим: "В усіх сусідніх державах він [правитель] має постійно тримати послів і таємних агентів, демонструючи товариськість, але потай завжди знищувати своїх ворогів" [9, с. 341). Таким чином, правитель прямо керує своїми підлеглими, віддаючи накази і розпорядження, й опосередковано керує і ними, і тими, хто йому не підлеглий, завдяки інформаційному впливу.

Ще одна класична індійська праця, де аналізуються різноманітні підходи до вирішення конфліктів, це - "Панчатантра" ("П'ять кошиків житейської мудрості"). Складається вона з 5 частин: "Втрата дружби", "Придбання друзів", "Про війну ворон і сов", "Втрата набутого", "Несподівані діяння". Цікавою є легенда про створення цього твору. Нібито у царя Амарашакті було три неуки-сини, яких ніхто не міг навчити мудрості і знанням. І тоді цар звернувся до мудреця Вішнушармана, обіцяючи щедро винагородити його за навчання синів. "І сказав Вішну-шарман раджі: "Зволь вислухати, о божественний, мої слова. Навіть за сто щедрих пожертвувань не продаю я знань, та коли твої сини за шість місяців не стануть знавцями нітішастри, що наставляє на житейську мудрість, то відречусь я від слави і свого імені!"" [138, с. 13]. Звісно, раджа здивувався. А Вішнушарман написав "Панчатантру" і змусив юнаків її прочитати, і вони за 6 місяців навчилися житейської мудрості. Відтоді "для просвіти нерозумних і з'явилося на землі вчення про житейську мудрість". Арабський перекладач Ібн-аль-Мукаффа (VIII ст.) називав "Панчатантру" "коренем будь-якого знання і вершиною всіх наук, дороговказом до всього корисного, ключем до пошуку життя майбутнього і засобом для врятування від його страхіть". І він мав рацію, бо це була одна з перших науково-популярних книжок, метою якої було давню мудрість викласти максимально зрозуміло й у захопливій формі. Книга написана у формі оповідок, близьких до жанру байки. Герої цих байок демонструють надзвичайну винахідливість і хитрість у досягненні своїх цілей, але зрештою перемагає найхитріший. Як правило, коли виникає проблема, герой радиться з кимось про можливу поведінку в ситуації й отримує кілька різних високовчених порад. Завдання героя - вибрати правильну пораду. Важливо не бути довірливим, прагнути встановити дружні стосунки з тими, хто може допомогти, обманювати ворогів і уникати, j самообману. В розуміння конфлікту "Панчатантра" вносить елемент вибору з багатьох обґрунтованих альтернатив. Наприклад, у книзі "Про війну ворон і сов" радники пропонують правителю шість різних варіантів тактичних дій у війні, але найефективнішим виявляється сьомий. Сама боротьба набуває характеру боротьби між командами радників-консультантів, перемогу в якій здобувають ті, кому допомагає наймудріший і найдосвідченіший радник.