Психологія - Русинка Іван - 2.2.1. Принцип динамічного стереотипу

Спочатку констатуємо, що кожного дня, кожної години велика кількість сигналів постійно надходить на рецептори нашої нервової системи, де вони перекодовуються, перетворюючись на нервові імпульси, далі вже в такому зміненому вигляді ця інформація надходить у мозок. Тут, у цьому "банку даних", вона змішується з наявною інформацією, яка там зберігається, переробляється і знову утворюється із попередніх елементів. У кінцевому результаті робота мозку зводиться до того, що він організовує різноманітні сигнали, які надійшли із зовнішнього середовища, в певну систему, намагається активно вишукувати патерни (закономірності, послідовності дій), щоб визначити значення і спосіб розуміння подій та інформації, яка надходить у його розпорядження. Він прагне до упорядкованості й завершеності: організовує отримані результати в ієрархію даних, яка легка для запам'ятовування і використання. Внаслідок такої роботи утворюється певний "продукт", що і представляє на суд нашого мозку, який оцінює цей продукт і наділяє його певною "етикеткою" або ярликом, після чого приймає рішення, що робити далі. Це рішення і втілюється у вигляді реакції на початкову стимуляцію. Ним може бути якась думка або переживання, почуття, рух і т. д. Однак виникають питання, як інформація перекодовується, як змішується, які правила її аналізу, на основі чого приймається рішення про реакцію у відповідь.

"Ніщо так погано ми не знаємо як те, що повинен знати кожен: закони", - писав свого часу О. Бальзак. Перефразовуючи цей вислів можна сказати: ніщо так погано ми не знаємо, як те, що повинен знати кожен із нас: закони функціонування нашої психіки.

Як згодом з'ясовується, голова зовсім не "темний предмет, який не підлягає дослідженню", як сказав про це один дотепник. Діяльність нашого апарату управління (тобто мозку) підпорядковується чітким законам, і незнання законів його функціонування і правил використання може обернутися для нас справжнім лихом, з чим, власне, ми і стикаємося майже щодня, пожинаючи плоди власної недбалості.

Якщо ми хочемо пізнати людину, то повинні пізнати психічні механізми, які, на думку І.М. Сєченова, визначають наше існування. Таких механізмів, як з'ясувалося, три. Основоположні принципи, які визначають роботу мозку, - це принцип динамічного стереотипу, принцип домінанти, які розташовані в двох пластах психічного - там, де керує свідомість і там, де керує підсвідомість; специфіка взаємодії свідомості і підсвідомості є третім принципом роботи мозку.

2.2.1. Принцип динамічного стереотипу

Динамічний стереотип було відкрито І.П. Павловим, який сформулював один з найважливіших принципів, які визначають роботу мозку - "принцип динамічного стереотипу". В дослідах над собаками Павлов відкрив "умовний рефлекс", який стисло можна охарактеризувати так. Коли собака бачить і відчуває їжу, у неї починає виділятися слина. Це безумовна реакція на безумовний подразник (їжу). Однак якщо ми будемо узгоджувати подібне пред'явлення їжі з нейтральним стимулом, наприклад, зі звуком дзвінка або ввімкненням лампочки, то через декілька таких узгоджень у собаки виникає умовний зв'язок. Даний перед тим нейтральний стимул буде сприйматися нею як умовна поява їжі, на яку вона виділятиме слину, навіть якщо цієї їжі не побачить і не відчує нюхом. Це і є умовний рефлекс. У подальшому реакція на їжу може виникати не тільки у разі появи звуку дзвінка або ввімкненні лампочки, а й просто коли настає час проведення експерименту, коли собака потрапляє в кімнату для експериментів. Реакція на цей сукупний умовний подразник - досить непросте явище, це завжди багато різноманітних реакцій, які злилися в єдиному пориві. У результаті неодмінно виникає певний стан: можливо, це реакція на їжу, почуття радості, горя, страху, а можливо, якась потреба або бажання. У людини все відбувається подібно, причому її розвинений апарат - мозок - як ніщо інше створює найскладніші та найдивовижніші динамічні стереотипи, коротко кажучи, звички. Звичка як така виникає не сама по собі, не за власним бажанням, а є результатом дії позитивних і негативних підкріплень, свого роду батога і пряника. Що таке підкріплення? Щоб у людини сформувалася та чи інша звичка, повинні мати місце ті чи інші наслідки її дій, а в подальшому вони можуть бути як позитивні, так і негативні. Наприклад, коли ми зробили якусь добру справу і нас за це похвалили, формується позитивний стереотип (звичка) і похвала є тим фактором, який закріплює цю звичку, або навпаки.

Тут необхідно зазначити, що мозок наш живе за своїми законами, а не за прописаними для нього правилами. А ці закони мовлять: якщо ваше життя піддавалося небезпеці, то тепер ви повинні всіляко уникати ситуацій, за яких ця небезпека виникла.

Кожна поступка звичці робиться дуже легко і приносить задоволення (приємне збудження), хоча це задоволення ми не завжди усвідомлюємо. Взагалі людський мозок любить працювати за лінією найменшого опору і тим самим готує підґрунтя будь-якої звички.

На превеликий жаль, більшість наших звичок сформована за негативним варіантом (тобто, коли, наприклад, нас посварили за щось, проігнорували, принизили, образили та ін.). Отже, кожного разу, реалізовуючи ту чи іншу свою поведінку, таким чином сформовану, тобто ту чи іншу звичку, стереотипи поведінки, ми, по суті, підкоряємось своєму страху, наповнюємо його, поновлюємо дією і підтримуємо. У подальшому, коли ми будемо потрапляти в подібну ситуацію, ця звичка або стереотип автоматично відтворюватимуться. Людина сформовує тисячі дрібних звичок, укладає їх у строгу, рівну канву своєї поведінки, вибудовуючи життя за наїждженою колією.

Хто здатний до спостереження, той повинен зізнатися собі, що і в дорослої культурної людини звичка, якщо вона закріпилася, має більшу владу, ніж ми зазвичай собі зізнаємося. Хто з нас не обурювався рабом звички, який сидить у нас!

К. Лоренц

За зміни ситуації у людини виникає стан дезадаптації, вона ніяк не може пристосуватися до нових умов, і звичка на підсвідомому рівні вимагає повернення в попереднє русло. Чому? Тому що там усе було відпрацьовано, перевірено - ефект позитивний, і найголовніше - з цим пов'язується відчуття безпеки (фундаментальна людська потреба, прихована в глибинах душі людини), отже, хочеться далі йти в тому самому руслі.

Звички, стереотипи поведінки - це спосіб реакції на світ, а сприйняття - також спосіб такої реакції. І з'ясовується, що з часом і світ свій ми починаємо сприймати стереотипно. З цілісного злитного життя, що вирує навколо, ми розрізняємо дві-три картинки, на які воно розпадається у нашій уяві, як на свої складові, і вони приховують від нас всі інші; ці дві картинки і є для нас зображенням життя взагалі, вони є тими стереотипами, крізь які ми дивимося на світ. Стереотипна ситуація - це те, що нам зрозуміло, знайомо, відомо, і мозок наш усіма засобами намагається реалізувати попередні, перевірені стереотипи поведінки, які запам'ятовуються ним, глибокими його структурами як "безпечна форма поведінки". Звичка, таким чином, - найголовніший форпост інстинкту самозбереження, який оберігає нас від страшної невідомості й потенційної небезпеки; вона оберігає ту "зону комфорту", яка склалася в нас ще з народження. Пояснимо це детальніше.

До появи на світ ми перебуваємо в добре захищеному, забезпеченому всім необхідним, середовищі. Опинившись у зовнішньому світі і позбувшись материнського захисту, ми починаємо створювати свою особисту, суб'єктивну, специфічну захисну оболонку - зону безпеки, зону комфорту, обумовлену навколишнім світом або межами наших можливостей. Ми вважаємо, що знаємо ці межі, віримо у свої уявлення про те, що для нас можливо і не можливо, і в подальшому будемо діяти тільки відповідно до внутрішніх приписів нашої зони комфорту. Вона огортає нас як захисна оболонка. Будь-яке бажання, що виводить нас за межі цього необ'єктивного внутрішнього образу, викликає фізіологічний і психологічний стрес. Наша внутрішня свідомість намагатиметься утримати нас у рамках приписаної ролі, щоб запобігти тривозі, смутку, страху поразки. І ці внутрішні гальма, або лещата, ставши частиною єства людини, тримають 'її мертвою хваткою.

Тут слід зауважити, що все те нове, що зустрічається на нашому шляху, все чуже перебуває поза "зоною комфорту" особистості. Тому розум, щоб уникнути неприємностей ставить мисленнєві блокування, які змушують нас дотримуватися звичних стереотипів поведінки, що повинно забезпечувати комфортний стан психіки.

Все це - наслідок невгамовної і невпинної роботи того самого інстинкту самозбереження, який "цікавиться" не наслідками поведінки, а строгим і неодмінним виконанням всіх пунктів, закладених у програму певного стереотипу поведінки; всі давні, "знайомі" соліпсичні інстинкти самозбереження оживають - вони вимагають не випробовувати долю: зміна можлива, але можлива і поразка.

Ніщо не пов'язано з такими труднощами і небезпекою, ніхто не обіцяє таких сумнівних шансів на успіх, як спроба змінити наявний стан речей.

Н. Макіавеллі

І.П. Павлов про феномен динамічного стереотипу сказав, що за будь-якого його порушення тварина відчуває ряд негативних емоцій (перш за все страх), а у разі поновлення цього стереотипу, навпаки, - позитивні емоції (радість і задоволення). У випадку 8 людиною кожного разу, коли життя здійснює свій черговий крутий віраж, її психічна організація зазнає жорстокого стресу, виникає надзвичайне нервово-психічне напруження, яке виражається, як правило, у почутті непевної, а нерідко і явної, тривоги, яка здатна призвести до тяжкого нервового зриву.

На підтвердження такого феномену можна навести приклад. Кінь, що пасеться на лузі на довгій прив'язі, як правило, почувається комфортно і звично, але якщо відв'язати його, то він буде тривожно іржати і бігати навколо. В чому причина такої поведінки? В тому, що він жахається свободи. Зникла прив'язка - ознака стійкого порядку. Виникає хаос, який загрожує буттю коня, і він це відчуває інстинктивно. Або інший приклад: у ставку виловили коропа і пустили його в мармуровий басейн з прозорою водою. Наслідок неочікуваний: короп помер; не витримав туги за рідним ставком, за звичним середовищем, у якому він почувався комфортно і захищено.

Як можуть нашкодити правила, щойно наведений у всьому порядок.

Г. Ліхтенберг

Порівняно з конем і коропом у людини начебто є розум, здатний усвідомлювати реальний стан речей, а також передбачати можливий розвиток подій.

Однак це в ідеалі, насправді з людиною відбувається майже те саме. Без певних атрибутів, до яких людина звикла за останній час, порушуються встановлений порядок, звичний устрій життя і вона починає відчувати (неусвідомлено) певний дискомфорт, який зникає, щойно вона повертається до попереднього розміреного звичаю. За рамками рутини починається хаос, тому без рутини людина сприймає своє життя за фантасмагорію.

Ми можемо скільки завгодно твердити своє, а звичай і загальноприйняті житейські правила тягнуть нас за собою.

М. Монтень

Американські психологи з'ясували, що для людини подією, яка завдає найбільшу психічну травму, є її вступ у шлюб, який розглядається як стрес, більший, ніж розлучення. Адже ті, хто вступає в шлюб, руйнують майже всі свої раніше встановлені стереотипи поведінки: змінюються їх відносини з батьками і друзями, зміщуються життєві пріоритети, коригуються звички, попередні інтереси замінюються новими, і взагалі змінюється ритм життя.

Зіткнення з невідомим, з новим - це завжди травма, яка викликає неусвідомлену тривогу, занепокоєння, внутрішній неспокій і т. д. Але тривога виявляється на фоні "психологічної ейфорії молодят", не усвідомлюється належним чином, і саме тому в цей період і закладаються всі проблеми, які в подальшому можуть стати фатальними. Чи готові молодята справитися з цими кардинальними змінами в їхньому житті? Швидше за все - ні. Коли наші очікування не виправдовуються, ми починаємо сердитися, а потім розчаровуватися. Але зганяємо злість не на істинних винуватцях наших розчарувань, тобто не на самих собі, що створили ці безглузді очікування, а на інших, які "чомусь" виявилися не такими, якими ми їх хотіли бачити. Як наслідок, з'являється глибока тріщина в стосунках, яка закономірно веде до розриву, якщо не вжити необхідних заходів.

Кохання - річ проста, складною робимо її ми своїми очікуваннями. Воно має бути світлим, а ми обтяжуємо його своїми сподіваннями. "Ніщо так не шкодить, як те, коли ми покладаємо надії на щось або когось", писав давньоримський філософ Цицерон.

Вимагати від близької людини, щоб вона зрівнялася з нашими найпрекраснішими уявленнями про неї означає не любити її. Якщо ми вирішили, що людина нам дорожча, ніж наше уявлення про те, якою вона повинна бути для нас, то нам доведеться розлучитися зі своїми проектами стосовно її перебудови.

У молодості не віриться, що людські стосунки не тільки здаються, а й насправді безглузді. Весь час видається, що завтрашній день принесе одкровення.

У. Голдінг