Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Зв'язки київських митрополитів з Апостольською Столицею перед і після Флорентійської унії

Для Русі в XIII ст. характерним було роздроблення й міжусобиці між князями, внаслідок чого держава втратила свою колишню могутність. її підкорили татаро-монгольські завойовники. Загроза нависла над усією Європою.

У ці грізні часи ініціативу про відбиття навали проявив папа римський Інокентій II, обраний у 1243 р. Його зусиллями в Ліоні 1245 р. було проведено Вселенський собор, на якому обговорювалося одне питання: визволення Європи від східних завойовників. На соборі виступив руський архієпископ Петро, котрий дав відомості про вороже військо, тактику, чисельність загонів і навіть плани татар. Цей собор мав велике значення в боротьбі проти грізного ворога. Усю організацію оборони, будівництво фортець, організацію антитатарського опору взяла на себе римська курія. Варто згадати, що в цей доленосний для Русі період Рим значно більше уваги приділяв східним проблемам, ніж Константинопольська патріархія Київській митрополії.

Водночас з організацією католицькою церквою опору та-таро-монголам Апостольська Столиця проводила переговори в центрі Золотої Орди. Папські посли, відвідавши Київ, детально інформували про ситуацію в Русі римську курію, встановили контакт з Данилом Галицьким.

Бажаючи, насамперед, приєднати православну церкву в Південно-Західній Русі до Апостольської Столиці, пала відправив до Данила домініканських монахів "для порад про віру" і постійного перебування при князеві. У своїх буллах папа називав Данила королем, дозволяв русинам "зберігати непорушно служіння літургії на просфорах", "зберігати всі обряди грецької віри" й обіцяв його коронувати. Проте князь Данило намагався передовсім одержати відчутну допомогу Заходу для визволення Русі від татаро-монголів. У 1249 р., втративши надію на допомогу папи, Данило відпустив єпископа Альберта, якого римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі. На цьому на той час закінчилися зносини князя Данила з Римом.

У 1253 р. папа видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії, Сербії й Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а в наступному, 1254 р. — буллу до архієпископів, єпископів та інших духовних осіб Естонії і Прусії, щоб вони проголосили хрестовий похід на татар. Цього року папа відрядив послів до Данила з королівською короною. Однак, остаточно переконавшись, що чекати допомогу від Риму марно, Данило припинив з ним стосунки.

Папа Олександр IV ще в 1257 р. надіслав Данилові буллу з докорами, що він не виявляє ніякого послуху папському престолу, і погрожував церковним прокляттям. Данило вже не звертав уваги на ці погрози. Він відверто говорив, що йому потрібна дійова допомога проти ворогів, і лише за цієї умови обіцяв визнати владу римського первосвященика, але тоді, коли буде скликано собор. З боку папи відповідної ініціативи не було. Тому князь Данило "залишив зносини з папою, тим більше, що ті переговори про прилучення українців до католицької церкви будили невдоволення серед громадянства" (Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1900. — С.125).

Зв'язки київських митрополитів з Апостольською Столицею перед і після Флорентійської унії

Початок XIV ст. ознаменувався розширенням могутньої Литовської держави в період князювання Гедиміна (1316— 1341). Використовуючи ослаблення Русі, Гедимін захопив спочатку Білорусію, а пізніше Київські землі, досягнувши лівобережжя Дніпра. Внаслідок цього Гедимін одержав титул Короля Литви й Русі.

Єдине, що турбувало великого князя, це напади Тевтонського ордену на міста й села в його володіннях. Через це Гедимін звертався за допомогою до папи римського. У відповідь папа Іоанн XXII у 1317 р. прислав послання з обіцянками розв'язати цю складну ситуацію. Водночас папа порушував питання про навернення самого князя та його народу до латинської віри.

15 листопада 1415 р. з ініціативи Гедиміна в Новгородку скликано єпископський собор, на якому було висвячено Григорія Цамблака за прикладом висвячення Клима Смолятича. Не маючи ніякої підтримки від Константинопольського

патріарха, митрополит Григорій почав орієнтуватися на Апостольську Столицю. У 1418 р. Григорія запрошено на собор у Констанцу. З погляду на важливість цієї події, посольство нараховувало 300 посланців. Під час зустрічі в лютому 1418 р. митрополита Григорія з папою Мартином V київський владика виголосив велику промову латинською мовою. Основна ідея цієї промови зводилася до пропозиції скликати собор з приводу об'єднання двох гілок християнства, адже, як підкреслив Григорій, на Русі "є багато з тих, що бажають святої церковної унії".

Проте питання унії так і залишилося відкритим: Русь ще не була готова до єднання з Римом, а наступні спроби пап Бенедикта ХІІ та Климента VI не мали успіху.

Аналіз цих історичних подій показує, що Візантійська церква майже залишила без опіки православ'я на території Литви, Білорусії й України, не виявляла належного піклування про існування Київської митрополії. Орієнтація Константинопольського патріарха на Москву змушувала литовсько-руських князів, православне духовенство та мирян шукати захисту в Апостольській Столиці, а це, в свою чергу, живило ідею унії з латинською церквою.

Римська курія пильно стежила за подіями, які розвивалися в Східній Європі та на руських землях. Так, за папи Іоанна XXII було призначено генеральними вікаріями Новгорода й Пскова князів Ягайла та Вітовта. Згодом це призначення підтвердив папа Мартин V. Зусиллями призначених вікаріїв було збудовано католицький костьол у м. Новгороді.

Значні події в історії взаємовідносин між римо-католицькою і православною церквами відбулися в першій половині XV ст. У 1431 р. на Базельському соборі в порядку денному знов стояло питання про єднання двох християнських напрямків. Собор запропонував палі звернутися до польського короля та литовського князя, щоб вони сприяли наверненню православних у своїх країнах до унії й відправили послів на наступний собор.

Православні владики, врахувавши реальну ситуацію, схилялися до ідеї єднання церков. Так, митрополит Герасим у 1433 р. вислав посольство до пали Євгенія VI, яке повідомило папській курії про готовність митрополита прийняти унію.

Велику роль у реалізації унійної справи відіграв Флорен-ський собор, прийнявши в 1439 р. Акт про поєднання східної і західної церков. На соборі виступив митрополит Київський і всієї Русі Ісидор, палко підтримавши ідею унії.

Після гострих дискусій собор прийшов до висновків, які задовольняли обидві сторони:

— Дух Святий походить від Отця й Сина (можна говорити від Отця через Сина, як це пояснювали отці церкви, або просто від Отця, як це прийнято в східних церквах);

— існує чистилище для душ, які ще не покаялися за свої гріхи на цьому світі (чистилище існує як стан душі, а не як місце перебування померлих);

— папа є видимим головою Вселенської Церкви, намісником на Землі і спадкоємцем Апостола Петра. Примат папи римського в церковній ієрархії стає абсолютним. Папа є начальником усіх соборів і першим з усіх патріархів.

Постанову собору оголосили 6 червня 1439 р. в кафедральному храмі Санта Марія дель Фіоре, там же урочисто було прийнято Акт єднання між Сходом і Заходом, який виголосив Євгеній IV. Цікаво, що на оригіналі Акту, поряд з грецькими й латинськими підписами, є руський: "смиренний єпископ Авраамій Суздальський".

Після завершення собору Ісидор мав доручення провадити справу на утвердження унії в Русі. Із Флоренції митрополит повертався як вікарій патріарха антіохійського та кардинал римо-католицької церкви.

Однак завдання виявилося надмірно важким: Ісидору чинили опір місцеві православні владики, священики й миряни. Так, у Львові, коли митрополит спробував відправити в православному храмі службу Божу за латинським обрядом, то це обурило населення, і він змушений був покинути місто. Не знайшов Ісидор спільної мови і з киянами.

До Москви митрополит Ісидор прибув весною 1441 р. з наміром оголосити Флорентійську унію. Він представлявся як митрополит "всея Русі" і "легат Апостольського престолу". Під час літургії в Успенському соборі Ісидор згадав ім'я папи Євгенія IV замість вселенського патріарха, що було несподіваним для присутніх. Після служби Ісидор оголосив послання папи Римського про унію двох церков і сам текст угоди, прийнятої у Флоренції. Московський князь Василій Васильович обурився з приводу тієї акції і звелів ув'язнити владику. Після вдалої втечі Ісидор з пригодами добрався до Риму і ще більше зблизився з папою.

Зусилля митрополита-кардинала Ісидора дали й певні результати: унія закріпилася в деяких частинах південно-західної Русі, які належали до Польсько-Литовської держави. 21 червня 1453 р. Апостольський престол призначив на ці єпархії архієпископа Київського, Литовського і усієї Малої Русі Григорія. Разом з тим папа Римський домагався визнання Григорія як митрополита всієї Русі.

Значним досягненням Апостольської Столиці стала передача в 1458 р. литовсько-руських єпархій від митрополита Іони уніатському митрополиту Григорію II. Усе це вказує на те, що ідеї Флорентійської унії знайшли втілення в Білорусії й Україні, щоб згодом, у нових історичних обставинах, остаточно утвердитися.