Психологія - Русинка Іван - 1.1. Еволюція наукових поглядів на природу психічного

Небезпечна справа - переконати людину, що вона у всьому схожа на тварину, не показавши в той же час і її величі. Не менш небезпечно переконати її в ницості. Ще небезпечніше - не розкрити їй очі на двоїстість людської натури. Благотворно одне - розповісти їй про один її бік, і про другий. Людина не повинна прирівнювати себе ні до тварин, ні до ангелів, не повинна перебувати в невіданні про двоїстість своєї натури. Хай знає, яка вона насправді.

Б. Паскаль

1.1. Еволюція наукових поглядів на природу психічного

Найперші донаукові і позанаукові уявлення про душу надзвичайно своєрідні і відрізняються від знань про душу, які розвивалися в науці і філософії, за способом їх здобуття, за формою їх втілення, за своїм значенням. Душа тут розглядається як щось надприродне, неначе людина всередині людини. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії. Первісні люди вірили в те, що душа залишає тіло під час сну або смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й за тілесного життя. Те, що було для первісної людини предметом вірування й міфу, пізніше стало предметом науки.

На відміну від цього навіть найперші наукові уявлення про душу, які виникли у стародавньому світі (Єгипет, Китай, Індія, Греція, Рим), були спрямовані на пояснення природи душі та її функцій. Предметом філософських роздумів, спрямованих на раціональне пояснення, був світ у цілому, включаючи питання про людину, її душу. Невипадково перші відомості про світ психічного ми отримуємо з філософії й медицини; на той час психологія як наука ще не виокремилася з русла названих наук.

У зв'язку з цим важливо проаналізувати еволюцію наукових поглядів на природу психічного, виокремивши декілька етапів.

На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається з найдавніших часів і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки пов'язується зі свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. психіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше - з особистістю.

1.2. Розвиток психологічних знань у межах вчення про душу

Як уже зазначалося, у стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу.

Так, античний філософ Геракліт Ефеський (544-480 рр. до н. е.) вчив, що людина, як і космос, складається зі світла й ночі (Духа і тіла), поперемінне переважання яких один над одним ("спалахування і згасання") викликає чергування сну і неспання, життя і смерті: помираючи, людина "пробуджується" від смерті плотського існування. Світ, у якому ми живемо, - загробне царство, а тіло - могила душі.

На думку Геракліта, щоб знайти крупинку істини, треба перекопати гору порожньої породи "явищ". Але той, хто виконає цей титанічний труд, прийде до висхідної точки і зустрінеться із самим собою. Людина, яка живе відповідно до природи, відчуває голос Логосу; досягнувши вогняного просвітлення, вона стане богом за життя. Ідеї Геракліта про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про зв'язок психічного і допсихічного, про підпорядкованість людини всеосяжним законам природи (Логосу) мали велике значення для подальших досліджень психіки.

Геракліт вважав, що становлення і розвиток Всесвіту відбуваються за непохитними законами, які ніхто - ні люди, ні боги - не може змінити. Один із цих законів - Логос, який виражається у слові і є тією силою, яку людина називає долею. Як зима змінюється весною, а літо - осінню, так і розквіт суспільства змінюється занепадом і появою нового суспільства. Так само змінюються людина і її душа. Тому, на думку Геракліта, можна досліджувати закономірності життя душі, її розвиток і занепад.

Відомий мислитель Стародавньої Греції Сократ (469-399 рр. до н. е.) вперше довів, що нічого важливішого за дослідження людини, а саме її душі, бути не може. Він також вважав, що природні закони не можна поширити повністю на людину, яка підпорядковується й іншим законам - законам розуму. Саме Сократ вперше підійшов до поняття душі насамперед як джерела розуму і моральності, а не джерела активності тіла. Сократ говорить про те, що душа - це психічна властивість індивіда, властива їй як розумній істоті, яка діє згідно з моральними ідеалами.

Одним із найважливіших положень Сократа була ідея про те, що існує абсолютне знання, яке людина у своїх роздумах про природу речей може пізнати, однак це знання не може бути дане людині в готовому вигляді. Неможливе не тільки передання готового знання, а й передання ставлення до нього, етичних норм і понять про моральність і доброчесність. Ці почуття можна тільки розвивати з тих зародків, що містяться в душі людини з самого народження, хоча розум і не усвідомлює цього. Причому розвивати це знання повинна сама людина, а співбесідник (учитель) повинен тільки допомагати їй у цьому процесі, спрямовуючи перебіг думки учня. Цей метод отримав назву методу сократичної бесіди. В її основі лежав розроблений Сократом діалог, який ґрунтувався на способі навідних розмірковувань, за допомогою яких учня підводять до певного знання, до самостійного відкриття істини.

На думку Сократа, істина не породжується і не знаходиться в голові окремої людини. Вона народжується між людьми, які разом її шукають. Сократ називав себе акушером, повитухою: він зводив людей і зіштовхував їх у суперечці, внаслідок якої і народжувалася істина.

Один із найвидатніших філософів усіх часів Платон Афінський (428-348 рр. до н. е.) учив, що душа людини нематеріальна і за природою є нічим іншим як "ідеєю" - безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом, існуючи до цього в над небесному світі ідей. У первісному стані вона становить частину світового духу, перебуває в царстві вічних і незмінних ідей, де істина і буття збігаються і споглядають суще. Тому природа душі споріднена з природою сущого. На відміну від душі тіло подібне до тлінного, смертного, людського, того, що розкладається, мінливого і не схожого на самого себе.

У цьому випадку Платон чітко розрізняє тілесне, доступне чуттєвому сприйняттю, буття і суто ідеальне буття, яке осягається не почуттями, а тільки духовними актами. Однак само це ідеальне буття зовсім не створюється людським мисленням і не має в ньому потреби. Навпаки, воно і є справжнім буттям, яке тільки копіюється і тілесним світом, і людським мисленням. Вже саме найменування "ідеї" показує, що її розуміння (усвідомлення) людиною становить швидше художнє споглядання, напівусвідомлене вгадування, випередження, передбачення, ніж розумове пізнання. Це пригадування форм, які вкорінилися в душі ще до її земного існування.

Індивідуальна душа є не що інше, як образ і еманація (витікання) універсальної світової душі. Душа за своєю природою безкінечно вища від тлінного тіла і тому може владарювати над ним. За Платоном, є три начала людської душі. Перше і нижче - це пожадливе, нерозумне начало. Володіючи ним, кожна жива істота прагне задовольнити свої тілесні потреби: вона відчуває задоволення, досягаючи цієї мети, і страждання - у протилежному випадку. Саме цією частиною душі людина закохується, відчуває голод, спрагу і буває захопленою іншими жадобами. Це начало становить більшу частину душі коленої людини. Інше - нерозумне начало протидіє або потурає прагненням пожадливого начала. Третє начало - дух несамовитий. Цією частиною людина збуджується, дратується, стає союзником того, що їй вважається справедливим і заради чого вона готова зазнавати голод, холод і всі подібні їм муки, аби тільки перемогти. І вона не відмовиться від своїх шляхетних прагнень - або домогтися свого, або померти, хіба що її можуть упокорити доводи власного глузду, який відкличе це начало подібно до того, як пастух відкличе свого собаку. Всі сторони душі повинні перебувати в гармонійному відношенні одна до одної за панування розумного начала. Його функцією є піклування про душу в цілому. Об'єднання всіх начал надає цілісності душевному життю людини.

Дослідження Платона заклали нові тенденції в психології. Він уперше представив душу не як цілісну організацію, а як певну структуру, що відчуває тиск протилежних тенденцій, конфліктуючих мотивів, які диктуються жагучою і пристрасною душею і які не завжди можливо угамувати за допомогою розуму.

Значний внесок в античну психологію зробив Арістотель (384-322 рр. до н. е.), який вважав активним началом у людині її душу, а тілу відводив підпорядковану роль. На його думку, моральна поведінка формується в реальних вчинках, які надають людині певне загартування. Тому так важливо з раннього дитинства спрямовувати поведінку дитини, формуючи не тільки її дії, а й ставлення до них. Не менш важливий індивідуальний підхід до навчання й виховання, врахування всього комплексу індивідуальних особливостей людини, а не тільки покликання для тієї чи іншої суспільної ролі.

Після появи повних і різнобічних психологічних теорій Платона і Арістотеля антична психологія в період еллінізму була орієнтована на дослідження більш локальних проблем, які часто мали не стільки загальнотеоретичне, скільки практичне значення. Однією з найважливіших у цей час стає проблема розвитку моральності, формування моральної поведінки. Було декілька поглядів на ці питання.

За Епікуром (341-270 рр. до н. е.), почуття людини є деякою завадою, і для задовільного стану їй необхідно уникати душевних тривог. Водночас Епікур стверджував, що метою життя є задоволення. Між цими висловлюваннями немає суперечності. Під задоволенням як метою життя Епікур розумів не задоволення розпусників від чуттєвої насолоди, а свободу від тілесних страждань і душевних тривог; благополуччя і щастя не в численних грошах, не у високому становищі, не в якихось посадах або силі, але у свободі від смутку, в умінні досягти помірності почуттів і прихильності душі, які визначають всьому межі, призначені природою.

Головними почуттями, які порушують спокій душі, е страх смерті і страх перед богами, від яких нібито залежить доля людини. Треба звільнитися і від того, і від іншого страху. Епікур закликав до правильного уявлення про них, яке досягається пізнанням.

Розмірковуючи про людську поведінку, Епікур стверджував, що кожна людина наділена елементом свободи волі. Вона не тільки перебуває під впливом зовнішніх сил, а і є активним дійовим суб'єктом, який сміється над долею, який здійснює свої наміри і досягає блага за життя.

І немає такої долі, над якою неможливо було б піднестися за допомогою презирства.

А. Камю

Основною відмінністю вчення Епікура від учення стоїків, які на нього нападали, можна вважати ставлення до земних благ. Епікур не вважав за потрібне їх ігнорувати, але й не вважав за розумне виносити їх на перше місце. Що ж було важливим в особистісному просторі самого Епікура? Прагнення до мудрості, допомога ближнім і сердечне піклування про них, радість життя і радість спілкування, щастя свободи від нікчемних уподобань і страху.

Своєрідне розуміння свободи у стоїків (Зенон (333-262 рр. до н. е.), Епіктет (50-140 рр. н. е.), Марк Аврелій (121-180 рр. н. е.), Сенека (5 р. до н. е. - 65 р. н. е.)). Оскільки все насправді підкоряється закономірності, то все, що відбувається у світі та з окремою людиною, розум сприймає як необхідну і природну невблаганну дію об'єктивних обставин. Людині залишається добровільно прийняти припис фатуму. У цьому добровільному дотриманні необхідності і полягає свобода. Так, покірність і підкорення усвідомленій необхідності поєднуються з утвердженням у собі відчуття внутрішньої свободи, яке і робить людину здатною відстоювати себе навіть усупереч несприятливому природному перебігу історичної події. Віра стоїків у силу душі перед долею виховувала повагу до сильного характеру, зміцнювала моральний дух людини. До найбільш суттєвих рис характеру стоїки зараховували мужність, спокій духу, справедливість. Кожен може і повинен виховувати в собі сильний характер.

Стоїки ставилися до страждання з безчуттєвою ненавистю сильних людей. Страждання некрасиве, воно псує життя, воно - ознака гниття.

Але що є страждання, як не бажання, які розбилися об рифи реальності? Не було б бажань, не було б і страждань - така, якщо стисло, філософія стоїків. Такий і рецепт: відмовтесь від бажань, будьте вільними. Пам'ятаючи Геракліта, вони не лестили собі ілюзією стабільності, бо "все тече, все змінюється". Так чи інакше, рано чи пізно нам доведеться розлучитися з усім, що ми помилково вважаємо своєю власністю.

Єдине, що завжди залишиться з нами, - це ми самі. Але якраз цього скарбу свого ми і не помічаємо, вважаючи, що все наше добро - це гроші та інші матеріальні цінності, слава, почесті та ін. Все це можна забрати від нас, а тому воно дорого не коштує, і краще вже відмовитися від усього цього заздалегідь, ніж впадати з приводу подібних втрат у смуток і відчай. Однак "нормальна людина", вибираючи плекання втрат, відмовляється від того, що є, від свого життя, від можливості жити1.

Не можна бути щасливим, коли бажаєш того, що не можливе, і навпаки, можна бути щасливим, якщо бажаєш можливого, тому що за таких умов завжди матимеш те, що бажаєш. Вся справа в тому, щоб бажати тільки те, що від нас залежить, того, що можливе.

Епіктет

Теорія римського вченого Августина Аврелія (354- 430 pp. н. е.), який увійшов в історію науки під ім'ям Августина Блаженного, позначила перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду.

Вважаючи душу знаряддям, яке керує тілом, він стверджував, що її основу створює воля, а не розум. Тим самим він став основоположником вчення, названого пізніше волюнтаризмом (від лат. voluntas - воля). Всі зміни, які відбуваються з тілом, стають психічними завдяки закладеній вольовій активності суб'єкта. Всі знання закладені в душі, їх не можна придбати, а треба добути з душі завдяки спрямованості волі.

Істина потрібна людині остільки, оскільки без неї не можливе блаженство, пізнання показує надійні блага і викриває ненадійні.

Людина самостійно, без допомоги Бога, не може прийти до моральності, до вищого щастя й осягнення Благодаті. Августин обстоював положення про свободу волі, яка дарується людині Богом. Для пояснення цієї суперечності Августин доводив, що людина ще на початку свого існування не змогла розпорядитися свободою, яку їй подарував Бог. Тому після Адама і Єви людина повинна обмежити власну свободу, спрямовуючи свою активність на осягнення Віри. Хоч Віру Августин ставив вище за розум, оцінку її змісту він все ж залишав за розумом.

Від констатації темних безодень душі Августин дійшов висновку про необхідність Божественної Благодаті, яка єдина може вивести особистість із гріховної інерції і тим самим урятувати. Будь-яке насилля, на думку Августина, - від насилля над дитиною до державного насилля - є наслідком гріховної спотвореності людини і гідне зневаги, але воно неминуче. З цієї причини він визнавав необхідність державної влади, ним самим охарактеризованої як "велика розбійницька зграя".

Інший відомий середньовічний філософ Фома Аквінський (1225-1274) стверджував, що особистість - найблагородніше у всій розумній природі. Фома Аквінський обстоював перевагу інтелекту над волею. Він вважав, що розум сам по собі вищий від волі, однак робив застереження, що в життєвій площині любов до Бога важливіша за пізнання Бога. Для етики Фоми Аквінського характерне вчення про "природний закон", який Бог вклав у серця людей і над ним надбудовується "божественний закон", який переважає "природний закон", але не може йому суперечити.

Заслуговує на увагу один із найяскравіших і найоригінальніших мислителів епохи середньовіччя Якоб Беме (1575-1624), за професією чоботар, філософ-самоук, який зробив значний внесок у скарбницю розвитку людського духу.

На думку Беме, людина одночасно є і малим світом (мікрокосмосом), і малим богом, і вона втілює в собі все світове, природне і божественне начало у всій його складності та суперечливості.

Любов, лагідність, страждання, терпіння в надії є чотирма стихіями Бога; пихатість, скупість, заздрість, гнів або злоба є чотирма стихіями диявола.

Я. Беме

Зло і добро - якості, що борються в людині, котра може повернутися до якого захоче, бо вона живе в цьому світі між обома і обидві якості в ній - зле і добре. Зло і добро, будучи невід'ємні одне від одного у світі природи, перебувають не просто в постійній боротьбі одне з одним; ці ворожі якості взаємно перетворювані, оборотні, бо все тут можливе: добре так само легко перетворюється на зле, як зле на добре. Але людина - не арена боротьби космічних сил, її головна якість - свобода.

Кожна людина вільна і є ніби своїм власним Богом, залежно від того, чи перетвориться вона у своєму житті на противагу гніву у світло.

Божественна присутність у людині є виявом у ній власної сутності Бога: не у віддалених небесах, а в собі самій людина повинна виявити іскру божественного вогню.

Світ божий однаково присутній у всьому як вияв моральних чеснот.