Психотерапія - Каліна Н.Ф. - Формування наукової психотерапії

Психологія і психотерапія як науки постали в добу Просвітництва. У ХУЛІ ст. вчені звернули увагу на несвідомі причини симптомів психічних і психосоматичних захворювань. Психотерапевтична проблематика того часу мала психоаналітичну специфіку. Несвідому активність розглядали в контексті магнетизму - особливої психічної активності, зумовленої дією флюїдів - психічного струму, сигналу, які надсилає людина. Флюїди може виділяти гіпнотизер або, вважалось, вони спонтанно продукуються під час психотерапевтичної взаємодії. Явища навіювання і гіпнозу стали підґрунтям для використання (пізніше - дослідження) рапорту (франц. rapport - повідомлення, відношення, зв'язок) - позитивних емоційних стосунків і взаєморозуміння між людьми, за допомогою якого феномен психодинамічного впливу було включено у сферу раціонального (не метафізичного) вивчення.

XIX ст. ознаменоване двома важливими для психотерапії відкриттями: сексуальності та психосоматичної конституції індивіда. Цілісна психодинамічна теорія французького психолога П'єра-Марі-Фелі Жане (1859-1947) стала передумовою не тільки фройдівських топічних і структурних моделей психіки, а й безпосередньо вплинула на концепцію екстра/інтроверсії К.-Г. Юнга, вчення А. Адлера про неповноцінність та ін. Численні явища, і раніше відомі лікарям, священикам, психологам, - психічний автоматизм, нав'язливість, зцілення вірою - одержали нове пояснення у світлі дослідницької установки Жане, яку можна назвати психологічним аналізом і синтезом. П.-М.-Ф. Жане систематизував багатомірне поле несвідомих феноменів, обмеживши його єдиною семіосферою - відмежованим, гетерогенним знаковим простором, поза яким психотерапевтичні цілі та цінності не існують і не діють.

У цей час на американському континенті поширились одразу дві концепції: біхевіоризм (учення про поведінку, яке стало основою біхевіоральної психотерапії) і започаткований американським філософом Вільямом Джеймсом (1842-1910) прагматизм. Позиція В. Джеймса про "радикальний емпіризм" (досвід як головний критерій пізнання) суттєво прислужилася в розвитку в XX ст. екзистенційної та гуманістичної психотерапії.

У Європі в XIX ст. розпочалися історико-культурні дослідження (Франція), які відтак стали опорою психології ментальностей, тобто вивчення унікальних лінгво-культурних детермінант розвитку та функціонування особистості. У Німеччині набула розквіту експериментальна психологія, а далі - гештальтпсихологія, з якої у XX ст. багато запозичив засновник гештальттерапії Ф. Перлз.

Виникнення психотерапії припадає на початок XIX ст., коли німецький учений Йоганн-Крістіан Хейн-рот із Лейпцига був призначений на посаду професора психотерапії (1811). Фактично психотерапією тоді вважали неврологію і психіатрію. У цих галузях фахівці розробили перші психотерапевтичні рекомендації. Неврологом був 3. Фройд, психіатрами - К.-Г. Юнг, Л. Бінсвангер. Та лише у XX ст. психотерапія виокремилася в повноцінну наукову дисципліну.

За час її розвитку сформувалося багато варіантів і форм теорії та практики психотерапевтичної допомоги. Фахівці Європейської асоціації психотерапевтів (ЕАР) об'єднують їх у такі основні групи:

1) психоаналітична психотерапія - форми психотерапії, які можна вивести з глибинних психологічних теорій Фройда, Юнга та ін.; розглядає життєві проблеми як наслідки неусвідомлених конфліктів та аспектів розвитку;

2) когнітивна і поведінкова терапія - форми психотерапії, які опираються на теорії навчання і когнітивну психологію; життєві проблеми виводить із неправильного навчання і мислення;

3) гуманістична психотерапія - зосереджується на потенціалі людського розвитку; життєві проблеми розглядає як блокаду почуттів;

4) системна психотерапія - на підставі загальної теорії систем убачає причини життєвих проблем у порушенні функцій у системі або групі, до якої належить особа;

5) екзистенціальна психотерапія - форми психотерапії, основою яких є екзистенціальна і феноменологічна філософія; життєві проблеми пояснює недоліком ясності розуміння умов людського існування.

Традиційно історію психотерапії прийнято починати із психоаналізу.

1. Психоаналітична терапія. Датою виникнення психоаналізу вважають 1896 р., коли молодий віденський лікар Зигмунд Фройд (1856-1939) після численних спроб удосконалити техніку гіпнотичного лікування хворих на неврози відкрив метод вільних асоціацій, суть якого полягає в тому, що пацієнт називає перші слова, які спадають йому на думку у зв'язку з власними роздумами чи у відповідь на репліки психоаналітика. Інтерпретуючи їх, Фройд виявляв несвідоме значення слів, учинків та продуктів уяви (сновидінь і фантазій) і пояснював, як цей прихований зміст пов'язаний із хворобливими симптомами. Надалі психоаналітичне тлумачення охопило і такі результати людської діяльності, в яких попередня асоціативна робота була зайвою (художні твори, філософські та релігійні ідеї, соціальні інститути, звичаї, моду, мову тощо). З методу дослідження і лікування психічних захворювань психоаналіз поступово перетворився на універсальну форму культурної практики, науковий статус якої довго спричиняв гострі суперечки.

Найчастіше психоаналіз критикують за відсутність можливостей верифікації (перевірки) одержаних за його допомогою практичних і теоретичних результатів. Англійський психолог Ганс-Юрген Айзенк (1916-1997) заперечував терапевтичний ефект психоаналітичного лікування, запевняючи, що пацієнти психоаналітиків видужують набагато рідше, довше і гірше, ніж ті, хто лікується за допомогою інших методів.

3. Фройд називав психоаналізом не тільки спосіб дослідження психічних процесів і заснований на ньому метод лікування невротичних розладів, а й психологічні концепції, що виникли на його підґрунті. Пояснення і лікування душевних хвороб у процесі психоаналізу можливі завдяки особливим відносинам, що складаються між аналітиком і пацієнтом. Основними терапевтичними чинниками слугують інтерпретації вільних асоціацій, сновидінь, психологічних захистів, трансферентних реакцій.

Психоаналіз як найвпливовіша психотерапевтична школа має багато форм, напрямів і розгалужень. Наприкінці 30-х років XX ст. почали формуватися его-психологія, неофройдизм, теорія об'єктних відносин з відповідними психотерапевтичними особливостями. Найбагатшими теоретично були британські психоаналітичні школи, які зосереджувалися на аналітичному вивченні дитинства. Із тих напрямів лише неофройдизм не створив серйозної школи психотерапії - більшість його представників були радше теоретиками, орієнтованими на аналіз історичних і суспільних явищ.

Теорія і практика психоаналізу з часом зазнали певних змін. До найрадикальніших удався учень, послідовник і опонент 3. Фройда, французький психіатр, засновник структурного психоаналізу Жак Лакан (1901- 1981), що запропонував принципово нові уявлення про мовну природу несвідомого і лінгвістичні основи терапії. Лакан сформулював нове розуміння особистості як спочатку розщепленої, подвійної істоти, що набуває бажання унаслідок своєї символічної природи, тобто насправді суб'єкт не знає, чого саме він хоче (бажає), і тільки культура, звичаї йому це роз'яснюють. Це розщеплення відбувається на початкових стадіях психічного розвитку дитини, а роль становлення цілісності ("стадії дзеркала") істотно відрізняється від фройдівського трактування несвідомої детермінації життєвого шляху раннім дитячим досвідом. Водночас Лакан проголошував, що сучасні йому психоаналітики дуже захоплені проблемами соціальної адаптації своїх пацієнтів, забувають про основне завдання психоаналізу - дослідження несвідомого.

Прикладом семіотичного трактування психотерапевтичної практики може слугувати аналітична психотерапія швейцарського психолога Карла-Густава Юнга (1875-1961). Його підхід ґрунтується на переконанні, що більш відповідною аналітичному досвіду є сфера образу, а не мови. Юнг і особливо його учень, засновник архетипічної психології американець Джеймс Хілман (нар. 1926) розглядали образи як базовий, первинний шар психічної реальності. Архетипи-прототипи як основа колективного несвідомого є передумовами і джерелами діяльності людської душі. На думку Юнга, такі універсальні образи зумовлюють проекцію індивідуальних комплексів, загальноособистісні проблеми, пов'язані з архетипом. В образах утілюються символи - специфічні форми знакового виразу вищої, принципово не знакової суті. На відміну від точного і кінцевого знака символ має безліч значень. Ірраціональний за своєю суттю, він відповідає природі несвідомого. Символ завжди потребує інтерпретації, основаної на натхненні та інтуїції, його значення неможливо безпосередньо представити або вивчити напам'ять. Проте символічний відгук (спілкування за допомогою символів) неможливий без апеляції до образу, і саме аналітична психологія пропонує продуктивні форми роботи з образами, що випливають із несвідомого.

Індивідуальна психологія і психотерапія австрійського психолога і психіатра Альфреда Адлера (1870- 1937) - менш поширений напрям, ніж класичний психоаналіз чи юнгіанство. Проте уявлення про неповноцінність як основний рушій розвитку особистості, ідею соціального інтересу як базового конструкта суспільних відносин, тезу про цілісність індивіда запозичило з нього багато шкіл психотерапії, навіть далекі від психоаналізу.

2. Когнітивні і поведінкові підходи. Вони виникли як альтернатива психоаналітичним. Гештальттерапія, екзи-стенціально-гуманістичні підходи, когнітивна психотерапія роблять основний акцент на процесах усвідомлення власних почуттів, автоматичних думок і установок. Відчуття і поведінка стають предметом прискіпливого свідомого аналізу з метою переглянути автоматичні реакції і відмовитися від небажаних почуттів, дій і вчинків.

3. Гуманістична психотерапія. Цим терміном називають авторські напрями, що виникли у 60-ті роки XX ст.: клієнт-центровану терапію, логотералію Вікто-ра-Еміля Франкла (1905-1997), терапію на основі ідеї самоактуалізації Абрахама Маслоу (1908-1970), групову роботу Ірвіна Ялома (нар. 1931) та ін. Основна їх ознака - впевненість у позитивній, схильній до добра природі людського єства, яка може реалізуватися за сприятливих умов виховання і розвитку особистості. Наприкінці 90-х років XX ст. гуманістичні напрями активно знаходили багато прихильників у пострадянських країнах, але невдовзі цей інтерес згас.

4. Системна сімейна терапія. Це впливова психотерапевтична традиція, започаткована у 80-ті роки XX ст. італійськими й американськими психологами - В. Сейтер, Карлом Вітакером (1912-1995) та М,-С. Па-лазоллі. Реалізується вона як групова форма терапії, в якій беруть учать одночасно кілька осіб - сім'я, близькі люди, тобто система значущих взаємин. На сучасному етапі популярна теорія сімейних розстановок Б. Хелінгера.

5. Екзистенціальна психотерапія (дазейн-аналіз). Започаткована європейськими психіатрами Людвігом Бінсвангером (1881-1966) та Медардом Боссом (1903- 1990). Екзистенціальний підхід можна кваліфікувати як філософську психотерапію, бо він ґрунтується на розумінні та прийнятті всіх особливостей та умов людського існування. Застосовують дазейн-аналіз здебільшого психіатри, як правило, при важких розладах і порушеннях особистісного функціонування.

Отже, передісторія психотерапії починається з давніх часів, коли психічні розлади і психологічні проблеми трактували як втрату душі або враженість злими демонами. Одним із методів лікування було розуміння і виконання бажань (у т. ч. несвідомих, таємних) хворого, тобто злого духу, яким він одержимий. Первісна медицина добре розуміла роль особистості цілителя в терапії і практикувала складні ритуали, під час яких послідовно будували і руйнували стосунки. Храмове цілительство в античні часи, середньовічний екзорцизм і релігійна психотерапія оперували багатьма прийомами і процедурами, тобто психотерапевтичними техніками (тлумачення сновидінь, робота з метафорою, символічне і пряме реагування, асоціативні та імагінативні (образні) методи тощо).

Упродовж європейської історії психотерапевтична діяльність не виокремилась у самостійну практику, її здійснювали переважно в контексті релігійних обрядів. У XVIII-XIX ст. виникли передумови для розвитку наукових основ психотерапії. Першою її фундаментальною школою став психоаналіз, від якого в середині XX ст. відокремились глибинно-психологічні напрями. Водночас розвинулись когнітивні, біхевіоральні та гуманістичні підходи. Сучасне предметне поле психотерапії, яке утворюють кілька напрямів, класифікують за різними критеріями.