Основи психології - Киричук О.В. - Минуще й вічне.

Важливим визначенням екзистенції є вихід за межі існування, можливість прагнення до чогось найбільш значущого, абсолютного, трансцендентного. У життєвому світі, який виникає як результат учинку екзистенції, людина існує у психологічному часі, що минає. Минає дитинство, юність, зрілість, минає час страждань і випробувань, минає радісна мить натхнення і взаємності. Але є ще Істина, Справедливість, Добро, Бог, Краса, Любов. Ці найголовніші, вищі цінності, незалежно від того, як кожна людина їх називає, не можуть не впливати на розвиток особистості, символізуючи вічне, неминуще.

У життєвому досвіді кожної людини є ситуації, коли вона відчуває відкритість позамежному, потойбічному, чомусь більшому, ніж вона сама. Це може бути прозріння під упливом переживання важких випробувань чи, навпаки, відчуття себе часткою космічної безодні, мудрої й гармонійної, в результаті занурення у стан щасливої закоханості. Такі відчуття знайомі матері відразу після народження дитини. Вони виникають і в митця, якому здається, що він — тільки слухняне знаряддя в руках Вищої Сили. До них приводить також стан релігійного екстазу, особливо після виснажливого посту. Інколи просто перебування десь на природі, в горах, на березі моря, в лісі допомагає відчути свою глибоку спорідненість з усім, що тебе оточує, з прекрасним і вічним, що залишиться тут і тоді, коли тебе вже давно на цьому світі не буде.

Згадаймо Сковороду, який цінував буття саме як минуще. Все, що існує в часі, він називав тінню, не істин ним, однак визнавав, що минуще є для людини єдиною реальністю, яку треба покласти на фунт вічного, щоби вона засяяла всіма барвами життя. "Тисячу тіней кидає яблуня, так і єдина Божа людина — в тисячі наших життів, адже це тисяча образів минущого. Скорботі минущого, мимо-плинній тіні Сковорода протиставляє віру у незнищенність кращого в людині. Минуще стосується світу тіней і лише сприяє поверненню людини до самої себе. Минаюче вказує своєю минущістю, що в його основі є постійне, вічно існуюче. Все наше зникає, а місце тіні займає вічність" (В.А.Роменець).

Минуще, якщо його розглядати поза вічним, стає абсурдним, випадковим, поверховим, нецікавим. Вічне, яке ніяк не втілюється у повсякденному житті, не зіставляється з минущим, стає абстрактним, нереальним, штучним і тому теж нецікавим. Минуще завжди починається у вічному, являє собою якусь частку вічного, втілює вічне, розвиває його. Вічне непомітно, неявно присутнє у найско-роминущому, в буденному, звичайному. Людина, яка у вирі життя пам'ятає про унікальність кожної його миті, яка постійно прагне до вічних цінностей, до внесення їх у сферу тимчасового, с кором и ну що го, крок за кроком наближується до самої себе, стає вільною.

Від часів пізнього середньовіччя побутує християнська легенда про Агасфера, "Вічного жида". Коли знесилений тягарем хреста Ісус ішов на Голгофу й потребував відпочити, Агасфер, що стояв серед натовпу, мовив: "Іди, іди", за що й був покараний — йому назавше було відмовлено у вічному — у спокої могили. Вік у вік приречений Агасфер мандрувати світом, чекаючи на друге пришестя Христа, котрий один може позбавити його набридлого безсмертя. Як зазначає С.С.Аверінцев, Агасфер — "це ворог Христа, але водночас свідок про Христа, грішник, який вражає таємничим прокляттям і лякає самим своїм виглядом як привид і лихе знамення, проте через саме прокляття співвіднесений з Христом, з котрим неодмінно повинен зустрітися ще у "цьому світі", а в каятті й наверненні здатний перетворитися на добре знамення для цілого світу. Структурний принцип легенди — подвійний парадокс, коли темне й світле двічі міняються місцями: безсмертя, жадана мета людських зусиль, у даному разі обертається прокляттям, а прокляття — ласкою (шансом спокути)".

Ця легенда має безліч літературних утілень. Нові й нові тлумачення, які вік у вік змінюють одне одного, свідчать про одвічність проблеми, про відсутність остаточного, абсолютного рішення, про необхідність усередині кожного індивідуального життя починати свій, окремий пошук. Чи потрібне життя, яким нема чого дорожити, позаяк воно все одно не матиме ні кінця ні краю? Чим є для мене вічне і минуще, виходячи із сьогоднішнього розуміння конечності власного існування?

Багатозначна варіація на задану тему подана нашим сучасником — аргентинським письменником Хорхе Луїсом Борхесом. Герой його оповіді, воєнний трибун римського легіону, вирушає на Захід у пошуках міста Безсмертних і після важких випробувань, які ледве не коштували йому життя, досягає мети. Місто виявляється безмежним, потворним і безглуздим, його перенасичена симетрією архітектура не викликає нічого, крім жаху й огиди. Люди, що побудували цей загублений у пустелі карколомний лабіринт, видаються римлянинові жорстокими Й примітивними троглодитами. Вони живуть у печерах, харчуються зміями, у своєму дикунстві наївні як діти, оскільки не відчувають ні до кого співчуття. Навчені досвідом історії, вони відмовилися від будь-яких моральних і раціональних критеріїв, їх не цікавить ні чужа, ні власна доля.

"Життя Безсмертного порожнє; крім людини, всі живі істоти безсмертні, оскільки не знають про смерть; а відчувати себе Безсмертним — божественно, жахливо, незбагненно для розуму". Борхес наголошує: "смерть (або згадка про смерть) сповнює людей піднесеними почуттями й робить життя цінним. Відчуваючи себе істотами недовговічними, люди й поводять себе відповідно; кожне вчинене діяння може виявитися останнім".

У житті, яке не є істинним, яке спрямоване на завдання сьогодення, як вважає К'єркегор, зникає здатність синтезу минущого й вічного. Людське існування — драма, що свідчить про боротьбу за внесення вічних цінностей у знайому кожному буденність. Треба повернутися до методу Сократа, бути, як і він, "збуджувачем душ". Свобода передбачає можливість залишатися собою, пам'ятаючи про вічне, не відчуваючи залежності від вимог соціуму, суспільної думки, очікувань родини. А рабство є капітуляцією перед минущим, перед примарним світом, про який Сковорода писав як про нарум'янену мавпу, а ще — прикрашену труну.

Суттєвою рисою людського існування є туга, туга за абсолютним буттям, туга за вічними цінностями, за Богом. Саме ця туга є джерелом активності, спрямованої на пошуки істинного, справжнього буття, на наближення до вічного. Але більшість людей, шукаючи повноту, загрузає у дрібницях.

Людина не може знайти себе у чуттєвих насолодах, хтивих бажаннях. К'єркегор аналізує долю Дон Жуана, намагаючись показати вічну незадоволеність тих, хто шукає примарний ідеал земного кохання. Його Дон Жуан прагне великого кохання і повсякчас утомлюється черговими розчаруваннями, тужить за ідеалом і пересичується ритуалом чуттєвих утіх. Це трагічна постать, образ надломлений, принижений, хоч і "чуттєво геніальний". Чуттєве кохання за своєю природою, як вважає К'єркегор, не може бути істинним, тому що це любов не до однієї людини, а до всіх, це спокуса.

Людина не може відшукати себе й у праці задля своїх рідних, суспільства, сучасників. Вона розчиняє себе в численних обов'язках, функціях, дорученнях, завданнях, втрачаючи власне індивідуальне життя у всій його неповторності. Людина страждає, совість її неспокійна, і єдиний вихід — зрозуміти своє призначення, знайти істину, яка була б власною істиною, знайти ідею, заради якої можна було б жити.

За К'єркегором, існує тільки одна сила, котра здатна об'єднати пошматоване людське "Я", це любов до Бога. Ми знаходимо сенс життя, коли починаємо вірити в Бога, і ця віра стає одкровенням. Людина тільки тоді й живе істинним життям, коли вона намагається реалізувати вічне в скороминущому, осяяна Божою благодаттю. Усвідомлення безодні між минущим і вічним є водночас усвідомленням істини про безмежність відстані між реальною, гріховною, буденною людиною і Богом, між реальним та ідеальним "Я". Що може бути більш значущим, ніж шлях над цією безоднею?