Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Політика Владислава IV, її підґрунтя

З одного боку, легалізація православної церкви, офіційне визнання її прав було результатом неабиякої релігійної та політичної активності православних: козацтва, братств, духовенства. Але водночас то було й виявленням нових тенденцій у релігійній політиці, здійснюваній у Речі Посполитій у 30-ті роки XVII ст. з ініціативи короля Владислава IV.

Крім особистої толерантності в справах релігійних, яку не можна відкидати, розглядаючи тодішні події, Владиславом, безперечно, рухали насамперед прагматичні державницькі міркування. Новий король прагнув стабілізувати й консолідувати суспільство на грунті врахування конфесійних інтересів усіх віросповідань. Не випадково в одному з центральних документів щодо релігійного питання йшлося саме про "заспокоєння народу руського". І невипадково там проголошувалася свобода віри як для "уніатів", так і для "неуніатів".

Консолідація населення Речі Посполитої на засадах християнської єдності стала актуальною для нового короля ще і з зовнішньополітичних розрахунків. Реальною була загроза з боку Оттоманської Порти, а в Європі йшлося навіть про створення "християнської ліги" проти турецької експансії.

В якихось пунктах ці розрахунки могли не збігатися з геополітичними інтересами Ватикану, його політикою поширення католицизму на Схід "через Русинів" (за знаменитим висловом папи Урбана VIII). Папський нунцій у Варшаві писав тоді до Риму, що Владислав має "власну думку" щодо релігійних питань. Владислав, хоча й обережно, але дискутував з нунцієм, наголошуючи на тому, що дбає передусім про єдність у суспільстві. Ця єдність необхідна для збереження християнства взагалі (в цьому крився, очевидно, натяк на загрозу з боку турків-мусульман).

Скаржився нунцій і на помітну "недбайливість" католиків до справи ствердження "істинної віри", на недостатню ревність у сеймових дискусіях з православними. Ці нарікання засвідчують певні риси тодішньої громадської думки. Йдеться про досить парадоксальну ситуацію, коли католицька шляхта, зневажаючи православну віру своїх підданих, водночас могла, за традицією станової солідарності, поважати право православної шляхти виборювати власну релігійну свободу. Саме так на сеймах (як на шляхетських зібраннях) народжувалися численні привілеї та вольності для представників православ'я. Релігійна активність православних, отже, знаходила у значної частини католиків якщо не схвалення, то принаймні розуміння. Ця особливість менталітету католицької шляхти також стала підґрунтям нової політики Владислава IV.

Спроба запровадження універсальної унії — примирення "Русі з Руссю"

У 1636 році неофіційно, а на сеймах 1638 та 1641 рр. відкрито, Владислав, слідом за батьком, знову порушував питання про об'єднання уніатів з православними. Проте смисл нових спроб відрізнявся від дій Сигизмунда III у 20-ті роки. Здійснення нової, "виправленої", "універсальної" унії було для Владислава діянням не стільки прозелітичним на користь Римської церкви та Ватикану, скільки внутрішньодержавною справою — возз'єднанням "Руси з Руссю". З боку варшавських урядовців йшлося про створення самостійного "східного" патріархату, очолити який мав би православний митрополит Петро Могила. Причому ідеї ці відповідали настроям всередині обох гілок "руської церкви". Відомим є листування Петра Могили та уніатського провідника митрополита Йосипа Велямина Рутського. Ряд документів підтверджують про можливість зносин Могили з римською курією у питаннях об'єднання церков.

У цьому Владислав, як і колись його батько, зазнав невдачі. Виявилося, що православні (Могила насамперед) інакше, ніж уряд та римська курія мислили собі самостійність і шляхи возз'єднання "руської" церкви. Виникнення патріархату й навіть об'єднання з Римом були можливими, але лише через згоду всіх східних патріархатів, через соборні рішення.