Психологія конфлікту - Долинська Л.В. - 8.4. Нормативні регулятори

У будь-якому конфлікті присутні два виміри:

1) предметний, пов'язаний із проблемою конфлікту та її розв'язанням;

2) емоційний, який відображає почуття та переживання учасників конфліктної взаємодії.

Однак Н.В. Гришина зазначає, що часто поза увагою психологів залишається "третя реальність" конфлікту - конфлікт як соціальна ситуація з її головними атрибутивними властивостями - ціннісно-нормативними характеристиками.

Для того, щоб якнайповніше зрозуміти конфлікт як соціальний феномен, необхідно з'ясувати його нормативну природу.

Соціальні норми - це сукупність вимог, які висуває та чи інша соціальна група до своїх членів. До соціальних норм відносять норми моралі та норми права.

Норми задають не лише дії людей, а їх взаємні очікування.

Н. Гришина виділяє три аспекти нормативності:

1) норми забезпечують людині можливість обгрунтувати свою поведінку - учасники конфлікту прагнуть нормативно обґрунтувати свої позиції та дії;

2) норми задають певні стандарти поведінки - існують правила конфліктної взаємодії;

3) норми мають суспільно-історичний, культурний характер - існують культурні та етичні норми конфліктної взаємодії.

Люди завжди прагнуть нормативно обгрунтувати свої позиції та дії, навіть якщо це не проявляється у відповідній цілеспрямованій поведінці. Але варто враховувати той факт, що люди схильні приймати власну поведінку як таку, що визначається більшою мірою впливом ситуаційних факторів, у той час як поведінка інших - впливом їхніх особистісних особливостей. Характеризуючи свою поведінку, ми кажемо: "У мене не було іншого виходу", "Так склалися обставини", "Я змушений", "Цього вимагає ситуація" і т. ін. Водночас партнера ми схильні сприймати як вільного у своїх діях, а тому повністю покладаємо на нього відповідальність за його дії.

У разі виникнення конфліктної ситуації ми намагаємося представити свою поведінку як "типову": "Так усі роблять".

Таким чином проявляється "подвійний стандарт" конфлікту: можуть існувати різні нормативи "для себе" та "для іншого". Одні і ті ж самі дії оцінюються та інтерпретуються по-різному. Оцінюватися можуть як дії, так і позиції, відношення, психологічні особливості учасників конфлікту.

Найбільш явно "подвійний стандарт" проявляється у міжгру повій взаємодії, коли окремий індивід виступає від імені всієї групи.

Оскільки конфліктна ситуація містить у собі суперечність між позиціями сторін, кожен з її учасників прагне надати своїй позиції статусу обгрунтованості, легітимності.

За умови наявності різних позицій щодо якогось питання, будучи впевненими у власній правоті учасники конфлікту апелюють до поняття справедливості.

Справедливість - це загальна моральнісна санкція спільного життя людей, спосіб обґрунтування та розподілу між індивідами вигод та тягарів їхнього спільного існування у рамках єдиного соціального простору.

Соціальна справедливість - це реалізація прав та свобод, які відповідають сутності людини (чи соціальної спільноти) та рівню розвитку суспільства, якісна оцінка взаємин між людьми, особистістю та суспільством, між соціальними групами.

Справедливість (у розумінні того, що повинно бути, що є справедливим) є одним із принципів морального обґрунтування своїх позицій учасниками конфлікту. Відчуття несправедливості може стати підставою для виникнення конфлікту та для продовження конфронтації.

М. Дойч розглядав проблему несправедливості стосовно до вирішення завдань розподілу благ. Він вважав, що несправедливість може мати кілька підстав:

1) несправедливість, пов'язана із характером блага, яке розподіляється (або збитків);

2) несправедливість, пов'язана із ролями, втягнутими у процес розподілу;

3) несправедливість стосовно стилю та часу розподілу;

4) несправедливість, пов'язана із цінностями, які лежать в основі розподілу;

5) несправедливість, пов'язана із правилами;

6) несправедливість, пов'язана з процедурами вимірювання;

7) несправедливість, пов'язана із процедурами прийняття рішення.

Найважливішим є останній тип несправедливості. Справді, дослідження свідчать, що якщо люди беруть участь у прийнятті рішень, вони більше схильні рахуватися з ними та виконувати їх. Участь у прийнятті рішення є важливим засобом його легітиміза-ції. У тому випадку, коли процедура прийняття рішення сприймається як незаконна, то і все інше - принципи, правила, норми, конкретні прийоми розподілу - ставляться під сумнів.

Вибір того чи іншого принципу розподілу залежить від типу групових відносин. Якщо для кооперативної групи основною метою є економічна продуктивність, то у ній домінуватиме принцип оцінки та розподілу у відповідності до оцінки індивідуального внеску та індивідуальної результативності. Якщо ж група зорієнтована насамперед на підтримку та укріплення взаємин - застосовуватиметься принцип рівності, рівного розподілу. Якщо для кооперативної групи метою є заохочення особистісного розвитку та особисте благополуччя, домінує орієнтація на задоволення потреб.

Пояснити переживання почуття несправедливості можна, звернувшись до поняття депривації. При цьому слід пам'ятати, що незадоволення виникає насамперед через відносну дспривацію: ті, хто об'єктивно характеризуються більш сприятливими абсолютними показниками, зазвичай можуть відчувати більшу незадоволеність через відносну депривацію, якщо їхні очікування були завищеними або вони перебувають у оточенні людей, які знаходяться у кращому становищі.

Відносна депривація може проявлятися як у окремого індивіда, так і у групи. Г. Теджфел зазначає, що для розв'язання індивідуальних проблем достатньо перетворити індивідуальну ситуацію, а групова депривація вимагає мін у соціальній позиції групи.

Відносна депривація тісно пов'язана із відчуттям справедливості чи несправедливості. Чим сильніше переживання відносної депривації, тим більш імовірним та інтенсивним буде відчуття несправедливості.

Однак через те, що різні люди по-різному інтерпретують поняття справедливості, уявлення про справедливість не можуть стати реальним критерієм регулювання відносин між учасниками конфлікту.