Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Зміна тактики більшовиків у церковній політиці

Паралельно з роботою з активізації обновленського руху як противаги тихонівцям радянські владні структури не забували і про УАПЦ. ДПУ використало невдоволення певної частини національно зорієнтованого православного кліру нетрадиційністю єпископських хіротоній в УАПЦ і на противагу їй було утворено й активно підтримано церковне уг-рупування з виразною ідеєю національно незалежної церкви. Його мали очолити "суворо канонічні" з погляду віруючих єпископи-українці. Розрахунок був на те, що значна частина віруючих негативно поставилася до нетрадиційної висвяти В.Липківського та інших єпископів УАПЦ.

Завдяки певній підготовчій роботі, яка проводилася ДПУ, в червні 1925 р. в м.Лубни Полтавської губернії було проведено організаційний собор нового об'єднання, котре назвалося Братське об'єднання українських автокефальних церков (БО-УАПЦ). Очолили нову церкву архієпископ Іоаникій та єпископи Павло (Погорілко), Сергій (Лабунцев), Сергій (Іваницький) та Феофіл (Булдовський). Щодо ставлення до інших православних угрупувань, то лубенський собор проголосив боротьбу з тихонівцями та липківцями і лояльне ставлення до обновленства. За оцінками ДПУ, булдівщина (так за прізвищем одного з її лідерів у народі називали цю церкву) була лівим крилом тихонівщини, оскільки стала на "шлях активної лояльності у ставленні до радянської влади".

Ця церква зуміла об'єднати більш як 300 парафій в основному на Полтавщині та Поділлі. Увага патріаршої, а найбільше — автокефальної церкви, за рахунок якої в основному і зростало БО УАПЦ, зосередилася на нових конкурентах.

Поява булдівщини дала змогу обновленцям дещо зміцнити свої позиції. Цьому сприяло проголошення на II Всеукраїнському помісному соборі обновленців у травні 1925 р. автокефалії своєї церкви і затвердження в жовтні цього року цієї автокефалії Всесоюзним собором обновленців. Поряд з назвою Українська синодальна, церква називалася тепер і Українська православна автокефальна церква (УПАЦ). Автокефалія, а також демократизм внутрішньоцерковного життя, вільний вибір мови богослужінь, традиційні хіротонії єпископів (однак дозволявся одружений єпископат, що було порушенням православних канонів) та ін. привернув до церкви ще певну кількість громад — на початок 1926 р. їх було уже близько 3500. Це апогей обновленства в Україні. В подальшому рух пішов на спад. На початок 30-х років до обновленства втратили інтерес як віруючі, так і влада, оскільки воно не виправдало її надій, а РПЦ в Україні функціонувала й далі і була тут найбільшою церквою. Ударом по УПАЦ стало й рішення Всесоюзного собору церкви від 20 грудня 1934 р. про ліквідацію автокефалії церкви в Україні і переведення її парафій у своє підпорядкування.

Зміна тактики більшовиків у церковній політиці

Радянські органи змінили тактику й основні свої зусилля спрямували на "приручення" тихонівців. Не без допомоги влади наприкінці 1925 р. невелика група ієрархів утворила прорежимну Тимчасову вищу церковну раду, яку очолив колишній обновленець митрополит Сергій (Страгородський). 13 травня Рада сформувала Тимчасовий патріарший священний Синод і він проголосив місцеблюстителем патріаршого престолу цього митрополита. Дуже швидко більшовики визнали новий церковний орган, адже уже з перших днів існування ця течія РПЦ повністю підтримала владу. Більше того, 29 липня 1927 р. Сергій і ще 8 архієреїв звернулися до кліру церкви з Декларацією, в якій закликали або переглянути негативне ставлення до радянської влади, або відійти від церковних справ. Цим самим Сергій і його однодумці фактично освячували не тільки репресії проти дисидентів, а й той розгром церкви, який вчинили більшовики. І в ті часи багато хто називав цю фактично нову церкву сергіанською єрессю.