Основи конфліктології - Гірник А.М. - СТАРОДАВНІЙ КИТАЙ

У давньокитайській суспільній думці ми спостерігаємо скептичне ставлення до ефективності активних дій, особливо дій, що мають долати опір: "Дао досконало мудрого - це діяння без боротьби" [69, с. 138]. У класичному китайському трактаті "Дао де цзин" мудрість вбачається у тому, щоб рухати, не докладаючи зусиль [69, с. 117], а "найкращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує" [69, с. 119]. Мудрець не ґвалтує дійсність, не нав'язує свою волю, а спостерігає за виникненням сприятливих тенденцій і спирається в своїх діях на ці тенденції. Найнадійнішим засобом влади над людьми є знання, яке дає змогу передбачати реагування іншої сторони, а отже, без зусиль спрямовувати її за допомогою "принад" у потрібному нам напрямку.

У "Дао де цзин" засуджується вирішення конфліктів збройним шляхом: "Там, де перебували війська, там ростуть терник та чортополох. Після великих війн настають голодні роки" [69, с. 124], тому "шляхетний правитель у часи миру воліє бути поступливим... і лише на війні застосовує насилля. Бійсько – знаряддя нещастя, тому шляхетний правитель не прагне використовувати його, а застосовує лише тоді, коли його до цього змушують. Головне - дотримуватися спокою, а в разі перемоги не прославляти себе. Славити себе перемогою - означає радіти вбивству людей" [69, с. 124]. У битві, вважав Лао-цзи, засновник даосизму, перемагають ті, хто не любить війну. Вправний полководець "перемагає тому, що його до цього примушують. Він перемагає, але він не войовничий" [69, с. 124]. Мир, за Лао-цзи, цінніший, ніж війна.

Конфуцій (551-479 рр. до н. е.) вважав примус і насилля малоефективними способами впливу: "Якщо керувати народом через закони і підтримувати порядок шляхом покарань, то хоча люди будуть намагатися їх уникати, в них не буде почуття сорому. А якщо керувати через доброчесність і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то у людей буде почуття сорому і вони зможуть виправитися". Війна є крайнім засобом, до якого вдаються, щоб покарати того, хто чинить несправедливо і не гуманно. Вести її слід обачно і обережно. Воїнів слід берегти і справедливо винагороджувати. Посилати на війну людей ненавчених – це, за Конфуцієм, зраджувати їх.

Війни також рішуче засуджував китайський філософ і політичний діяч Мо-цзи (479-400 рр. до н. е.), який докладно описав негативні наслідки війни для населення: "...Армія нападників вдирається на землю іншої держави, топче її лани, вирубує її ліси, руйнує міста і селища, забруднює та руйнує її ставки і водойми, краде й забиває її худобу, змушує працювати на себе або вбиває її населення, знущається над іноплемінними старими й жінками, вивозить із захопленого царства його скарби...

Численні армії йдуть у похід і не повертаються. Тисячі родин залишаються без опори, жінки вдовами, а діти сиротами, повністю витрачаються всі багатства народу, хлібороби не засівають поля, жінки не тчуть полотно, держава втрачає своїх трударів" [69, с. 194].

Ставлення до війни як до сумної необхідності та прагматизм китайців, імовірно, зумовили те, що саме вони вперше почали застосовувати загони смертників ("штрафні батальйони"). Наприклад, під час битви при Ке-фу у 518 р. до н. е. 300 засуджених були вишикувані перед військами держави У і кинуті в атаку на війська Чу. В бою при Цуі-лі у 496 р. до н. е. полководці Юе наказали роздати засудженим мечі й під загрозою розправи з їхніми сім'ями кинули в атаку проти армії У, наказавши битися до останнього.

Давньокитайський полководець і теоретик військового мистецтва Сунь У, що йому за традицією приписують авторство головного військового канону Китаю – трактату "Сунь-цзи" (кінець VI ст. до н. е.), вказував на визначальну роль знань у конфліктній взаємодії: "Знаєш супротивника і знаєш себе – змагайся хоч сто разів, небезпеки не буде; знаєш себе, а його не знаєш - раз переможеш, а іншим разом зазнаєш поразки; не знаєш ні себе, ні його — щоразу, коли будеш битися, зазнаватимеш поразки" [174, с. 206]. Відповідно, величезне значення у "Сунь-цзи" надається організації ефективної розвідки, вмінню дезінформувати супротивника, наперед прораховувати варіанти: "Війна - шлях обману. Тому, коли щось можеш здійснити, переконуй супротивника, що не можеш; коли чимось користуєшся, показуй, ніби не користуєшся; якщо ти близько, показуй, що далеко; якщо далеко, показуй, ніби ти близько; заманюй противника вигодою; дезорганізуй, а вже потім захоплюй; якщо він сильніший, ухиляйся від битви... якщо сили його свіжі, втоми його; якщо його лави одностайні, — роз'єднай; нападай, коли він не готовий, вирушай, коли він не чекає... У того багато шансів, хто ще до бою все передбачив; у того мало шансів, хто ще до бою не переміг розрахунком" [174, с. 202-203]. Як бачимо, обман, хитрість, введення супротивника в оману, вичікування слушного моменту розглядаються як необхідні супутники ефективної стратегії. Війна вимагає великих витрат, тому вести її потрібно швидко, зберігаючи своє військо, надаючи перевагу не руйнуванню держави та війська супротивника, а приєднанню їх до своєї держави мінімально ушкодженими: "Найкраще – зберегти державу супротивника цілою, на другій позиції - розтрощити цю державу. Найкраще - зберегти армію супротивника цілою, на другому місці - розбити її" [174, с. 204], "Сто разів битися і сто разів перемогти - це не краще з кращого; краще з кращого - підкорити чужу армію без бою" [174, с. 205].

Це свідчить про перевагу дипломатичних методів над військовими: "Найкраща війна - розбити задуми супротивника; на наступній позиції - розбити його союзи; на наступній - розбити його війська" [174, с. 205]. Стратегічна зовнішня політика дає можливість отримати перемогу без безпосереднього застосування зброї: "Той, хто вміє вести війну, підкоряє чужу армію, не воюючи; займає чужі фортеці, не беручи їх в облогу; перемагає чужу державу, не тримаючи своє військо довго. Він обов'язково зберігає все цілим, і тому претендує на владу в Піднебесній" [174, с. 205].