Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - 2. ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939—1944)

Канонічний стан православної церкви напередодні війни (1939—1941)

Українську автокефальну православну церкву було цілком знищено і в кінці 30-х років вона зовсім перестала існувати. Тяжких ударів зазнала й Російська православна церква. Але навіть в умовах більшовицького геноциду Московський патріархат залишався вірним своїй "єдінонедєлімой" імперіалістичній церковній політиці. Місцеблюститель Московського патріаршого престолу митрополит Сергій відмовився погодитися з проголошенням автокефалії православної церкви в Польщі, наданої їй у 1924 р. Константинопольською патріархією і визнаної майже всіма Помісними православними церквами, крім Російської. До складу Польської автокефальної православної церкви входили всі західноукраїнські православні парафії.

У 1939 р. на західних землях України й Білорусі встановлюється радянська влада. Тут жило більше 4 мільйонів православних, з них 2,5 мільйона українців. Відірвані від свого першоієрарха митрополита Діонісія, який опинився в межах генерал-губернаторства (так називалися землі окупованої Польщі), ієрархи на приєднаних до СРСР західноукраїнських і західнобілоруських землях спочатку провадили діяльність на засадах дальшої канонічної єдності з митрополитом Діонісієм. Про це засвідчують постанови від 1 листопада 1939 р. і від 15 грудня 1939 р. Синоду православної церкви в кордонах Західної України і Західної Білорусії в складі Олександра, архієпископа Поліського і Пінського, Олексія, архієпископа Волинського і Крем'янецького, Симона, єпископа Острозького.

Синод констатував, що у 1939 р., після окупації території Польщі, із 5 православних єпархій 4 увійшли до території, включеної до складу СРСР. Оскільки синод опинився тут без керівництва, але з двома своїми членами — Олександром (Іноземцовим), архієпископом Поліським і Пінським, та Олексієм

(Громадським), архієпископом Волинським і Кременецьким, — на обов'язку яких лежить "дальше канонічне улаштування на вищезгаданій території церковного життя", то "слід подбати про створення вищого церковного керівництва". Йшлося про те, щоб церковне життя чотирьох православних єпархій було "забезпечене від анархічного стану і кероване якнайкраще в нових умовах свого буття й існування". Отже, Синод постановив "продовжити в цих умовах діяльність Синоду автокефальної православної церкви в Польщі як Вищої Церковної Влади" в складі архієпископів Олександра й Олексія з включенням до складу Синоду на засадах кооптації Симона, єпископа Острозького. Про це рішення Синоду повідомлено "його Блаженство Блаженнішого митрополита Діонісія".

У першій половині 1940 року Московська патріархія розпочала активні дії з підпорядкування собі новоприєднаних до СРСР єпархій Західної України й Білорусі. На Волинь прибув патріарший екзарх архієпископ Миколай (Ярошевич) як проконсул Російської православної церкви. Ієрархів на західноукраїнських і західнобілоруських землях було примушено приїхати до Москви і скласти там заяву про вірність Московській патріархії.

Московська патріархія мала на меті розширити сферу свого впливу на всю територію Західної України, щоб підпорядкувати своїй владі і греко-католицьку церкву в Галичині. З цією метою висвячено на єпископа Львівського Почаївського архімандрита Пантелеймона (Рудика). Указом Московської патріархії від 28 березня 1941 р. накреслено заходи, щоб "продовжити апостольське діло подальшого возз'єднання уніатів з православною церквою". В цьому указі констатувалося, що після встановлення радянсько-польського кордону "в Галичині залишилося дев'ять православних парафій" — у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій і Тернопільській областях. Для "успіху православної місії серед уніатів Галичини"цим указом у Тернопільській єпархії заснувалася кафедра вікарного єпископа з найменуванням "вікарій єпископа Львівського". При цьому в указі зазначалося, що "перебування православного єпископа в м. Львові, цій цитаделі уніатства, буде дуже вартісним фактом престижу православної церкви". Справі православної місії в Галичині більше від інших прислужився тодішній намісник Почаївської лаври архімандрит Пантелеймон Рудик. Рекомендуючи його на Львівського єпископа, Московська патріархія мала на увазі заслуги Пантелеймона Рудика в 1925 — 1932 рр., коли він "був завідуючим православної місії в Галичині", а "перехід уніатських парафій на православ'я відбувався при його безпосередніх заходах у цьому напрямку". Указом зберігалася за ним посада намісника Почаївської лаври.