Психологія управління - Ходаківський Є.І. - Розділ 24. Праксеологія у парадигмі синергетики

Понад три десятиріччя доктор фізико-математичних наук, професор, президент Туркменської академії наук Оразгельди Овезгельдиєв працював над синергетичною теорією життя (СТЖ). Подаємо фрагменти цієї цінної і важливої інформації.

Спочатку декілька слів передісторії. Загальновідомо: одним із найбільших відкриттів була еволюційна теорія Дарвіна. Він довів, що всі живі організми змінюються та мають тривалу історію розвитку, яка носить еволюційний характер. Дарвін звернув увагу не лише на часовий фактор еволюції живих організмів, але й на їх різноманіття, існування різних видів, і запропонував новий механізм біологічної еволюції - природній відбір. В результаті виникла ідея - людина зовсім не творіння Бога, а звичайний продукт еволюції.

Проблема полягає у тому, що теорія Дарвіна відноситься до дуже короткого етапу розвитку життя на Землі - біля 600 млн. років. Земля ж має історію в 4 млрд. 600 млн. років, життя на ній виникло приблизно 3 млрд. 600 млн. років назад. Більше того, теорія Дарвіна не має точки відліку, не відповідає на основні питання: як виникло життя на нашій планеті? Як появилась людина? Чому виник такий досить грандіозний стрибок - від тварини до людини?

Ключ до пізнання дає синергетика, яка не лише пояснює сьогоднішній стан справ, а й дає прогноз на майбутнє.

Синергетика - це кооперація. її результатом є біфуркація - якісна зміна, стрибок. Усі еволюційні теорії (у тому числі і дарвинівська) не знають такого явища як біфуркація. Вони дуже просто вирішують питання розвитку: відбувається певна мутація, включається механізм відбору. Але як це застосовується по відношенню до людини, ніхто не пояснює. З чого все почалось, адже тоді не було біологічного різноманіття? Як тоді, точніше від чого, відбувався відбір? Ніхто не знає.

Не викликає сумніву, що виникненню життя на Землі передувало утворення гідросфери, що складалась з метану, аміаку, водяного пару та водню атмосфери. Далі, в результаті впливу на атмосферу електричних розрядів, корпускулярної та хвильової радіації Сонця (можливо,

ще якихось інших факторів), виникла вторинна атмосфера та складний комплекс абіотичних органічних речовин. їх накопичення у водному середовищі стало початком хімічної еволюції, результатом якої стало утворення низько та високомолекулярних сполук - білкових речовин та нуклеїнових кислот.

Наступний важливий крок - утворення у водному середовищі ділянок (на мілководді, водній поверхні), де з ростом концентрації та ускладненням складу органічних речовин середовище стає нестійким та відбувається його біфуркація через синергізм нуклеїнових кислот та білків. Утворені в результаті цього процесу принципово нові структури, які самоорганізовуються, - це і є зародження життя на Землі. Якісно новим та унікальним атрибутом життя є її адаптивність (пристосовуваність) до змінних умов середовища. Саме адаптивність стала основою наступної еволюції.

Після приблизно 1 млрд. років відбулось зародження життя у вигляді структури, яка самоорганізується - протоклітини. Потім, протягом 3 млрд. років, продовжувалась клітинна, або протобіологічна еволюція. За цей час протоклітини еволюціонували в прокаріоти, тобто в клітини, що мають мембрани, та відокремлені від зовнішнього середовища. Потім прокаріоти еволюціонували в еукаріоти - клітини з ядром.

Приблизно 0,6 млрд. років назад характер еволюційного процесу кардинально змінився. Виникли багатоклітинні організми, відбувся вибух розвитку біорізноманіття з розділенням на рослинний та тваринний світ. Ареал життя поширився не лише на гідросферу, але й на сушу, що охопив усю земну кулю. Саме головне - відбулося незрівнянне прискорення темпу еволюції, на вершині якої виникли гомініди, що мали відносно розвинену рефлексію та пресувалися на двох кінцівках.

Зараз еволюція має зовсім інший механізм, ніж біологічна. Теперішня еволюція (що продовжується протягом останніх 30-40 тисяч років) - когнітивно, тобто пізнавальна. Якщо в процесі біологічної еволюції змінюється зовнішня форма, виникає незліченна кількість різноманітних тварин та рослин, то в наслідок когнітивної змінюється спосіб та форма мислення. Що мається на увазі? Тепер досить часто Схід протиставляється Захід. І це не просто так. Адже на Сході досі господарює статична система мислення - цілісна, схоластична, для якої не існує такого поняття, як реальний час. Європейці ж, навпаки, дуже тонко відчувають час, міркують динамічно, в кожній події бачать причину та наслідок. Іншими словами, на Сході чуттєве пізнання, а на Заході - раціональне. Згідно СТЖ, людина з європейським типом мислення називається, як ми вже визначали, "homo faber" і є самою сучасною людиною.

Люди Сходу також сучасні. Просто сучасна людина, якщо можна так виразитися, розтягнута (умовно поділена): на передньому краю індивідуум з динамічним мисленням, в хвості - із статичним.

Якщо на початку когнітивного етапу інтелектуальної еволюції мислення носило примітивний характер, то в її наступних фазах у процес мислення включаються такі абстрактні атрибути життя, як простір і час. Одночасно з цим у процесі пізнання все більшу роль починає відігравати феномен абстрагування. Однак даний феномен має подвійну природу. З одного боку, дозволяє глибше проникати у сутність явищ природи та отримувати більш узагальнене та якісно нове знання про них. З іншого боку через самодостатність функціонування мозку абстрагування, часто відірване від реальності, створює ілюзорні уявлення та призводить до помилок. Саме така негативна ситуація склалась на теперішньому етапі інтелектуальної еволюції. По мірі заглиблення та удосконалення мислення в когнітивній еволюції домінуючими стали раціоналізм, наука та науково-технічний прогрес. Постійно витісняючи чуттєве пізнання, вони викликають відчуження людини. В результаті людина перетворюється у живого робота без відчуттів.

Відбувається криза інтелектуальної еволюції. Людина постійно заглиблюється та стає апокаліптичною. Так, наука і науково-технічний прогрес, відносячись до всіх попередніх підходів до розуміння і вивчення світу як до марновірств, нещадно руйнують їх парадигми, а також людські цінності, в тому числі і релігійні. Цим вони сприяють виникненню небачених раніше нігілізму і духовної кризи людини. В той же час сама наука все ще залишається недосконалою, а парадигма, яка нею використовується - доволі примітивною. Вона передбачає, що світ - великий рухомий, але незмінний механізм, а природа - машина, яка складається, як і будь-який механізм, з окремих частин. Крім того, ця парадигма матеріалістична і протиставляє науковий метод релігійному, літературному, художньому, чуттєвому та іншим методам осягнення істини. Існуюча парадигма, без будь-яких на то підстав, звеличує редукціонізм, в ній ціле пояснюється через призму окремого, а складне складається з незмінних первісних елементів, які не мають своєї структури. За своєю суттю редукціонізм пронизує всю класичну науку. І хоча він як спосіб зведення складного до аналізу явищ більш простих став потужнім засобом досліджень, в сучасних умовах редукціонізм вимагає більш критичного ставлення до себе, його універсальність - фікція. Крім того, існуюча парадигма абсолютизує факт і цим самим повністю елімінує ціннісні орієнтири, ціннісне ставлення людини до дійсності. Саме головне - в існуючій парадигмі немає місця для людини, його місце займає техніка і технологія, яким відводиться особливій світ - техносфера. І в сутності, вся нинішня діяльність людини спрямована на вдосконалення цього штучного середовища проживання.

Нині людству передбачається чергова біфуркація. Але, на противагу попереднім, ця якісна зміна - усвідомлена, основана на самоосяг-ненні людини і принципово новій парадигми - наукової релігії.

Наукова релігія - віра у наукову правду про те, що об'єктивний світ - хаос, що самоорганізується, який не має початку і не має кінця, а життя - унікальна форма самоорганізації, еволюція якої призвела до самоосягнення та розуміння абсолютної цінності людини і абсолютної цінності усвідомленої родини як унікального природного інституту послідовного удосконалення і безперервного життя людини.

Ось у цьому і весь корінь зла, що по нинішній день наука протиставляється релігії, а релігія відмовляється від науки. Насправді ж це - лише грані єдиного цілого. Віра і релігія закладені в природу людини, якщо їх немає - людина повністю деградує. Але, якщо сьогодні жити так, як пропонує релігія, не використовуючи досягнення сучасної науки та техніки, ви настільки будете відірвані від реальності, що, по суті, станете сліпим. Якщо ж людина повністю заперечує релігію, використовуючи виключно досягнення науки, вона стає розбещеною, духовно розкладається. Тому, пропонується нова парадигма - наукова релігія, де сучасні релігії, наука та мистецтво об'єднані в єдине ціле, оскільки, насправді, є лише різними формами відображення дійсності.

Перехід цивілізації від інтелектуального ступеня до пізнавального ступеня еволюції життя, безумовно, буде супроводжуватись великими ризиками. Мінімізація цих ризиків, перш за все, пов'язана з пізнанням людиною власної природи та засвоєння нею нової парадигми - наукової релігії. Тому, в першу чергу, вкрай необхідно приборкати нинішню об'єктивістську науку і науково-технічний прогрес. Особливо це стосується принципу редукціонізму. В фізиці даний принцип давно зайшов у глухий кут, але зараз він перекинувся в генетику і молекулярну біологію. І в цьому контексті варто зробити одне, дуже важливе зауваження, що стосується проблем клонування людини.

На рівні ж клонування тварин техніка і технології вже існують. Що стосується людини, то клонувати можна її потенцію, яка у всіх здорових організмів достатньо висока. Однак, вже існують спеціальні гени, що відповідають за розум, інтелект людини. Іншими словами, якщо конституцію людини, що визначається, як відомо, генетичними даними, можна клонувати, то психіку, душу клонувати неможливо. Оскільки вона визначається, головним чином, складним комплексом соціально-культурних умов, а забезпечити їх абсолютну ідентичність немає можливості.

В теперішній час потрібно повністю змінити систему освіти та виховання. Зараз вона базується виключно на матеріалістичній основі. Нова ж система базуватиметься на ціннісній основі, що визнає в якості абсолютних цінностей людину та родину. Причому, сім'ю, де людина не просто відтворюється як біологічний вид, а в якій дитина зростає досконалішою, ніж її батьки.

Наука розвивається, диференціюється настільки, що вчені, які сидять у сусідніх кабінетах, перестають розуміти, що роблять їх колеги. Школяр сьогодні знає багато, а по суті - нічого, виходить із школи абсолютно не підготовленим до життя. І чим далі, тим більше цей процес буде посилюватися.

Освіта повинна базуватися на синтетичній науці - на науковій релігії, де знайдуть своє місце й релігія, і міфи, і наука, де все буде розглядатися в єдиному ключі (руслі). Адже не можна, скажімо, ділити людину на дух і тіло. Такого механістичного розподілу просто не існує. Людина - форма самоорганізації, пізнання - вираження (прояв) самоорганізації. Тому, попередні релігійні моделі увійдуть у нову наукову релігію як примітивні форми вираження реального стану речей, які легко синтезуються у систему освіти та виховання.

Візьмемо сучасну медицину. Вона виходить із тієї ж примітивної моделі, яка розглядає людину як душу і тіло. Але ж межи між ними немає! В сучасній медицині пацієнту немає місця. До людини відносяться, як до машини: знаходять поломку і намагаються її усунути. Вся діяльність лікарів спрямована на об'єктивізацію хвороби та підбір відповідних ліків. Про людину медицина забуває. Але ж людина має великий природний потенціал, може значну кількість хвороб лікувати власними силами.

Звичайно, має залишатись диференціація наук, але вона має бути розумною. А паралельно має відбуватися процес розумного синтезу наук.

Життя, пройшовши приблизно за 3,6 млрд. років дві ступені своєї еволюції, - біологічну й інтелектуальну - тепер спрямоване на третю - синтетичну, або пізнану, усвідомлену ступінь. Зараз людство стоїть перед вибором - життя або катастрофа. Якщо оберемо життя, зобов'язуємось кардинально змінитися. Людина, постійно вдосконалюючи себе, буде прагнути до Ахлаксфери - сфері панування наукової релігії і загальнолюдських цінностей, до досконалості - Абсолюту.

Теза Ахлаксфери є надзвичайно актуальною і важливою для синергетичного вчення, а також і для спорідненої, на наш погляд, із синергетикою галузі знань із праксеологією - максимальною адаптацією управлінських рішень до потреб життєдіяльності людини.

У 2001 р. вийшла у світ книга, навчально-методичний посібник для студентів із спеціальності "Менеджмент організацій" "Праксеологічні підходи в менеджменті" (видавництво ЖІТІ) за редакцією та керівництвом професора Івана Грабара. її автори визначають, що до низки тео-лого-філософських, соціально-економічних, соціогуманістичних і політологічних поглядів розв'язання проблем становлення і розвитку української спільноти в ранзі синтезуючих слід додати праксеологіч-ний, що освітлює найкращий витвір Бога - Людину, її внутрішню сутність - незгасаючу віру в Усевишнього з точки зору провідного компоненту її поведінки і діяльності - духовності.

Все у світі системно. Та чи не найскладнішою системою в макро-та мікрокосмосі є Людина. Найдосконаліший витвір природи. "Людина - окраса Всесвіту, вінець всього живого", - відмічав В. Шекспір.

Глибоко і переконливо про необхідність виховання духовності української нації у свій час писали відомі всьому світові гуманістичні та економічні класики І. Я. Франко, М. І. Туган-Барановський.

Тепер на зламі епох, в небезпеці неструктуризованого хаосу конфліктних ситуацій, що виникли в світі на грунті релігійних та соціальних полярностей, зважуючи альтернативу ентропії міжнародних подій, вчені та релігійні діячі спрямовують погляд на об'єднання науки і релігій у спільне спрямування.

Автори, використовуючи визнані постулати праксеології, як засобу максимізації досягнутого рівня знань і їх втілення в практичний результат працедіяльності людини, виступають у ролях акцепторів, тобто тих, що посилюють увагу на необхідність не полярної розбіжності, а синхронізації релігійних та наукових поглядів на пракесологічному підґрунті. І в цьому контексті вони намагаються приєднатися до висві-тлювачів постаті Його Святості Папи Іоанна Павла II і найвидатнішого вченого-працезнавця, доктора наук, професора Кароля Войтили. Велич такої особистості є взірцем найкращого симбіозу науки і релігії, релігії і науки [92]. "Наукова праця вже повністю опанувала моєю свідомістю, - пише в листі до ректора католицького університету Любліна Кароль Войтила, - інша річ, скільки найдеться для неї місця у моєму житті. Маю намір її продовжувати... єпископи мають усвідомлювати, що живуть в епосі "наукового світогляду".

Усе життя Його Святість і професор етики все життя продовжував служіння релігії та науці, науці та релігії (див. розділ 3).

Вступивши в третє тисячоліття, ми підійшли до тієї граничної межі своєї діяльності і життєзабезпечення, в якій, особливо прогресивним менеджерам, необхідно подумати і усвідомити свою життєву мету, в контексті життєдіяльності визначити свої принципові світоглядні орієнтири і виробити необхідні і дієві підходи до управління, розвитку, формування матеріальних та ідеальних цінностей.

Цілком логічно, що особливу роль тут відіграє праксеологічний підхід, який прагне підвести до більш високої форми усвідомлення життя, пізнання життєдіяльності людини, переосмислення і пошуку нових шляхів самовдосконалення.

Синергетичне зближення науки та релігії доводиться наступним чином.

Основні філософсько-світоглядні одкровення нашого часу виявляються в руслі прагнення людської свідомості до цілісного, тотального пізнання світу. Ми живемо у період глобального релігійно-світоглядного синтезу, якого, за словами О. Ф. Лосева, наша епоха "заспрагла більше, ніж будь-яка інша". Ми стаємо свідками інтенсивної інтеграції наукових дисциплін, досліджуються суміжні та граничні галузі людського знання, робляться спроби узагальнення в межах певних сфер знання.

Релігія та наука як форми суспільної свідомості виявляють певну інтеграцію на сучасному відрізку історії людства. Як вважав Тейяр де Шарден, конфлікт між релігією та наукою є чисто зовнішнім, різниця між ними стирається, коли ми робимо спробу осягнути кінцеві причини речей, зрозуміти всеціле. Ч. Таунс, Нобелівський лауреат, писав, що "мета науки - відкрити порядок у Всесвіті та завдяки цьому зрозуміти суть речей, які ми бачимо навколо... Мета релігії може бути визначена... як осягнення (і отже, прийняття) мети та сенсу Всесвіту, а також того, яким чином ми пов'язані з ним. Цю вищу доцільну силу ми й назвемо Богом". А. Ейнштейн говорив, що привести все у сферу відносності неможливо, так само як все визначити та довести, тому при будь-якому доведенні слід використовувати щось вище, справедливість якого визначається без доведення. Так і все відносне пов'язане з дещо самостійним, Абсолютним. "Твердою витоковою точкою є Абсолют, треба лише вміти знайти його в потрібному місці", - писав А. Ейнштейн.

Релігійна і наукова свідомість в цілому узгоджуються, коли розглядаються абсолютні аспекти матерії. Наведемо декілька положень, які свідчать про те, що релігія та наука останнім часом певним чином зближуються.

Священне Писання починається словами: "На початку створив Бог небо і землю". Під "землею" тут розуміється видимий матеріальний світ; під "небом" - світ невидимий, духовний. Таким чином, християнське Одкровення починається з повідомлення про двошаровість Буття. Наука заперечила цю двошаровість, стверджуючи, що світ складається з однієї матерії. Проте, після відкриття феноменів квантової фізики вчені дійшли висновку, що "невидима" реальність все ж існує. Вона ввійшла в сучасну фізичну теорію під найменуванням "псі-функцій", що керують існуванням всіх видимих об'єктів.

"Світ створений із нічого", - учить християнська наука. Дане положення також знаходить підтвердження в сучасній науці, яка стверджує, що світ походить з деякого парадоксального сингулярного стану матерії, що можна уподібнити ніщо.

Християнське положення про те, що "Бог створив світ для того, щоб увінчати його людиною", підтверджується так званим "антропним принципом", який фіксує споконвічну націленість усіх фізичних констант на появу біологічних полімерів - білків, нуклеїнових кислот, без яких не могло б виникнути життя, а виходить, і людини. Антропний принцип (антропні космологічні аргументи, чи принцип космологічного доповнення) установлює доцільність існування людини у всесвіті, він виходить з розуміння людини, як органічної й активної частини космосу та Всесвіту". Всесвіт, в якому ми живемо, є чудом. Одним з проявів цього чуда є те, що світ на його фундаментальному квантовому рівні (на рівні мікросвіту) є одним нерозчленованим комплексом, в якому причина та наслідок, єдине та множинне, просте та складне, частина та ціле, актуально-дійсне та потенційно-можливе, минуле та майбутнє не диференціюються, що дає нам право говорити про Всесвіт як голографічний універсум, в якому все існує у всьому.

Наука починає ставати однодумцем релігії не тільки в космології й антропології, але і гносеології, у теорії пізнання. Років сто тому вчені притримувалися в цій області діаметрально протилежних поглядів, вони були переконані, що пізнавальні можливості розуму нескінченні, що логіко-математичних засобами можна докопатися до будь-якої істини. Але серія так званих "негативних" теорем, доведених самими ж математиками, назавжди поховали ці уявлення. Виявляється, що повнота істини може міститися в безкінечній мовній системі, а оскільки людина кінцева, вона цієї повноти вмістити принципово не може.

Окреслене вище положення "двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані - Я серед них", відповідає парадоксальному надактивному принципу феномена цілого, відкритого сучасною наукою, що постає одним із наріжних принципів синергетики, науки про відкриті цілісні системи та принципу саморуху матерії (див. розділ 20).

Ф. Капра, автор відомої книги "Дао фізики", досліджуючи паралелі між природничим (вивчаючим мікросвіт) та езотерико-містичним знаннями, дійшов висновків про принциповий збіг цих протилежних видів відображення світу та опанування ним:

1. Наявність паралелі між структурою наукового експерименту, який констатує принципову єдність суб'єкта та об'єкта експерименту, і містичного переживання, в якому суб'єкт зливається з об'єктом. Перший проявляється у парадоксі експериментальної фізики, коли експериментатор не може не впливати на предмет, який він досліджує, при цьому цей предмет втрачає свою первинну "незайманість", а тому неможливо говорити про світ як такий, що існує об'єктивно і не залежить від нашої свідомості.

2. Принципова невизначеність результатів як містичного досвіду, так і наукового експерименту у сфері мікросвіту, оскільки як в першому, так і в другому випадку, принципово не можливо "одягнути" даний досвід в абстрактно-теоретичний, знаково-вербальний одяг. І, як також вже зазначалось, і як писав А. Ейнштейн, доки математичні закони описують дійсність, вони не визначені, коли вони припиняють бути невизначеними, вони втрачають зв'язок з дійсністю.

3. І містичний, і науковий експериментальний досвід виявляється парадоксальними у світлі звичайних класичних уявлень.

4. Картина світу, яку малює світогляд вченого та містика, принципово подібні, тобто світ як в першому, так і в другому випадку постає як єдиний інтегральний комплекс, коли "Всесвіт являє собою неподільне ціле, частини якого переплітаються і зливаються одна з одною і жодна з них не є більш фундаментальнішою, ніж інші, таким чином, що властивості однієї частини визначаються властивостями всіх інших", коли елементарна частка, у свою чергу, виявляється такою, яка складається з усіх інших елементарних часток.

Як квантова і релятивна фізика, так і вчення Сходу (даосизм, конфуціанство, буддизм) констатують, що будь-яка пара протилежностей являє собою динамічну єдність. Так, Чжуан-ци пише: "Це одночасно є "тим". "Те" одночасно є "цим". Та обставина, що є "це" і "те" припиняють бути протилежностями, є головним змістом Дао. Ця обставина слугує у якості центру колооберту змін". На Заході ж ця позиція представлена у працях Ф. Ніцше. Як відмічає автор "Дао фізики", для того, щоб коротко охарактеризувати світогляд і логіку атомної фізики, слід прийняти до відома слова тантристського лами Ангаріка Говінди: для буддиста "зовнішній світ і внутрішній світ його души - це єдине ціле, два боки однієї матерії, де нитки всіх сил і явищ, всіх форм свідомості і їх об'єктів вплітаються у неподільну сітку нескінченних, взаємно обумовлених відношень".

5. І фізики, і містики виявляють абсолютну реальність, що лежить в основі всього розмаїття предметів і явищ, які спостерігаються. Індуїсти називають її "Брахманом", буддисти - "Дхарма-кайя" ("Тіло Сущого"), чи "Татхата" ("таковість"), а даоси - "Дао". При цьому Дао, як безформне і порожнє, здатне породжувати всі форми, що здійснюється через рух первинної енергії "ци" ("прани" та ін.). "Велика Порожнеча не може не складатися з ци; ци не може не сконденсуватися, щоб народити всі речі; ці речі не можуть не розсіюватись, щоб (знову) породити Велику Порожнечу". У подібних же термінах фізика описує метаморфози нашого мікросвіту, який постає як фундамент макросвіту. Елементарні частки, що володіють двоїстою природою (вони одночасно є речовинними і польовими утвореннями), виявляються згустками енергії (чи поля), здатними зникати разом з розщепленням цих згустків і знову кристалізуватися в умовах "конденсації" полів, що є принципово динамічними сутностями, які не мають маси спокою. За словами А. Ейнштейна, "ми можемо думати, що речовина складається з таких ланок простору, у яких поле досягає особливої інтенсивності". "Присутність матерії є лише збудженим станом поля у даній точці, дещо випадкове, своєрідна "вада" у просторі".

Можна сказати, що у науці віра у певну закономірність покладається у витоках думки, оскільки мова науки - це логіка, яка як сутність, що все принципово доводить, сама базується на аксіомах, що мають "логічний імунітет".

З цією обставиною пов'язана відома обмеженість логічного мислення, оскільки повне логічне обгрунтування всіх без виключення положень будь-якої теорії принципово неможливо. Про це доводить теорема неповноти К. Гьоделя, яка говорить, що у достатньо багатій формалізованій мові є істинні твердження, які принципово неможливо довести (чи заперечити) за допомогою засобів, що формалізовані у межах цієї мови.

Ця обставина виявляє проблему реальності світу. Як визнає матеріалістична філософія, істина про реальність світу не є прерогативою теорії, але здорового глузду. Таким чином, питання про реальність нашого світу не входить в прерогативу чистої теорії. Як писав В. Гейзенберг, значення всіх понять і слів, що утворяться за допомогою взаємодії між світом і нами самими, не можуть бути точно визначені, тому шляхом тільки раціонального мислення не можна прийти до абсолютної істини.

Ось чому зараз у науці актуальним є пошук логічних і позалогіч-них, ірраціональних критеріїв раціонального знання, що формують ґрунт для концептуалізації парадоксального принципу єдності світу, які потребують докорінної переоцінки наукових "цінностей", але це у свою чергу передбачає, перш за все, інтеграцію науково-теоретичного та релігійно-міфологічного способів пізнання світу, розробку нових системних універсали, концептуалізацію нових узагальнень, розвиток нової наукової парадигми.

Дослідження світу під кутом зору цієї наукової парадигми І. Прігожина, Р. Шеддрейка, А. Янга, Ф. Чу, Д. Бома, К. Прібрама, Ф. Капри, Ст. Грофа, В.П. Казначєєва створює ситуацію, коли західна наука наближається до зсуву парадигми, який змінить поняття про реальність та людську природу. Відтак, цей зсув поєднає стародавню мудрість та сучасну науку, примирить східну духовність із західним догматизмом.

Поява нової наукової парадигми викликана цілим рядом наукових відкриттів. Виявлені на початку XX століття Б. Расселом, Ж. Рішаром, К. Греллінгом, А. Ейнштейном та іншими антиномії пізнання та парадокси буття поставили під сумнів правомірність існування фундаментальних понять найбільш "точних" наук, таких як логіка та математика. Принцип "самоочевидності" наукових аксіом виявився недостатнім стосовно відкрившихся протиріч та принципових неузго-дженостей в основах математичної теорії множин, стосовно результатів, отриманих в область неевклідових геометрій та нетрадиційних логічних систем, стосовно парадоксів корпускулярно-хвильових властивостей світла й ін. Дослідники дійшли висновку, що пряме сприйняття буття, яке втілюється в абстрактних поняттях та законах, виявляє зневагу деякими боками реальності, при описі якої наука втратила якусь глибинну сполучну ланку, а такі незвідні один до одного феномени, як матерія та свідомість можуть бути лише вкладеними одна одну проекціями більш фундаментальної сутності.

Парадоксально-ірраціональний аспект науки й філософії певним чином узгоджується з парадоксами логіки як науки, що зумовлює пошуки нових логічних мов: виявляється, що між логічними твердженням та запереченням можливо дещо третє, яке їх цікавить. При цьому сама Істина постає "єдністю протилежностей" (С.Б. Церетелі), а логіка як наука з класичної двозначної перетворюється на тризначну (багатозначну), що дає підстави для постулювання тризначної культури та філософії, а також для "закону виключного четвертого", яким Г. Рейхен-бах заміняє закон виключного третього (згідно з законом виключного четвертого кожне твердження повинно бути істинним, чи хибним, чи невизначеним, четвертої можливості немає), будуючи тризначну логіку (істина - неправда - невизначеність) з метою подолати деякі філософські та логічні труднощі в квантовій механіці, що призвело до формування особливою логіки квантової механіки, в якій використовуються такі значення, як невизначеність, вірогідність.

Парадоксальний аспект науки втілюється у некласичних (багатозначних, модальних) логіках. Однією з таких логік є індійська, де в сфері відносин логічних термінів твердження і заперечення виявляються чотири логічно рівнозначні альтернативи: або твердження; або заперечення; і те, і інше одночасно; ні те, ані інше. Ці положення відшукали втілення і у працях Ю. А. Урманцева (див. розділ 21).

З класичних теорій управління, що поєднують багату філософію світу, втілену в менеджменті, визначне місце посідає Дейл Карнегі (1888-1955) - відомий представник американської науки з проблем "людинознавства" і "людиноведення". Вчений презентував позицію, що кожна людина може досягти поставленої мети, якщо зуміє належним чином організувати працю. У 1912 р. Д. Карнегі організував спеціальний лекційний курс для навчання представників сфери управління і фахівців з метою допомоги їм відкрити і розвинути свої здібності, навчити їх правильному діловому спілкуванню. Основні положення своїх лекцій вчений виклав у книзі "Як здобувати друзів і впливати на людей", написаній у 1929-1933 рр. Ця книга перевидавалася понад 100 разів у СІНА і перекладена на 30 мов. Продовженням та поглибленням змісту даної праці Карнегі є: "Як виробити впевненість у собі і впливати на людей, виступаючи публічно" та "Як перестати непокоїтись і почати жити" (про існування людини на початку XXI сторіччя).

Д. Карнегі визначив шість способів привернути до себе увагу людей:

1. Виявляйте щирий інтерес до інших людей.

2. Усміхайтеся!

3. Пам'ятайте, що для людини звук її імені - найсолодший і найважливіший з усіх звуків людської мови.

4. Будьте хорошим слухачем. Заохочуйте інших розповідати вам про себе.

5. Ведіть розмову в колі інтересів вашого співрозмовника.

6. Давайте людям відчувати їхню значущість і робіть це щиро. Дванадцять способів схилити людей до своєї точки зору:

1. Єдиний спосіб досягти найкращого результату у суперечці - це уникнути суперечки.

2. Виявляйте повагу до думки інших, ніколи не говоріть людині, що вона неправа.

3. Якщо ви неправі, зізнайтеся в цьому одразу і щиросердечно.

4. Спочатку покажіть своє дружнє ставлення.

5. Нехай ваш співрозмовник з самого початку буде змушений відповідати вам "так, так".

6. Намагайтеся, щоб ваш співрозмовник говорив більше, ніж ви.

7. Нехай ваш співрозмовник відчує, що ідея належить йому.

8. Чесно спробуйте стати на точку зору іншого.

9. Виявляйте співчуття до думок і бажань інших людей.

10. Звертайтеся до благородних потягів.

11. Надавайте своїм ідеям наочності, інсценізуйте їх.

12. Кидайте виклик!

Дев 'ять способів змінити людину, не завдаючи їй образи і не викликаючи обурення:

1. Починайте з похвали і щирого визнання достоїнств людини.

2. Звертаючи увагу людей на їхні помилки, робіть це у непрямій формі.

3. Перш, ніж критикувати іншого, скажіть про свої власні помилки.

4. Ставте запитання замість того, щоб віддавати накази.

5. Дайте людині можливість зберегти своє обличчя.

6. Хваліть людину за кожен, навіть найскромніший, успіх і будьте при цьому щирими в своєму визнанні та щедрими на похвали.

7. Створіть людині добре ім'я, щоб вона стала жити у відповідності з ним.

8. Користуйтеся заохоченням. Зробіть так, щоб недолік, який ви хочете в людині виправити, виглядав легко виправним, а справа, якою ви хочете її захопити, легко виконувана.

9. Робіть так, щоб було приємно виконувати те, що ви хочете.

У ході двадцятирічних досліджень, які проводилися з благословення Д. Карнегі, дослідник "універсальної формули успіху" Наполеон Хілл проаналізував життя та діяльність сотень відомих людей, що нажили свої величезні капітали за допомогою формули Карнегі. Серед них:

Генрі Форд Джон В. Девіс

Вільям Рігль мол. Елберт Хабборд

Джеймс Дж. Хілл ВілберРайт

Джордж С. Паркер Вільям Дженнінгс Брайн

Е.С. Статлер Д-р Девід Стар Джордан

Генрі Л. Доерті Дж. Оджин Армор

Сайрус Х.К. Кертіс Артур Бріебейн

Джордж Істмен Вудро Вільсон

Чарльз М. Шваб Вільям Ховард Тафт

Харріс Ф. Уільямс Лютер Бербенк

Д-р Френк Гансолес Едвард У. Бок

Даніель Уіллард ФренкА. Мансей

Кінг Жиллет Елберт X. Пері

Ральф А. Вікс Кларенс Дерроу

Суддя Деніел Т. Райт Д-р Александер

Джон Д. Рокфеллер Грехм Белл

Томас А. Здісон Джон X. Паттерсон

Френк А. Вандерліп Джуліус Розенеалъд

Ф.В. Вулеорт Стюарт Остін Вайєр

Полковник Роберт А. Доллар Д-р Френк Крейн

Едвард С. Барнс Джордж М. Александер

Артур Неш Дж. Г. Чаплін

Теодор Рузвельт Сенатор Дженнінгс Рендолъф

Цей перелік являє лише найменшу частку відомих американців, чиї фінансові чи інші досягнення свідчать: хто зрозумів і застосував формулу Д. Карнегі в житті, той досяг високого становища в суспільстві. Згідно Н. Хілла, він "ніколи не зустрічав людину, яка, отримавши натхнення від секрету цієї формули, не досягла б значного успіху в своїй справі" та "ніколи не бачив людини, яка, не володіючи цією таємницею, змогла б прославитися чи накопити значні багатства з усіма витікаючими звідси наслідками". З цих двох посилань він зробив висновок: формула успіху як частина необхідного знання краще того, що зазвичай називається "освітою".

Продовжуючи аналіз взаємозв'язку науки та релігії та ролі "духовності" у ній, необхідно звернутися до робіт Вірджинії Сатір (1916-1988) - відомого американського психолога, засновниці напрямку сімейного консультування і сімейної психотерапії. Нижче подаємо матеріали її напрацювань "Про комунікацію та психотерапію":

"Думка про духовний бік життя та саме розуміння одухотвореності вперше виникло в мене у ранньому дитинстві, яке я провела на молочній фермі у Вінсконсені. Я бачила, як все зростає та квітне довкола, та дуже рано усвідомила, що ріст - це прояв життєвої сили та пробудження духу. Я бачила, як крихітні насіння, які я висаджувала, поступово перетворюються у великі рослини. Курчата вилуплюються з яєць, порося вилазять із живота свині-матері. Потім я побачила свого ново-народженного братика. Це зворушило мене. У всьому цьому було щось величне і вражаюче. Я відчувала захоплення, благоговійний страх і присутність таємниці. Ці дивовижні почуття живуть у мене і зараз, і я гадаю, що саме вони спрямовують мене, коли я допомагаю людям знайти правильний життєвий шлях.

Ми знаємо, як відбувається становлення особистості, але не знаємо, з чого воно починається. Ніхто ще не зміг створити яйце чи зернятко, здатне репродукувати самого себе. Я схиляюсь перед силою життя, такою тендітною і одночасно такою могутньою. Життя може обірватися в одну мить, але може і протидіяти усьому.

Моє благоговіння перед мудрістю життя з'явилось дуже рано. Рослини ніколи не починали краще рости, якщо я вимагала від них цього або погрожувала їм. Вони набирали силу, тільки тоді, коли їм були наданні добрі умови та належний догляд. Як створити добрі умови, в чому міститься необхідна турбота як для людей, так і для рослин? - ось питання, про які я постійно думаю.

Кожний з нас заряджається як бруньок на вселенському дереві духовності. Це дерево зв'язано своїми коріннями з всіма живими істотами. Кожний, навчившись, може стати мудрим наставником, який буде оберігати дорогоцінне життя, любити його та турбуватись про нього. Коли ми відчуваємо любов та підтримку, ми самі прагнемо любити інших і турбуватись про них. Саме тому я вважаю, що в кожному суспільстві повинна бути заповітна кімната, куди людина може прийти та отримати духовну та психологічну допомогу.

Гуманістичний підхід до людей, увага до їхнього внутрішнього світу - це і є усвідомлення того, що люди духовні по своїй природі, в цьому к