Психотерапія - Каліна Н.Ф. - Пансеміотична функція психотерапевта

Психотерапевт не втручається активно в життя пацієнта. На терапевтичному сеансі змінюється лише психічна реальність його життя, точніше - окремі її фрагменти, що відповідають за виникнення психологічних труднощів і проблем. Взаємодія дискурсів терапевта і клієнта змінює характеристики внутрішнього досвіду пацієнта, його систему особистісних значень і сенсів. Психотерапевт, який свідомо і послідовно, в межах загальної психотерапевтичної мети виконує такі перетворення, є пансеміотичним (грец. рап - усе і semeiotike- учення про знаки) суб'єктом.

У цьому статусі психотерапевт обирає семіотичну стратегію певного терапевтичного підходу, а також сферу застосування своїх зусиль. її якісна специфіка залежить від того, буде вона несвідомою (всі види глибинної, аналітичної психотерапії) чи представленою мисленням і усвідомленням (когнітивна психотерапія, гештальттерапія), емоціями і почуттями, співпереживанням (роджеріанство), активним психотерапевтичним семіозисом.

Психотерапевт як суб'єкт-професіонал завжди опирається на відповідні наукові знання та уявлення, має свідому стратегію впливу на клієнта, володіє конкретною технікою дії і здатний виокремити, описати і пояснити психологічні механізми своєї діяльності. Його пансеміотична функція полягає в здійсненні довільного, цілеспрямованого вибору значень і сенсів, приписуваних реальності. Ідеться про владу терапевта над процесами означування, тобто можливості вибору значень для певних фрагментів досвіду, його окремих аспектів і властивостей. Цей процес має обмеження, зумовлені природою семіотичної системи і минулим досвідом клієнта.

У культурі стратегія означування реальності задана схемою універсуму (світу як цілісності) і залежить від властивої їй системи кодів. Обмеження накладені мовою, задані її семантикою і синтаксисом, правилами мовної гри - необгрунтованого апріорного знання, за допомогою якого оцінюють достовірність думок про факти реальності (Л. Вітгенштейн). Приписування значень (істинне - помилкове, хороше - погане, реальне - вигадане, важливе - другорядне) зумовлене культурою і мовою, а факти дійсності за своєю природою амодальні - "ніякі". Факти об'єктивні, а правила їх інтерпретації створені людьми і залежать від їх лінгвокультури (ментальності). Зміна правил за незмінності фактів зумовлює появу іншої моделі, яка певним чином впливає на життя людей.

Психотерапевт має не тільки володіти системою правильних і точних вербальних репрезентацій власного досвіду, а й уміти змінювати властиві клієнтам неадекватні уявлення про реальність, застосовуючи ефективні стратегії і тактики мовної взаємодії. Він перетворює суб'єктивну психічну реальність, змінюючи її характеристики та пов'язані з нею значення і сенси. Такий психотерапевтичний семіозис можна здійснювати інтуїтивно (трансові техніки) і свідомо, на основі відрефлексованих принципів і правил.

Пансеміотична активність опирається на нетрадиційні уявлення про відношення об'єктивної реальності (предметів і явищ) з її описами (висловлюваннями і текстами). Наївному спостерігачеві вони здаються протилежними, а пансеміотичний суб'єкт трактує їх як взаємодоповнювальні і взаємозамінні. Сучасна семіотика схильна розглядати ментальне і матеріальне (психічне і фізичне, текст і реальність) як функціональні феномени, що різняться не стільки онтологічно, скільки прагматично. З цього погляду різна їх природа зумовлена переважно точкою зору спостерігача. Текст як протокол, що описує реальність, особливо співвідноситься з нею. У системі мови це відношення виражається категорією "спосіб".

В українській мові є три способи дій: дійсний, або індикатив ("Клієнт каже правду"); умовний, або кон'юнктив ("Клієнт міг би сказати правду"); наказовий, або імператив ("Кажіть правду, клієнте!"). В індикативі суб'єкт веде мову про те, що відбувалося "реально", відбувається чи відбуватиметься. Це модальність рефлексії, факту: вона скоординована з дійсністю, пов'язана з нею відносинами взаємної залежності. Умовний спосіб описує імовірну ситуацію, можливість того, що певне явище, факт або процес могли відбуватися. Це ментальна модальність, сфера вільної думки, незалежна від реальності. Наказовий спосіб - висловлення суб'єктом своєї волі чи бажання, щоб певна подія відбулася. Імператив - волюнтативна модальність, що припускає зворотний зв'язок між мовою і реальністю, однобічну залежність.

Пансеміотичний суб'єкт має високий ступінь свободи в оперуванні цими способами, легко і невимушено переходить від рефлексії модальності (думок про реальність і спостереження за нею) до творення реальності, волюнтативу, що є основним засобом терапевтичного впливу. Вправний психотерапевт у своїй мовній практиці успішно використовує гнучку систему психологічних модальностей - типів стану свідомості в його ставленні до реальності (за В. Руднєвим). Психологічний кон'юнктив - стан свідомості, за якого вона і реальність пов'язані відношенням взаємної незалежності. Про психологічний імператив ідеться тоді, коли свідомість вірогідно детермінує реальність. Психологічний індикатив - стан, за якого свідомість спостерігає за реальністю, фіксує, описує та інтерпретує факти. Довільно змінюючи ці модальності, пан семіотичний суб'єкт може переробити структуру психічної реальності, а не тільки окремі концепти, логіку або правила інтерпретації,

Якості, що конституюють пансеміотичного суб'єкта, - це мовна інтуїція і досконалий логіко-лінгвістичний аналіз. Разом з лінгвістичною компетентністю вони є основою неординарності мовної особистості, яка в процесі терапії свідомо використовує продуктивні стратегії семіотичного моделювання, спрямовуючи процес семіо-зису до інсайтів (раптових здогадів, усвідомлення ситуацій), що сприяють кращому розумінню природи психологічних проблем клієнта та їх розв'язанню.