Основи психології - Киричук О.В. - Людина в предметному світі.

Відразу після народження дитина потрапляє в неоднорідне предметне середовище. Довколишні предмети вона може сприймати тільки безпосередньо. За Ж.Піаже, це фаза сенсомоторного інтелекту, фаза безпосередніх дій. Тримісячне немовля не тягнеться до іграшки, якщо вона схована під хусткою чи подушкою. Оскільки можливості переміщення немовляти обмежені, воно не здатне перевірити, чи схована іграшка. Отже, іграшка не існує для дитини, якщо вона її не бачить. Щоб спонукати дитину до дії, предмет має бути значущим для неї.

Уже на першому році життя у дитини можна спостерігати зародження предметних дій — дій, які спрямовані на предмет і координуються у відповідності з цим предметом. Такі дії свідчать, з одного боку, що предмет виділяється зі свого оточення, а з іншого — що вони самі сприяють цьому виділенню. Предмет і дія ще мало розрізняються між собою; предмет головним чином виступає як об'єкт дій, з якими пов'язані афективно-моторні враження. Предметна дія регулюється сприйманням предмета й водночас сама регулює сприймання в процесі дійового контакту з предметом. У цій взаємодії формується свідомість і зароджуються основи інтелекту. Дитина опановує свій руховий апарат, стає спроможною виконувати довільні дії з предметом. Розчленовується пізнання предмета і практична дія з ним. Довколишні речі, явища, люди не лише сприймаються, вони спостерігаються. Дитина цілеспрямовано спостерігає, порівнюючи, зіставляючи. Спостерігаючи, вона виділяє себе з довколишнього середовища, може затримати дію, рухову реакцію на зовнішній подразник, інколи наслідуючи дії дорослих, які вона помітила в процесі спостереження. Оволодіння предметною дією — це суттєва передумова проникнення в довколишню дійсність, виділення суб'єкта з довколишнього середовища й формування самого суб'єкта як носія певних правил поведінки в предметному світі.

Після виповнення дитині року її середовище суттєво змінюється в результаті моторного оволодіння простором (переміщення, повзання, ходіння), модифікується і її предметний світ; предмети починають існувати для дитини, навіть якщо вона їх не бачить (пошук схованої іграшки). За Ж.Піаже, це фаза допоняттевого мислення. У віці шести-семи років можливості переміщення дитини вже значні, середовище значно розширюється, предметний світ її стає багатшим (нові ситуації, нові люди), та все ж діяльність дитини дуже конкретна, її цілі близькі й доступні (фаза конкретних операцій).

Для людини практично важливим є значення предмета, оскільки воно пов'язане з його використанням. Усвідомлення предметного значення спирається на чуттєвий зміст й одночасно уточнює Його. Сприймання — це не лише чуттєвий образ, а й усвідомлення предмета, який виділяється з навколишнього світу й протистоїть суб'єкту. Будучи усвідомленням предмета, сприймання включає акти розуміння, осмислення. Осмислити сприймання — значить усвідомити предмет, який воно відображає, в усіх його зв'язках і взаємопро-никненнях. Чуттєвий зміст сприймання піддається аналізу й синтезу, порівнянню, узагальненню. Узагальнення підготовляє перехід від сприймання до уявлення й від нього — до мислення. Наше сприймання залежить від інтелектуального контексту, в який воно включається. Відповідно до рівня й змісту наших знань ми не лише по-різному розмірковуємо, ми й по-різному безпосередньо бачимо світ, розпредмечуючи це бачення в наших діях.

Живучи і діючи, розв'язуючи завдання, які постають перед нею в процесі взаємодії з природою, людина сприймає навколишній світ. Сприймання предметів і людей, з якими вона контактує, умов, за яких проходить ця взаємодія, становить необхідну передумову свідомої людської дії. Відчуття і сприймання — це психічні процеси, що визначаються взаємодією людини з окремими властивостями чи предметом у цілому. Це відображення окремих властивостей (відчуття) чи предмета в цілому (сприймання) при безпосередньому їхньому впливові на наші органи чуттів (зір, слух тощо). Сприймаючи, людина не лише дивиться, а й бачить, не лише слухає, а й чує, іноді вдивляється і вслуховується, щоб привести образ сприймання у відповідність з предметом, бо предмет є об'єктом не лише усвідомлення, а й практичної дії, яка контролює це усвідомлення. В сприйманні предмет виділяється як відносно стійке джерело впливів на суб'єкт (через чуттєві якості) і як можливий об'єкт спрямованих на нього дій суб'єкта. Виникаючі в процесі сприймання чуттєві дані й наочний образ, що при цьому формується, відразу ж набувають предметного значення, тобто стосуються певного предмета. Цей предмет визначається поняттям, закарбованим у слові, в значенні якого зафіксовані ознаки й властивості предмета, що їх розкрила суспільна практика. Сприймаючи предмет, ми сприймаємо його відносно дії, яку з ним можна виконувати в конкретній ситуації.

Речі, явища, події, інші люди існують незалежно від людини. Всі вони є предметами потреб людини. Довколишній світ стає для людини предметним, світом через суспільну практику. Предмет дії людини — це завжди предмет, включений у стосунки між людьми. Ставлення людини до предметів неодмінно опосередковане суспільними відносинами. Через них розкривається для людини-суб'єкта предметний світ, який визначає зміст суспільної практики.

В процесі перетворення природи виникають нові предмети, що є результатом діяльності людини. Значення цих предметів зумовлене їхньою функцією в предметному світі людини. В свою чергу, ці нові предмети і їхні нові, специфічні для світу людини значення спонукають її до нових дій. У даному разі спонукання вже не є безпосередньою природною силою. Воно породжується новими потребами людини. Потреби людини еволюціонують від первинних, органічних, матеріальних — до культурних, духовних. Змінюється і їхня ієрархія. Через суспільну практику людина сама творить предметний світ, виявляючи у своїх діях своєрідність, індивідуальність психічного життя.