Юридична психологія - Бочелюк В.Й. - 1.3. Історія розвитку юридичної психології

Незважаючи на те, що юридична психологія — одна з порівняно молодих галузей психології, застосування психологічного знання з метою забезпечення правосуддя й інших напрямків правоохоронної діяльності бере початок у далекій давнині. В античному і середньовічному процесі основним доказом було особисте визнання підозрюваного. Це визнання, як основний доказ, добувалося будь-якими шляхами, у тому числі з використанням катувань, в основі яких лежали узагальнені емпіричні дані, побутова психологія. Щоб змусити людину давати показання, спеціально створювалася шокова ситуація, яка провокувала до вираження певних почуттів та певного відношення до розслідуваної події.

На зміну феодальному середньовічному пошуковому процесу приходить буржуазний процес із властивою йому гласністю. Важливого значення набувають показання свідків і дані про особистості підсудного, потерпілого позивача й відповідача. Безумовно, і тут для правильної оцінки зацікавлених осіб з'являється потреба у використанні психологічного знання.

Про необхідність враховувати психологію злочинців у XVIII ст. висловлювався І.Т. Посошков, який пропонував різні способи допиту обвинувачуваних і свідків. Він пояснював, як деталізувати показання лжесвідків, щоб одержати певний матеріал для їхнього викриття, рекомендував класифікувати злочинців. М.М. Щербатов, історик і філософ, вказував на необхідність знання законодавцем "людського серця" і створення законів з урахуванням психології народу. Він одним з перших підняв питання про можливості дострокового звільнення злочинця і необхідність залучати осіб позбавлення волі до робіт.

В.Ф. Ушаков розкривав психологічні умови впливу покарання на злочинця. Головним він вважав приведення злочинця до каяття.

Поширення ідеї виправлення й перевиховання злочинця призвело до застосування права у психології як наукового обґрунтування цих проблем, над якими на початку XIX ст. в Росії працювали Т. Д. Лодій, В.К. Елпатьсвський, Г.С. Гордієнко, Х.Р. Штельцер та інші вчені.

Однак загальна психологія, яка носила в той час умоглядний характер, не могла навіть у союзі з кримінальним правом розробити' наукові критерії й методи вивчення людської особистості.

Значна кількість робіт, присвячених юридичній психології, з'явилася при проведенні правової реформи останньої третини XI ст. Це роботи І.С. Баршева "Погляд на науку кримінального законодавства", К.Я. Яневич-Яновського "Думки про кримінальну юстицію з погляду психології й фізіології", О.У. Фрезі "Нарис судової психології", Л.Е. Владимирова "Психічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях" і деякі інші. У зазначених роботах висловлювалися ідеї чисто прагматичного дослідження психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець XIX і початок XX ст. пов'язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії й ряду юридичних дисциплін. Ряд вчених, які представляли ці науки в той період, займали передові, прогресивні позиції (І. М. Сєченов, В. М. Бехтерєв, С. С. Корсаков, В. П. Сербський, А. Ф. Коні та ін.).

Розвиток психіатрії й права призвели до необхідності оформлення юридичної психології як самостійного наукового напряму. П. І. Ковалевський у 1899 р. порушив питання про розмежування психопатології й правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

Приблизно в цей же період розгорнулася боротьба між антропологічною і соціологічною школами кримінального права. Родоначальником антропологічної школи був Ч. Ломброзо, який обґрунтовував теорію "уродженого злочинця", що у силу своїх природних особливостей не може бути виправлений. Представники соціологічної школи надавали вирішального значення в поясненні причин девіантної поведінки соціальним факторам. Деякі ідеї соціологічної школи несли прогресивні для свого часу елементи.

На початку XX ст. у юридичній психології починають використовуватися експериментальні методи дослідження. Значна кількість робіт цього періоду присвячена психології свідків. Це роботи І. Н. Холчова "Мрійлива неправда", Г. Португалова "Про показання свідків" (1903), Є. М. Кулішера "Психологія показань свідків і судовий наслідок" (1904). На цю же тему були зроблені доповіді М. М. Хом'яковим "До питання про психологію свідка" (1903), О. В. Завадським і О. І. Єлістратовим "Про вплив питань на вірогідність показань свідків" (1904), О. Б. Гольдовським "Психологія показань свідків" (1904).

У вивченні психології розслідування злочинів серйозним кроком було безпосереднє застосування експериментального методу психології. Один із творців цього методу, французький психолог Альфред Біне, першим став експериментально вивчати питання дитячих показань. Він доходить до висновку про те, що: відповіді на запитання завжди містять помилки; з метою правильної оцінки показань у протоколах судових засідань варто докладно викладати й питання, і відповіді на них.

В 1902 р. експерименти по визначенню ступеня вірогідності свідчих показань робив німецький психолог Вільям Штерн. Він стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, порочні, оскільки "забування є правило, а спогад — виключення". Підсумки свого дослідження В. Штерн висловив на засіданні Берлінського психологічного суспільства, і в Європі вони викликали великий інтерес у юридичних колах. Згодом В. Штерн створив персоналістичну концепцію пам'яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер. Відповідно до цієї концепції пам'ять не є відбиттям об'єктивної реальності, а виступає лише як її перекручування на догоду егоїстичним інтересам особистості, її індивідуальним намірам, гордості і т. ін. Доповідь В.Штерна викликала бурхливу реакцію й у європейських юристів. Прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О. Б. Гольдовський і професори Казанського університету О. В. Завадський та О. І. Єлістратов. Вони самостійно провели дослідження і зробили аналогічні висновки. О. Б. Гольдовський говорив: "Психологічні підстави помилок дуже різні, і висновок із зіставлення картини, відтвореної свідком, з дійсністю виходить дуже сумлінний".

У Німеччині питаннями судової психології займалися також О. Ліппман, А. Крамер, В. Ф. Ліст, С. Яффа та інші. З 1903 р. В. Штерн у співпраці з Лістом став випускати журнал "Доповіді по психології показань".

Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали також М. М. Хом'яков, М. П. Бухвалова, А. Н. Берштейн, Е. М. Кулішер та ін. У 1905 р. вийшов збірник "Проблеми психології. Неправда й показання свідків ". Багато статей збірника пронизувала ідея про невірогідність показань свідків.

Однак необхідно відзначити, що далеко не всі юристи й психологи того періоду розділяли негативне відношення до показань свідків. Серед них насамперед варто назвати найвідомішого російського юриста О. Ф. Коні. Він різко виступив проти висновків В. Штерна і О. Гольдовського. Він говорив: "Не можна приховувати, що дослідження Штерна вкрай однобічні, не можна також приховувати й той факт, що в сутності це проти свідків, суддів й особливо присяжних засідателів".

Вчені М. О. Лазарєв і В. І. Валицький вказували на те, що положення Штерна не будуть мати значення для практики, що найважливіше зло при показаннях свідків — не мимовільні помилки, а свідома неправда свідків, що поширена більш, ніж прийнято вважати: майже три чверті свідків говорять неправду. Відомий психолог Б. М. Теплов відзначав, що навіть при повній суб'єктивній сумлінності авторів результати психологічних експериментів будуть визначатися теорією, якою вони керуються.

У своїх психологічних дослідженнях В. Штерн та інші вчені проявляли нерозуміння особливостей психічного відбиття об'єктивної дійсності. Так, сутність мимовільної пам'яті вони розглядали як випадковий результат пасивного відображення мозком діючих на нього факторів. Огляд різних теорій пам'яті в психології показав, що "основним і загальним для них пороком є те, що на пам'ять не вивчалась як продукт діяльності, і насамперед практичної діяльності суб'єкта, а також й як особлива, самостійна ідеальна діяльність". Це було однією з основних причин, що породжували як механістичні, так й ідеалістичні теорії пам'яті.

Розвиток суспільних наук породжує прагнення розібратися в причинах злочинності, дати наукове обґрунтування діяльності соціальних інститутів, які займаються її попередженням. Таким чином, у XIX ст. починає складатися новий підхід до вирішення даної проблеми, суттю якого є прагнення розкрити причини злочинної поведінки і на цій основі скласти програму практичної діяльності по боротьбі зі злочинами й злочинністю.

У середині XIX ст. Ч. Ломброзо одним з перших спробував науково пояснити природу злочинної поведінки з позиції антропології. Теорія Ломброзо знаходить послідовників й у наш час. її відображення можна знайти в сучасних теоріях, таких як теорія хромосомних аномалій Клайнфельтера, у фрейдистських і неофрейдистських вченнях про агресію и руйнівні потяги. Очевидно, що якщо додержуватися логіки антропологічної теорії Ч. Ломброзо, то боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного "знищення або довічної ізоляції засуджених". Такий підхід у поясненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній, справедливій критиці вже з боку сучасників Ломброзо, коли злочинність досліджувалась з позицій соціального явища.

У цілому дослідження в галузі юридичної психології мали широкий діапазон. Це не тільки проблеми використання судово-психологічної експертизи, психології дізнання, психологічні проблеми правопорушень, а й проблеми щодо особистості правопорушника, психології судочинства і т. ін. В той час складається ціла школа юридичної психології, яку гідно представляють такі імена юристів і психологів, як О. Р. Ратінов, В. Ф. Пірожков, О. Д. Глото-чкін, О. Г. Ковальов, О. М. Столяренко, В.О. Бакесв, В. Л. Васильєв, О. В. Дулов, К.І. Шихриманян, М. И. Енікеєв, Г. Г. Шиханцов, Ф. В. Глазирін, М. М. Коченов, В. Г. Десв, А. І. Ушатіков, О. Н. Су-хов, В. В. Романов, О. А. Сітковська та ін.

У закордонній юриспруденції першими монографічними роботами з юридичної психології традиційно вважають публікації німецьких вчених — К. Еккартегаузена "Про необхідність психологічних пізнань під час обговорення злочинів" (1792) і І.Х. Шауманна "Думки про кримінальну психологію" (1792).

Кінець XIX — початок XX ст. знаменні й тим, що з'явився ряд фундаментальних психолого-юридичних праць. Так, німецьким ученим Гансом Гроссом в 1898 р. публікується монографія "Кримінальна психологія". У ній автор знайомить юристів з досягненнями' психології для поліпшення слідчої й криміналістичної діяльності.

На рубежі століть у роботах німецьких психологів В. Штерна,

Марбе, М. Вертгеймера ретельним дослідженням стали піддаватися питання правдивості, облудності показань свідків, прояву об'єктивних і суб'єктивних факторів у суді.

Значним досягненням у розробці психологічного інструментарію є створення методики асоціативного експерименту, який дозволяв виявляти правдивість/облудність у показаннях злочинців (Карл Густав Юнг, К. Марбе, В. Штерн, М. Вертгейнер).

У 20—30-ті pp. XJC ст. закордонні вчені стали активно впроваджувати в практику правового регулювання методичні наробітки таких шкіл психології, як психоаналіз, біхевіоризм, психотехніка. Так, завдяки дослідженням психоаналітиків Ф. Александера,. Г. Штауба, А. Адлера, Б. Карпмена, Б. Бромберга й ряду інших вчених була виявлена роль неусвідомлюваної сфери особистості в злочинній поведінці, а також доведено, що злочинні наміри й особливості девіантної поведінки часто є наслідком ранньої психічної травматизації, яка визначилася неадекватним механізмом психологічного захисту й життєвого стилю, дефектом у таких підструктурах особистості, як "Супер-его" і "Его".

В 20—30-ті pp. XX ст. пік активності спостерігався й у психотехнічному забезпеченні правового регулювання. Керуючись методологічними орієнтирами, сформульованими засновником психотехніки Гуго Мюнстербергом, його послідовники прагнули розробити психологічний інструментарій для вирішення таких основних завдань: по-перше, щодо попередження порушень права; по-друге, щодо з'ясування складу злочинів; по-третє, щодо трактування юридичних випадків (рішення й приведення у виконання покарання); по-четверте, щодо психологічного забезпечення праці співробітників правоохоронних органів (розробка професіограм, професійний відбір, наукова організація праці і т. ін.). Як серед закордонних, так і вітчизняних вчених у психотехнічних розробках пріоритетним було вивчення особливостей насамперед слідчої і судової діяльності (А. Хельвнг, К.І. Сотонін та ін.).

У закордонних країнах в 30—70-ті pp. одержали подальший багатоплановий розвиток як теоретичні розробки, так і різнобічні підходи в створенні інструментарію психодіагностики, психокорекції й психотерапії. Для пояснення причин злочинності й особистості злочинця у цей період було запропоновано багато психологічних теорій. У закордонних оглядових публікаціях з юридичної психології в якості вузлових виділяються такі підходи: біо-психологічні теорії; психоаналітичні теорії; теорії рис особистості; теорії емоційних проблем; теорії класичного, соціально-когнітивного навчання; теорії Я-концепції; теорії інформаційного соціального контролю; теорії соціопатичної особистості; теорії розумових моделей та ін.

З огляду на психологічну складність феномена особистості деякими авторами здійснювалися спроби інтеграції різнопланових ідей з вищевказаних підходів. Так, Х.Ю. Айзенком (1977), Дж. Уи-лсоном і Р. Херрштайном (1985) проводилися дослідження по об'єднанню ідей з теорій навчання і теорії рис особистості, а Т. Хі: рши, Д. Елліотом, А. Оліном і Дж. Уілсоном (1985) — ідей з теорій емоційних проблем та інформаційного соціального контролю.

В останні десятиліття XX ст. активізуються дослідження в таких галузях, як проблематика комплексної науки віктимології (дослідження злочинів з позицій відносин-й особистості жертви), як виявлення ролі феномена "стигматизації", тобто "суспільного своєрідного таврування" на розвиток злочинців (по Е. Сатерленду), як вивчення "системи злочинної поведінки" (через вивчення групового способу життя злочинців, генезису їхніх специфічних субкуль-тур), як аналіз ефективності різних виправних програм (по Кларку, через вивчення впливу психотехнологій ресоціалізації та реабілітаційного впливу на зниження рецидиву).

Проблеми юридичної психології завжди привертали пильну увагу українських дослідників. На початку XX ст. вивчалися такі проблеми:

— динаміка злочинності і її співвідношення із соціально-економічною динамікою розвитку держави;

— соціальні джерела злочинності;

— процес утворення злочинної особистості;

— вплив діяльності пенітенціарних органів на особистість злочинця;

— загальні питання юридичної психології (предмет, система, методи, історія, зв'язки з іншими науками);

— правосвідомість і правова психологія;

— психологічна характеристика юридичної діяльності;

— кримінальна психологія, психологія злочинця й злочину;

— психологія попереднього слідства;

— психологія кримінального судочинства;

— судово-психологічна експертиза;

— психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;

— кримінально-виконавча психологія;

— етика й психологія правовідносин у сфері підприємницької діяльності;.

— психологічні закономірності виникнення й розвитку "тіньової економіки";

— психологія організованої злочинності та ін.

У ці роки в Україні були перекладені й видані праці таких учених, як Г. Гросс, О. Липман, Е. Штерн, М. Герінг, Г. Мюнсберг, А. Гельвіг та інших, що, звичайно, вплинуло на вітчизняні дослідження. Особливе значення цьому приділяли юридичні суспільства Києва, Харкова й інших міст. Спеціальні кабінети й лабораторії були організовані у всіх великих містах України: Києві, Харкові, Одесі, Львові. Однак у 30—60-ті pp. дослідження в галузі юридичної та іншій галузях психології були згорнуті. Вони відновилися тільки в середині 60-х pp., коли було прийнято постанову про поліпшення юридичної освіти й подальший розвиток юридичної науки. З 1971 р. стали проводитися наукові конференції по юридичній психології. У цей час рішенням теоретичних і прикладних питань юридичної психології займалися багато видних українських юристів і психологів (М.В. Костицький, В.Е. Коновалова, У.Ю, Шепитько, 3. І. Мітрохіна, B.C. Медведєв, Н.В. Алікіна та ін.). Вони розглядали не тільки проблеми особистості злочинця, психічних механізмів вчинення злочину, а й питання профілактики правопорушення, психологічних основ проведення попереднього слідства. Українські вчені вивчали різні аспекти особистості співробітників органів правосуддя, вирішували завдання щодо профвідбору, профпідготовки і т. ін.

Тепер у правоохоронних органах працює багато психологів. Крім того, є значна кількість спеціалізованих наукових центрів й академічних інститутів, де ведуться цілеспрямовані дослідження із проблематики юридичної психології.

Питання для самоперевірки

1. В чому полягає різниця між побутовою і науковою психологію?

2. Яких людей можна назвати психологами по професії?

3. Які чинники впливають на формування індивідуального стилю професійної діяльності юриста?

4. Чим визначався розвиток сучасної юридичної психології?

5. Яку роль у розвитку юридичної психології й кримінології займають праці Ч. Ломброзо?

6. Які дослідження українських учених в галузі юридичної психології Ви можете назвати?

Завдання для самопідготовки

1. Визначте об'єкт та предмет юридичної психології.

2. Порівняйте поняття "спеціальна професійна компетентність юриста" і "особистісна професійна компетентність юриста".

3. Визначте основні завдання юридичної психології.

4. Охарактеризуйте розвиток юридичної психології наприкінці XIX — на початку XX ст.

5. Напишіть твір на тему: "Моя майбутня професія".

Література

1. Васильєв В. Л. Юридическая психология. — СПб.: Питер-ІІресс, 1997.

2. Загальна теорія держави та права: Підручник / Авт. кол. А.М.Колодій. С.Л.Лисенков, М.Ю.Олійник. — К. Юрінком Інтер, 2003.

3. Коваль Н. В. Введение в юридическую специальность. — Донецк, 1998.

4. Макарчик В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2001. — 592 с.

5. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Ґснсза, 199ф.

6. Михеєнко М. М., Hop В Т., Шибіко В. І /. Кримінальний процес України. — К.: Либідь, 1999.

7. Немов P. С. Психология. В 2 кн. — Кн. І. Обшиє основи психологии.— М, 1994.—-455 с.

8. Общая психология / Под ред. А. В. Пстровского. — М., Просвсщс-нис, 1986. —430 с.

9. Общая психология / Под ред. В. В. Богословского, А. Г. Ковалева, А. А. Стенанова. — М., Просвещение, 1991. — 544 с.

10. Петровский А. В. Введение в психологию. — М., 1995. — 332 с. 11.11сихологічний словник / За ред. В.І. Войтка. — К., 1982. — 655 с.

11. Романов В. В. Юридическая психология. — М.: Юрист, 2000.

12. Рубинштейн С. Л Основы общей психологии: В 2 ТУ— М., 1989. —: 311 с.

13. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии.— М., 1976.— С. 141.

14. Тимченко О. В. Предмет, задачі та методи експериментальної юридичної психології // Право і безпека. — №3. — 2004. С.218—221.

15. УзпадзеД. Н. Общая психология. — Тбилиси, 1964. — 636 с.

16. Хрестоматия по истории государеґва и права зарубежньїх стран.— М.: Юридическая литература, 1984.

17. Хрестоматия по общей психологии: Психология мьішлсния.—'- М., 1981. — 344 с.

18. Чуфаровский Ю. В, Юридическая психология. — М.: Право и закон, 1997

19. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. — К.: Вентурі, 1995. — 199 с.

20. Юридична енциклопедія / Відповід. ред. Ю. С.Шемшученко. — К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2000—2001. Т. 1—5.