Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Розкол в українському православ'ї. Конфронтація між О.Громадським і П.Сікорським

22 червня 1941 р. почалася німецько-радянська війна. На українській землі, окупованій німцями, зродилися надії на політичну, культурну й релігійну свободу. Однак ці надії швидко розвіялися, коли слідом за армією прийшла цивільна німецька влада, і було створено Райхскомісаріат України — перехідний орган управління до перетворення українських земель на німецьку колонію. В умовах відносної релігійної свободи, яка була на початку німецької окупації, православні українці Волині, Поділля й Полісся почали організовувати церковне-релігійне життя. Сподівання провідних українських православних кіл, що їх очолить архієпископ Олексій (Громадський) — найстаріший стажем ієрарх на українських землях — і об'єднає в єдину Українську православну церкву під зверхництвом митрополита Діонісія —предстоятеля автокефальної колишньої православної церкви в Польщі, не здійснилися.

Обласний собор єпископів православної церкви, який відбувся в Почаївській лаврі 18 серпня 1941 р. в складі голови собору архієпископа Олексія (Громадського), членів собору архієпископа Симона і єпископа Пантелеймона та секретаря собору єпископа Веніаміна, констатував, що, оскільки всі єпископи Західної України "дали свого часу підписку про підпорядкування Московській патріархії", "окремі єпископи і навіть собор єпископів області не можуть утворити автокефалії самочинно". Тому до вирішення цієї справи на помісному соборі Української православної церкви ця "церква повинна залишатися підпорядкованою Московській патріархії, але з правами автономії, яку свого часу надала їй Церква російська".

Обґрунтовуючи неправомірність ухвали Почаївського Собору про підпорядкування православної церкви в Україні Московській патріархії, митрополит Діонісій у листі до архієпископа Олексія (Громадського) від 23 жовтня 1941 р. послався на такі аргументи: по-перше, мови не може бути про підпорядкування православної церкви в Україні церкві московській, оскільки "під теперішню пору не існує правильної й на засадах канонічних організованої Церкви Російської"; по-друге, православна церква в Україні завжди була церквою незалежною і "перебувала в канонічному зв'язку з Церквою Царгородською і з Святішим Вселенським Царгородським Патріархом, як це авторитетно стверджує Святіший Вселенський Царгородський Патріарх Синодально-канонічним Томосом про автокефалію нашої св. Православної Церкви з дня 13 листопада 1924 р."; по-третє, канонічне право забороняє поширювати території своєї області за рахунок іншої, і "в цьому відношенні Московська патріархія з її місцеблюстителем митрополитом Сергієм, підпорядковуючи собі терени нашої св. Автокефальної Церкви, поступила всупереч принципам канонічним".

Крім цього, митрополит Діонісій запевнив архієпископа Крем'янецького і Рівненського Олексія (Громадського), що буде враховано його прохання "поучити докладніше, як належить вести церковний корабель". Малося на увазі, скликати, "якщо на це дозволять обставини", собор єпископів з участю всіх єпархіальних архієреїв.

Певна частина української православної громадськості відреагувала на рішення архієпископа Олексія (Громадського) залишатися в залежності від Московської патріархії проханням до архієпископа Полікарпа (Сікорського) очолити Українську православну церкву на окупованих німцями землях України як її Адміністратор. На цій посаді його офіційно затвердив декретом від 24 грудня 1941 р. митрополит Діонісій.

Гостра конфронтація між Олексієм Громадським і Полікарпом Сікорським виникла після утворення двох очолюваних ними церковних центрів. Архієпископ Луцький і Ковельський Полікарп захищав правочинність титулу Адміністратора Української автокефальної православної церкви, посилаючись на канонічне рішення Варшавського митрополита Діонісія, яке випливало із канонічності автокефалії, дарованої Томосом 1924 р. для православної церкви в межах тодішньої Польщі. Олексій, митрополит Волинський, Екзарх України, доводив, що автокефалія 1924 р. вже не діє для України, оскільки відбулися політичні й адміністративні зміни: Польща внаслідок німецької окупації перетворилася на генерал-губернаторство, і церковна юрисдикція митрополита Діонісія обмежується його територією; православна церква на західноукраїнських землях після встановлення тут в 1939 р. радянської влади опинилася під юрисдикцією Московської патріархії, що підтвердили західноукраїнські єпископи, підписавши декларацію вірності Московському патріарху.

Отже, по суті, конфлікт розпалювався навколо питання про церковну юрисдикцію для православної церкви в Західній Україні в період німецької окупації (1941 — 1945): йшлося про канонічність Варшавської митрополії, згідно з Томосом 1924 р., чи Московської патріархії, яка тимчасово здійснювала свою юрисдикцію на західноукраїнських землях в 1939— 1941 рр. Зрештою, ситуація ускладнювалася тим, що в 1941— 1944 рр. на цих землях не було влади ні польської, ні радянської держави, а політично-адміністративні зміни характеризувалися наявністю німецької окупаційної влади. Які правно-канонічні засади зобов'язували православну церкву в цих умовах?

Архієпископ Полікарп як Адміністратор УАПЦ доводив у своєму листі "До всього духовенства й вірних на українських землях сущих" (8 квітня 1943 р.): "автокефалія надана в 1924 р. вселенським патріархом не Польщі, а православній церкві на землях, які входили до складу Польщі, і цієї автокефалії ми не позбавлені через те, що ці землі часово були захоплені безбожними більшовиками".

Митрополит Олексій у своєму "Одвертому листі до владики Полікарпа" доводив: Полікарп, ставши Адміністратором УАПЦ, "революційним шляхом відійшов від Москви", а "таким шляхом наша спільна мета — незалежність нашої церкви не може бути осягнута", оскільки "православні єпископи, хоч би зв'язані приналежністю до одного народу і спільністю національних переконань, не можуть покласти основ нової автокефалії, якщо вони не будуть це чинити в рамках своєї дотогочасової канонічної юрисдикції". Екзарх православної церкви в Україні митрополит Олексій стояв на тому, що "ми безсилі проти церковної дійсності. Ми не повинні в тому, що опинилися в 1940 році в юрисдикції Московської патріархії, але повинні виходити з рамок тієї юрисдикції, коли хочемо, щоб наша майбутня автокефалія була канонічною і законною".

Зі свого боку, архієпископ Полікарп як Адміністратор УАПЦ стояв на тому, що коли вістка про його призначення дійшла до Москви, то вона викликала вкрай ворожу антиукраїнську реакцію патріаршого місцеблюстителя Сергія, який зрозумів: "Українська Церква виривається і вирветься з московсько-імперіалістичних рук, що в Україні буде суто Українська Церква".

Підґрунтя всіх тогочасних церковних подій в Україні архієпископ Полікарп бачив у тому, "чи бути нашій Православній Церкві дійсною українською національною Церквою з своєю рідною мовою в богослужінні, Церквою, овіяною традиціями соборно-правними, всією її національно-культурною красою, чи, навпаки, бути їй знаряддям у руках купки москвофілів єпископів для панування над українським народом Москви і духу московського".

Олексій, митрополит Волинський, Екзарх України, посилаючись на церковну історію, заперечував, що "Москва нищила особливості Української Православної Церкви та насаджувала московське православ'я". Він доводив, що, по суті, всі церковні владики, які заклали канонічні підвалини Московської церкви і керували нею до XIX ст., були українці, починаючи від митрополитів Кирила II і Петра в XIII ст. і кінчаючи тим, що у XVIII ст. "церковне життя в Україні йшло під знаком панування в Московській церкві наших же українців — Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Феофілакта Лопатинського й цілого сонму інших архієреїв, пресвітерів та вчених. Що вони вложили в церковне життя, то й сталося досі, бо ж 19-те століття може бути відмічене в історії Московської церкви взагалі ліберальним духом, так що при кінці того століття була видрукована навіть українська Євангелія. Як же можна говорити про специфічне "московське православ'я"? Отже, митрополит Олексій як предстоятель Автономної православної церкви, яка визнавала над собою юрисдикцію Московської патріархії, відкидав звинувачення в його "москвофільстві". Звертаючись до "владики Полікарпа", він писав: "Запевняю Вас, що я і брати єпископи, що зі мною вкупі, не тільки бажаємо, але й стрімемося до того, щоб наша церква дійсно була національною, а москофілами ми себе не рахували і з обуренням відкидаємо той зміст, який Ви вкладаєте цьому слову".

Митрополит Олексій запевняв: собор єпископів очолюваної ним Автономної православної церкви "став твердо на шлях автокефалії і керує справами Української православної церкви аж до того часу, коли всі автокефальні Церкви, а разом з ними і Московська Церква дадуть своє благословення на автокефальне існування нашої Церкви канонічною дорогою".

А між тим в засобах масової інформації розпалювалися конфронтаційні настрої щодо екзарха Олексія і його собору єпископів як "ставлеників Москви". У свою чергу, Олексій звинувачував Полікарпа як "Єресіарха" і "незаконного Адміністратора", якому він ніколи не підпорядкується. До цього протистояння додавалися всілякі політичні чинники. Серед православного люду поширювалися чутки про "порушителів церковного миру", які "створюють анархію", здійснюють "надзвичайно шкідливу і для Церкви, і для українського народу роботу". Як з однієї, так і з іншої церковної сторони стверджувалося, що очевидними в цій роз'єднуючій роботі є "методи залякування, обману, насильства, терору".

Головним завданням для архієпископа Полікарпа на той час було створити власну ієрархію Української православної церкви. Адже поза єпархіями в західних областях України правлячих православних ієрархів в Україні не залишилося. Православних українців підтримував у цьому архієпископ Поліський і Пінський Олександр (Іноземцев). З цією метою в Пінську на початку лютого 1942 р. було скликано собор архієреїв Святої православної автокефальної церкви, на якому висвятили трьох нових єпископів — Никанора, єпископа Чигиринського, Ігоря, єпископа Уманського, і Юрія, єпископа Берестейського.

На доповідь архієпископа Полікарпа (Сікорського), "Адміністратора Святої Автокефальної Православної Церкви на українських землях", було прийнято ухвалу собору, в якій констатувалося, що в Україні "існує дві церковні течії: невелика кількість прихильників Московської патріархії і величезна маса населення з поважним числом пастирів, що належали до Української Автокефальної Церкви, яку очолював покійний митрополит Василь Липківський з його ієрархією". Єпископів цієї церкви не залишилося. Зате залишилося багато священиків, котрі, як зазначалося в ухвалі цього собору, "шукають єднання з Православною ієрархією нашою".

Серед важливих постанов Пінського собору — рішення приймати священнослужителів УАПЦ формації 1921 року "в сущому стані", тобто повністю визнаючи канонічність їхнього висвячення.