Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Церковне життя кінця 1941 — початку 1942 року в Києві

Церковне життя кінця 1941 — початку 1942 року в Києві позначалося конфронтацією автономного єпископа Пантелеймона (Рудика) з Церковною радою УАПЦ. Прибувши до Києва в середині грудня 1941 р. з повноваженням від митрополита Олексія (Громадського) керувати Київською єпархією, єпископ Пантелеймон зустрівся з членами Церковної ради УАПЦ, заснованої у вересні 1941 р. спадкоємцями УАПЦ 1921 р. для організації церковно-релігійного життя в нових умовах. Непримиренне ставлення єпископа Пантелеймона до УАПЦ відразу після його прибуття до Києва пізніше переросло у відкриту ворожнечу, внаслідок якої 11 лютого 1942 р. німецька окупаційна влада розпустила Церковну раду УАПЦ в Києві.

Як засвідчує "Протокол засідання Церковної ради УАПЦ в Києві" від 20 грудня 1941 р., головним питанням, яке на ньому обговорювалося, було "визначення погляду єпископа Пантелеймона та його ставлення до Української Автокефальної Православної Церкви". Йшлося також про погодження роботи між Церковною радою УАПЦ і управою єпископа Пантелеймона щодо керівництва з відродження і регулювання церковного життя в східних областях України.

На цьому засіданні констатувалося, що "Церковна Рада УАПЦ не якийсь заново утворений церковний орган, а є єдиний і найвищий керуючий орган Церкви, обраний на Всеукраїнському православному соборі ще у 1927 році, який мусив припинити свою роботу і ліквідуватися за вимогою і терором більшовиків". Зібравши частину членів Церковної ради зі свого попереднього складу та поповнивши свій склад представниками від інших церковних угрупувань після досягнення згоди й об'єднання всіх церковних течій в єдину Українську автокефальну православну церкву, Церковна рада відновила свою діяльність на засадах канонів і статуту, затверджених Всеукраїнським православним церковним собором у 1921 р. Зазначалося, що "після довгорічного найлютішого нищення святих храмів і священнодіячів більшовицькою владою не лишилося жодної української парафії, за винятком кількох так званих церковно-слов'янських, по суті, русифікаторських". Зі всього складу священнослужителів УАПЦ — двох митрополитів, 36 єпископів та більше 3000 священиків — лишилося в живих і поки що зареєстровано лише близько 200 священиків.

Церковна рада УАПЦ докладала багато зусиль для осягнення миру і згоди між різними церковними угрупованнями та довела їх до об'єднання на спільному засіданні представників цих угрупувань 17 жовтня 1941 р. Однак, як зазначалося на засіданні Церковної ради УАПЦ 20 грудня 1941 р., після того, як почало налагоджуватися церковне життя, "група єпископів на чолі з архієпископом Кременецьким Олексієм Громадським, виходячи із своєї орієнтації на московський церковний провід, відновила боротьбу проти нашої церкви". Єпископ Пантелеймон, пославшися на постанову Почаївського собору, зажадав "пересвячення всіх, хто немає канонічного освячення". Він заявив на Церковній раді УАПЦ, що прибув до Києва, щоб ці повноваження виконати.

Собор єпископів Автономної православної церкви в Україні, який відбувся в Почаївській лаврі 21 серпня 1941 р., розглянув питання про заміщення парафій священиками, котрі належали до різних церковних течій. Собор постановив такий порядок у цій справі: 1) синодальних українських священиків приймати через таїнство покаяння й давати їм парафії-; 2) живоцерковників приймати через публічне покаяння (в храмах і молитовних будинках) і після молитви розрішительної, і голосно виголошеної з чину покаяння; 3) місця давати і тим, і тим тільки після стислого дізнання про спосіб їхнього життя після того, як вони перестали здійснювати богослужби; 4) самосвятів, як безблагодатних, не вважати в священному сані й відмовляти їм у їхніх проханнях.

Усі члени Церковної Ради УАПЦ сприйняли цю постанову Почаївського собору і місію, з якою до них прибув єпископ Пантелеймон, як "одвертий заклик до підриву завершеного об'єднання", як "гасло до збудження всіх ворожих сил не тільки щодо національно-релігійного руху, але й усього українського народу". У виступах усіх членів Церковної ради УАПЦ відзначалося: очевидно, "Почаївський Собор не знає історії постання нашої Церкви і долі тих мучеників, що загинули за свою православну віру, за свій народ". Вони з гіркотою говорили, що ставити під сумнів діяльність всієї УАПЦ, святість усіх треб її священнослужителів протягом чверті віку, виставляючи наперекір життю і правді формальні перешкоди — "це заколот, наслідки якого трудно уявити". "Почаївський Собор, використовуючи відсутність на східних українських землях єпископату, нехтуючи волю і віру народу у тутешніх священиків, розпочав розкольницьку роботу", — такий остаточний підсумок засідання Церковної ради УАПЦ в Києві 20 грудня 1941 р.

12 березня 1942 р. до Києва прибули нововисвячені на Пінському соборі єпископи УАПЦ Никанор та Ігор. Автономний єпископ Пантелеймон, який був уже в Києві майже три місяці, відреагував на цю подію 18 березня 1942 р. Посланням до всечесного духовенства і преподобного монашества. У цьому посланні констатувалося, що "єдиною вищою канонічною владою православної церкви України є Собор православних канонічних єпископів, який очолює митрополит Волинський та Житомирський Олексій. Єпископ Полікарп до Собору єпископів України не належить, а знаходиться в чужій юрисдикції Варшавської Польської митрополії, яка немає жодного права втручатися у справи нашої Української Православної Церкви..."

Приїзд до Києва єпископів Никанора та Ігоря, висвячених Пінським собором на чолі з архієпископом Полікарпом, і їхнє молитовне та літургічне єднання 15 березня 1942 р. в Андріївському соборі із священиками УАПЦ автономний єпископ Пантелеймон характеризував, як "об'єднання із одлученими та зверженими самосвятами", як "канонічну санкцію самосвятам". Він наполягав на тому, що "самосвяти можуть стати канонічними тільки через перерукоположення", а до нього "самосвяти надалі остаються самосвятами, а єпископи своїм дійством впроводжують новий соблазн та заколот в церковне життя нашої України". Згідно з цим посланням ніхто із православних священиків, ченців та віруючих мирян "ніякого общения з єпископами Никанором та Ігорем, що приєдналися до самосвятів, мати не можуть". Усім церквам і парафіям категорично заборонялося "приймати самосвятів та єпископів".

Події в церковному житті України розвивалися динамічно й калейдоскопічно. Вже 19 березня, тобто на другий день після послання єпископа Пантелеймона, своїм Актом на нього відповіли прихильники автокефалії — три київські священики, яким після розпуску німецькою адміністрацією Церковної ради УАПЦ було доручено керувати справами цієї церкви. В Акті, підписаному ними і єпископом Никанором, зазначалося, що "зверхність і представництво Православної Автокефальної Церкви передається репрезентантові Адміністратора Автокефальної Православної Церкви на визволених українських землях — єпископові Чигиринському Никанорові в Києві". Підставою для цього служила ухвала собору єпископів Автокефальної православної церкви у Пінську 10 лютого 1942 р. про прийняття цим собором віруючих і духовенства УАПЦ, яку очолював митрополит Василь Липківський, під свою юрисдикцію. Найвищою духовною владою для УАПЦ визнавався Собор єпископів у складі голови Собору Олександра — архієпископа Пінського й Поліського; Адміністратора Святої Автокефальної православної церкви на визволених земля Полікарпа — архієпископа Луцького й Ковельського; Юрія — єпископа Берестейського; Никанора — єпископа Чигиринського, вікарія Адміністратора УАПЦ, та Ігоря —єпископа Уманського, вікарія Адміністратора УАПЦ.

Почалася гостра й болісна для Української церкви в цілому конфронтація між автокефальною й автономною течіями. Йшла боротьба за володіння парафіями, за сферу впливу над віруючими. І, як завжди, в цій міжцерковній боротьбі було багато нашарувань з бруду, цинізму, наклепів, що влучно використовувалося окупаційною владою з метою посилення церковного розколу. Як інформував єпископ Никанор у своєму листі архієпископу Полікарпу, умови праці в Києві були важкими. В посіданні єпископа Никанора в Києві було три церкви: Андріївський собор, церкви на Солом'янці та на Деміївці. Від колишнього автокефального духовенства в Києві залишилося лише вісім осіб — 4 священики і 4 диякони. У "Параски" (так умовно прихильники автокефальності називали автономного єпископа Пантелеймона, котрий визнав зверхність Московської патріархії) було 6 київських монастирів, 14 церков. У Києві Автономна церква мала 26 парафій і 71 священика, крім дияконів та дяків. Єпископ Никанор, яскраво змальовуючи церковну ситуацію в Києві, писав: "братва тамошня бридиться нами "самосвятами" і тужить за Москвою. Я не уявляв собі, що обставини тут будуть для нас такі несприятливі. Тим більше, що параскіївці (білогвардійщина, миколаївська професура та піхновська ура-російська чернь) користаються із всебічної підтримки влади, в той час як ні генерал-комісар, ні штандарт-комісар не зичуть собі нас навіть прийняти та подивитися, що ми за птиці".