Основи конфліктології - Гірник А.М. - 1.3. Погляди на конфлікт європейських мислителів ХІV-ХІХ ст.

Поряд з ідеалом смирення в європейському Середньовіччі виникає і розвивається ідеал лицаря - аскета, захисника слабких і скривджених. Лицарство виводило свій міфічний початок від архангела Михаїла і претендувало на те, щоб бути земним образом ангельського воїнства, яке оточує престол

Господній. На думку Й. Гейзінги, лицарська ідея - "це естетичний ідеал, зітканий з піднесених почуттів і строкатих фантазій. Але лицарський ідеал прагне бути і ідеалом етичним" [32, с. 72]. Парадоксальним чином лицарський ідеал пов'язаний із цінностями релігійної свідомості - співчуттям, справедливістю, вірністю, і водночас його сердцевиною є зверхість і акцентоване усвідомлення честі, що дуже далеке від християнського світогляду. У плані підходу до конфліктів, лицарство є символом повернення до дохристиянських принципів чесного змагання відповідно до правил. Цікаво, що серед самого лицарства популярним був культ Дев'яти безстрашних. За словами Гейзінги, "Це група з дев'яти героїв: трьох язичників, трьох євреїв і трьох християн - виникає в сфері лицарських ідеалів. Вибір героїв має зв'язок із лицарським романом: Гектор, Цезар, Олександр, Іісус Навін, Давід, Іуда Маккавей – Артур, Карл Великий, Готфрід Бульонський" [32, с. 76]. Для отців церкви таке об'єднання язичників і християн є принципово неможливим. Так само суперечило християнським уявленням те, що лицарі безкінечно змагалися між собою, а християнські держави Європи вели численні війни. Церкві довелося докласти значних зусиль, зокрема застосовувати загрозу відлучення від церкви і позбавлення причастя, щоб захистити священиків, ченців і церковне майно.

У 1300 році з'явилася праця французького королівського прокурора П'єра Дюбуа "Про припинення війн і спорів у королівстві Франції", де пролунав заклик до французьких феодалів припинити міжусобну боротьбу. У пізнішій праці - "Про повернення святої землі" - Дюбуа запропонував план скликання собору католицьких князів та церковних ієрархів, де мали б досягти домовленості про припинення війн між учасниками собору. "Хто бажає воювати, - зазначалося в проекті, - той має прагнути воювати проти ворогів християнської віри і святих місць Господніх на Святій землі, але не проти братів під загрозою тілесної і духовної загибелі" [105, с. 59].

Одним із найвидатніших дослідників конфліктів був Иікколо Мак'явеллі (1469-1527), який починає свій твір "Історія Флоренції" словами "якщо якийсь урок корисний громадянам, які управляють республікою, то це пізнання обставин, які породжують внутрішні чвари і ворожість, щоб громадяни ці, навчені згубним досвідом інших, навчилися зберігати єдність"

[116, с. 7]. Усвідомлюючи руйнівний потенціал конфліктів, Мак'явеллі бачить і їх зв'язок із розвитком держави: "На мій погляд, - пише він, - ніщо не свідчить про велич нашого міста так очевидно, як розбрат, який його шматував, - адже його було цілком достатньо, щоб загинула навіть найбільша і наймогутніша держава. А, між іншим, наша Флоренція від нього ніби росла і росла" [116, с. 8]. За конфліктом між різними соціально-політичними групами Мак'явеллі бачить глибинніший конфлікт: "Залишалася незамиреною лише одна ворожість, яка природним чином існує у кожній державі, - ворожість між знаттю і народом, бо народ хоче жити за законами, а знать прагне над ним панувати, і тому згода між ними неможлива" [116, с. 62]. Цілком сучасним видається його спостереження, що "всі, хто володіє великим багатством або великою владою, дістають цього лише силою і хитрістю, але потім усе отримане обманом або насиллям починають шляхетно називати подарунком долі, щоб приховати його огидне походження. Ті ж, хто від надлишку розсудливості чи дурості не зважуються вдатися до таких засобів, з кожним днем дедалі глибше і глибше загрузають у рабстві й злиденності" [116, с. 120]. Крім розуміння соціального коріння конфліктів, Мак'явеллі вказав на роль інтересу: "Люди швидше пробачать смерть батька, ніж втрату майна", на таке явище, як інерція конфлікту: "Якщо почати заворушення у місті не так вже й легко, то посилюються вони дуже швидко", на те, що, вступаючи в конфлікт, сторони опиняються в більшій залежності одна від одної: "Війну починаєш часто за власною волею, але коли і чим вона закінчиться, залежить уже не від тебе" (116, с. 111]. На відміну від китайських мислителів, які великого значення надають слушному моменту, Мак'явеллі віддає перевагу рішучим діям: "Ніколи не буває так, щоб усе рішуче сприяло задуманій справі, і хто очікує повної зручності, той або зовсім не діє, або діє більшою мірою невдало" [116, с. 113]. Він відзначає те, що називають колом ескалації: "Людям недостатньо буває повернення того, що було в них забрано, але потрібно забрати собі чуже і помститися" [116, с. 116]. Скандально відомим стало обґрунтування Мак'явеллі доцільності для "государя" дотримуватися етики відповідальності, тобто діяти за принципами користі й ефективності для держави, а не за принципами повсякденної моралі: "І нехай державці не бояться накликати на себе підозру в тих вадах, без яких важко втриматися при владі, бо, вдумавшися, ми знайдемо чимало такого, що на перший погляд здається доброчесністю, а в дійсності згубно для державця, і навпаки: виглядає як вада, а насправді забезпечує державцю щастя і безпеку" [115, с. 345]. Тому, наприклад, "державець, якщо хоче втримати підданих у покорі, має нехтувати звинувачення в жорстокості" [115, с. 349]. Також розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо зникли причини, які спонукали його дати обіцянку. "А пристойний привід порушити обіцянку завжди знайдеться" [115, с. 351].

Еразм Роттердамський (1469-1536) стверджував помилковість ставлення до війни як до шляхетної справи, на його думку, "війна - першопричина всіх бід і лих", вона руйнує і економіку, і мораль, "приносить обом супротивникам більше шкоди, ніж зиску", "війна завдає стільки горя, що жодна мова... не спроможна його висловити" [154, с. 39], "немає воістину речі згубнішої, злочиннішої, небезпечнішої за неї". "Війна є справою такою жахливою, що подобає швидше звірам, аніж людям... Війна така згубна, що, немов чума, нищить усі звичаї разом; така несправедлива, що найкращими її лицарями є найгірші розбійники" [154, с. 106]. Усі люди мають об'єднатися на захист миру, і "хай найбільшу повагу викликають ті, хто попереджує війну, хто мудрою порадою відновлює згоду і хто докладає сил, щоб стали непотрібні великі армії та величезні запаси зброї". Обов'язок церкви - бути миротворцем: "Якщо де-небудь почалася війна, понтифіки мають прагнути, щоб справа обійшлася без кровопролиття, або, якщо це неможливо.., чинити так, щоб війна велася менш жорстоко і була нетривалою".

Погляди Томаса Мора (1478-1535) на війну були розвитком ідей Еразма і Мак'явеллі. Засуджуючи війну, Мор вважав нереалістичною позицію пацифізму в оточенні ворожих держав. Тому мешканці ідеальної країни Утопії, хоча і зневажають війну, але послідовно займаються військовими вправами. У Мора до цього залучені також жінки [128, с. 242]. В "Утопії" війна характеризується як справа звіряча, тому вона є припустимою лише для захисту власних кордонів, захисту союзників та для звільнення народу "від ярма тирана і рабства". Для громадян ідеальної держави Утопії справедливою причиною війни є також колонізація територій, "коли який-небудь народ сам своєю землею не користується, але володіє нею попусту і даремно, забороняючи користуватися нею іншим, які за приписом природи мають тут годуватися". Своїх ворогів утопійці прагнуть перемогти з найменшими втратами, тому застосовують хитрість, оголошують великі нагороди "тим, хто вб'є ворожого правителя", "сіють насіння розбрату" між ворогами, "направляють на ворогів сусідні народи". Утопійці "докладають усіх зусиль, щоб не було необхідності воювати їм самим, і намагаються закінчити війну за допомогою... найманців". Коли ж треба воювати самим, то застосовуються добірні війська, які нападають на ворожого полководця із засідки або викликають його на бій і вбивають або беруть у полон. Гуманними вважаються ті, "хто смертю небагатьох винних спокутує численні жертви невинних (як своїх, так і ворогів), які мали б загинути в бою". Якщо утопійці перемагають у бою, то припиняють різню, бо вважають за краще захопити ворогів-утікачів у полон, ніж убивати. Розглядаючи війну як вимушену справу, утопійці вважають ганебною славу, виборену на війні, водночас цінуючи перемоги, які були здобуті завдяки винахідливості й хитрості.

Ведучи війну, утопійці не підпалюють і намагаються не витоптувати поля, не чіпають беззбройних, не грабують міста.

Таким чином, Мор запропонував новий (нерицарський) погляд на збройний конфлікт, в якому доцільними і бажаними є такі форми боротьби з супротивником, як його ослаблення боротьбою з сусідами, розпалювання внутрішніх чвар серед супротивників, фізичне усунення ворожих полководців і правителів ще до бою, широке використання найманців, застосування різних хитрощів і технічних пристроїв, а також передбачені війська "спецпризначення" для вирішення особливих завдань. В Утопії існує загальна військова повинність; жінки проходять військову підготовку; утопійці прагнуть зберегти продуктивні сили ворога для їх використання на свою користь; застосовують контрибуції з метою відшкодування своїх витрат на війну.

Утопійці, які, за Мором, є високоморальними людьми в приватному житті, вважають можливим і виправданим у період війни застосовувати будь-які засоби проти керівництва ворожої держави. Якщо автор "Артхашастри" Каутілья і пізніше Мак'явеллі вважали, що принцип доцільності має перевагу перед моральними засадами в діяльності будь-якого правителя, то Мор виправдовує своїх утопійців з позицій вищості їхнього суспільного устрою. Тобто, вважаючи свій суспільний устрій вищим за ті, які існують у довколишніх державах, громадяни ніби отримують карт-бланш на будь-які засоби збереження своєї держави і "прогресивного" суспільного устрою.

Гуго Гроцій (1583-1645) узагальнив погляди на правове регулювання збройної боротьби, обґрунтував необхідність мінімізації шкоди, що її завдає війна господарській діяльності, цивільному населенню і культурним цінностям [56]. Після Гроція юристи і військові дійшли спільної думки, що оскільки війна є справою державною, то населення вона має стосуватися якнайменше. Фактично частково відмовилися від старої тези: "життя і власність переможеного належать переможцю" в тому сенсі, що приватна власність залишалася населенню, яке мешкало на завойованій території, грабунки засуджувалися. Тобто населення не повинно було страждати від беззаконня воєнних часів – за ті продукти, худобу, знаряддя, що їм були потрібні, військові мали, з одного боку, платити, з іншого народу заборонялося брати участь у військових діях. Він мав зберігати лояльність і платити податки тій стороні, яка здійснювала владу на території, де мешкало населення.

Френсіс Бекон (1561-1626) висловив думку про зростання народонаселення як про одну з причин військових конфліктів: "Коли наявні великі скупчення людей, які продовжують плодитися, не турбуючись про засоби до існування, тоді неминуче раз чи два на століття частина цього народу заполонятиме сусідні країни" [22, с. 485]. Найважливішими якостями для перемоги у збройному конфлікті він вважав швидкість дій, здатність приховувати свої задуми і передбачливість [21, с. 202]. Бекон також спробував описати ознаки, за якими можна передбачити розбрат і заворушення в державі. Такими ознаками, на його думку, можуть бути "пасквілі й крамольні розмови, якщо вони повсюдні та сміливі, а також неправдиві чутки, які ганьблять уряд, якщо вони часто виникають і залюбки підхоплюються" [22, с. 380]. "Коли ж навіть найблагіші постанови уряду, що мали б викликати загальне схвалення, тлумачаться перекручено і в поганому сенсі, - це вказує на велике незадоволення" [22, с. 380]. Також "обговорення, відмовки й прискіпування до розпоряджень влади – все це вже спроби скинути ярмо й вияви непокори, особливо якщо в той самий час прихильники розпорядження висловлюються боязко й нерішуче, а супротивники його – зухвало" [22, с. 381]. Як ліки від можливих заколотів і заворушень Бекон рекомендує усувати всіма можливими засобами матеріальні причини заворушень, вносити розбрат і нацьковувати одна на одну ворожі державі партії, дарувати народові окремі вольності, а також можливість подавати скарги й висловлювати невдоволення [22, с. 384-385]. В умовах скрутного матеріального становища народу Бекон радить: "Вести людей від однієї надії до іншої... Справді мудрий той уряд, який уміє заколисувати людей надіями, коли він не може задовольнити їхні потреби, і веде справу таким чином, аби будь-яке зло було пом'якшене надією; і це не так уже й складно, бо як окремі особи, так і цілі партії вельми схильні заколисувати себе надіями або принаймні заявляти про них уголос, якщо самі вже їм не вірять" [22, с. 384].

Томас Гоббс (1588-1679), стверджуючи, що природний стан суспільства - це "війна всіх проти всіх", вважав причиною цього природну рівність людей: "Природа зробила людей рівними у здібностях тіла і розуму, і якщо навіть інколи і знайдеться хтось, тілом набагато міцніший або розумом швидший за всіх інших, усе ж таки на загал ця відмінність однієї людини від іншої не настільки значна, щоб одна якась людина могла на цій підставі претендувати на якесь благо для себе, на яке так само не могла б претендувати й інша людина" [48, с. 150—151]. З цієї природної рівності прав і здібностей виникають "рівні надії на досягнення цілей. Ось чому, якщо двоє бажають одну й ту саму річ, володіти якою вони вдвох не можуть, вони стають ворогами. На шляху до своєї мети... намагаються знищити або підкорити один одного" [48, с. 151]. Таким чином, не відмінності між людьми і пов'язана з цим невдоволеність обділених (як вважав Аристотель), а однаковість прагнень і одночасні спроби заволодіти одним і тим самим є, за Гоббсом, первісним джерелом конфліктів. У природі людини, вважає Гоббс, криються три основні причини для сутички: по-перше, суперництво; по-друге, недовіра; по-третє, прагнення слави [48, с. 152]. Звідси він виводить необхідність громадянського стану, державної влади, законів, оскільки "впродовж того часу, коли люди живуть без загальної влади, яка б усіх тримала у страху, вони перебувають у становищі, яке називається війною, і це війна всіх проти всіх" [48, с. 153]. У такому стані сила й підступність є основними чеснотами, а поняття правильного і неправильного, справедливого й несправедливого відсутні, бо "там, де немає загальної влади, немає закону, а там, де немає закону, немає несправедливості" [48, с. 154].

У працях видатного педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670) знаходимо заклик до припинення війн, ліквідації гармат і встановлення загального миру. "Метою людського суспільства є загальний мир і безпека, - пише він, - ...тому слід заборонити все, що може якимось чином порушити спокій людства, загрожувати, підірвати або зруйнувати ланки суспільної чи особистої безпеки... щоб ліквідувати будь-яку можливість повернутися до ворожнечі та воєн, слід заборонити зброю" [105, с. 63].

На думку французького економіста Жана Башиста Кольбера (1619-1683) та інших прихильників меркантилізму в економічній політиці, "торгівля спричиняє постійну битву в часи миру і в часи війни між націями Європи, битву, яка має вирішити, хто матиме з неї [торгівлі] найбільші вигоди" [8, с. 238]. Конфлікт між країнами, що торгують між собою, зумовлений, на думку меркантилістів, тим, що торгівля не буває вигідною для всіх. Той, хто купує більше, ніж продає, втрачає золото і гроші, а отже, розорюється у процесі обміну. Тому Кольбер стверджує, що "торгівля - це неперервна й мирна війна духу та промисловості між усіма націями" [8, с. 238]. З такого погляду, відносини між державами є постійно конфліктними, незалежно від того, набувають вони форми відвертого збройного конфлікту чи закамуфльованої форми торгової війни. Вибір між війною та миром є справою розрахунку. За Жаном Боденом (1530-1596), мудрий монарх "ніколи не вступить у двобій, якщо вигоди від імовірної перемоги не переважатимуть тих втрат, яких він зазнає в разі перемоги своїх ворогів" [8, с. 239].

У 1716 р. французький дипломат Франсуа де Калеро (1645-1717) видав книгу, спеціально присвячену мистецтву переговорів, де особливу увагу надавав умінню дипломата контролювати свої емоції, "долати бажання сказати будь-що доти, доки він не обміркує, що саме він говоритиме". Дипломат має бути поінформованою і далекоглядною людиною, котра вміє створити й закріпити враження про себе як про людину щиру й порядну.

Адам Сміт (1723-1790) вважав, що раціональна, ефективна економіка робить непотрібними війни заради збагачення держави. Жан-Жак Руссо (1712-1778), Жан-Антуан-Нікола Кондорсе (1743-1794) також сподівалися, що економічне зростання й розвиток наукового пізнання, раціоналізація суспільного життя дадуть змогу уникнути воєн, які є ірраціональним способом реагування на конфлікт.

На думку представників ліберальної школи в економіці, у процесі вільного обміну в міжнародній торгівлі кожна зі сторін отримує вигоду. Тому торгівля принципово протилежна війні: "дух завоювань і дух торгівлі взаємовиключаються у межах однієї нації" (Ж.-Ф. Мелон). Причиною воєн ліберали вважали прагнення правителів до слави і нових територій, інтереси торгівців у монополії, що є згубним для націй. За відомою формулою лібералізму, "всяка торгівля за самою суттю вигідна навіть тій стороні, якій вигідна менше. Всяка війна за своєю суттю руйнівна" [8, с. 242].

У німецькій класичній філософії було проаналізовано виникнення, розвиток і розв'язання суперечностей. Іммануїл Кант (1724-1804) вказав на історичну зумовленість насильницьких способів вирішення конфліктів між державами: "Вічний мир, який стане наслідком мирних договорів, - це не беззмістовна ідея, а завдання, яке поступово вирішується".

Якщо суперечності приватних осіб може вирішити суд, який, за словами Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831), "реалізує те, що право є в собі", то стосовно суверенних держав немає влади, яка стоїть над ними. І якщо держави не доходять згоди, "спір між державами може бути вирішений тільки війною" [29, с. 367]. У цьому спорі кожна зі сторін захищає своє право: "Право держави – це її затверджена договорами вигода, яка дістала визнання" [28, с. 139]. Тому війна "має встановити не істинність права тієї чи іншої сторони, - бо істинними є права обох сторін, - а вирішити, яке право має поступитися в такому зіткненні іншому. І вирішити це має війна саме тому, що обидва права, які зіткнулися, є рівноістинними, і порушити цю рівність, створити можливість угоди шляхом поступки одного права іншому може, відповідно, тільки щось третє, тобто війна" [28, с. 149].

Війна є перевіркою міцності та здоров'я держави, оскільки "у війні з'ясовується міцність зв'язку між цілим та його складниками, з'ясовується, що держава може вимагати від них і якою мірою вони самі готові сприяти їй за власною спонукою і внутрішньою схильністю" [28, с. 66]. Що стосується впливу війни на суспільство, то Гегель вважав, що завдяки зовнішнім війнам "нації, всередині яких наявні неподолані суперечності... досягають внутрішнього спокою" [29, с. 361]. Розглядаючи зв'язок війни і моральності, Гегель стверджує: "Оскільки війна містить в собі вільну необхідність того, що будуть знищені не тільки окремі ознаки, а й їхня повнота у вигляді життя, знищені в ім'я самого абсолютного або народу, війна зберігає здорову моральність народів у їхній індиференції щодо ознак, їхньої звичності та вкорінення, подібно до того, як рух вітру убезпечує озера від гниття, що загрожує їм у випадку тривалого затишшя так само, як народам – тривалий чи, тим більше, вічний мир" [28, с. 229]. В "Науці логіки", присвяченій розробці категоріального апарату діалектичної логіки, Гегель не дає визначення конфлікту, а застосовує це слово як синонім "боротьби" і "зіткнення". В "Естетиці" слово "конфлікт" вживається як синонім терміна "колізія". В основі колізії, на думку Гегеля, лежить порушення, яке не може зберігатися як порушення, а має бути усунене: "Колізія є такою зміною гармонічного стану, яка в свою чергу має бути змінена" [30, с. 213]. Мистецтво "не зупиняється на зображенні роздвоєння і пов'язаної з ним боротьби, так що розв'язання конфліктів цієї боротьби призводить як результат до гармонії, яка виявляється таким чином у своїй суттєвій повноті" [30, с. 214].

У працях Чарльза Дарвіна (1809-1882) сформульовано ідею боротьби за існування, зумовленої швидкою прогресією, в якій усі органічні істоти прагнуть розмножуватися. Оскільки продукується більше особин, ніж може вижити, має виникати боротьба за існування або між особинами того самого виду, або між особинами різних видів, або з фізичними умовами існування [63, с. 54].

Намагаючись пояснити феномен альтруїзму, Дарвін висловив припущення, що добір може поширюватися не тільки на окремі особини, а й на цілі групи (так званий груповий добір). У межах племені в егоїстичних батьків має народжуватися більше дітей, вважав Дарвін, водночас плем'я, члени якого готові надати допомогу й пожертвувати собою для загального добра, має отримувати перемогу над іншими племенами. Таким чином давалося пояснення еволюції поведінки, яка йшла на користь членам групи, але водночас знижувала індивідуальну життєстійкість.

Англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820-1903), американський соціолог Вільям Самнер (1840-1910), польсько-австрійський юрист Людвіг Гумплович (1838-1909) намагалися пояснити суспільні конфлікти за допомогою еволюційного вчення Ч. Дарвіна (законами природного добору та боротьби за існування). На їхню думку, конфлікти в суспільстві, забезпечуючи виживання найбільш пристосованих, є чинником прогресу, а постійне чергування війни і миру, конфлікту і стабільності є закономірним явищем суспільного життя.

Інший погляд на взаємовідносини в тваринному світі запропонував в 1880 р. професор Московського університету Карл Кесслер, на думку якого, крім боротьби, в тваринному світі діє одночасно "закон взаємодопомоги". Ця ідея стала відправною у працях відомого російського анархіста Петра Кро-поткіна (1842-1921), який на прикладах співдопомоги в тваринному світі намагався обґрунтувати думку, що "ті тварини, які набули навичок взаємної допомоги, виявляються, без сумніву, найбільш пристосованими"

У XX ст. американський учений Джордж Прайс (1922-1975) застосував принципи теорії ігор до аналізу конфліктів у тваринному світі й спробував підвести математичне підґрунтя під ідею Ч. Дарвіна про груповий відбір.