Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Формування законодавчої бази для гонінь на церкву

Великий стримуючий вплив на розвиток Православної церкви і релігії взагалі в Україні мала широкомасштабна атеїстична робота, здійснювана ЦК КПРС і ЦК КПУ. З періодичністю 2—3 роки приймалися постанови, які ставали відправними моментами, своєрідними санкціями в подальшому цькуванні церкви, спонукали відповідальних осіб до адміністративних заходів. Деякі партійні та урядові документи відкрито вимагали від посадових осіб "скорочення релігійної мережі, вилучення культових будівель, закриття й зняття з обліку якнайбільшої кількості громад". Причому діяльність релігійних інституцій часто подавалася з політичним забарвленням. Серед таких постанов, окрім уже названих, зазначимо: "Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди і заходи її поліпшення" (лютий 1959 р.), "Про заходи з ліквідації порушень духовенством радянського законодавства про культи" (у січні 1960 р. прийнята ЦК КПРС, а у березні — ЦК КПУ). Для виконання їх союзні та республіканські ЦК компартії, ради у справах РПЦ усіх рівнів зобов'язувалися підвищувати вимогливість і принциповість (мало проявлятися у відмові від будь-яких спроб захистити інтереси церкви); давати дозвіл вести будівництво культових споруд, купувати автотранспорт тощо лише у виняткових випадках, взяти під особливу увагу господарську діяльність церков і всіляко домагатися викорінення будь-яких форм їхньої благодійницької діяльності тощо.

Наступним кроком боротьби з релігією стало рішення "Про постанову ЦК КПРС "Про записку Ради в справах Руської православної церкви при Раді Міністрів СРСР" (квітень 1961 р.), а також постанови Ради Міністрів СРСР (№ 263) від 7 лютого 1961 р. і ЦК КПУ (№ 590) від 1 квітня 1961 р. "Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи". На виконання цих постанов в Україні передбачалося подальше скорочення чисельності монастирів та церковних громад, послаблення матеріальної бази церкви, недопущення прийому в духовні семінарії тощо. Особлива увага приділялася здійсненню заходів для припинення паломництва до "святих місць" (і знищення, де можливо, самих цих місць). Постановою ЦК КПУ передбачалося також створення при виконкомах Рад комісій з сприяння контролю за виконанням законодавства про культи. Силами цих комісій та партійно-радянського активу в Україні проведено в 1961 р. облік релігійних об'єднань та майна православної церкви. На цей час в Україні діяли 6464 православні громади, 5463 церкви і 955 молитовних будинки (в цей час 1470 типових церковних будівель закрито, з них 372 планувалося взагалі знести). З кліру в республіці діяло 15 архієреїв, 4114 священиків, 236 дияконів, 3634 псаломщики, 38358 осіб обслуговуючого персоналу. На 1961 р. в Україні залишилося 13 православних монастирів з 1474 насельниками (з них 119 — чоловіки) та дві духовні семінарії, в яких 25 викладачів навчали відповідно 58 осіб у Луцькій та 86 осіб в Одеській семінаріях.

Виконання цих та інших указів, постанов, інструкцій передбачало створення законодавчої бази згідно з указом Верховної Ради УРСР "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи" (відповідальність за ухилення від реєстрації, організацію релігійних гуртків тощо) та постановою "Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР" (в якій, до речі, зазначалася відповідальність за відмову в прийомі на роботу чи до навчального закладу за релігійною причиною, що на практиці практично не виконувалося), іншими документами.

Інтенсифікація боротьби з релігією в 60-ті роки XX ст.

Основним показником антирелігійної роботи радянська влада вважала чисельність релігійних громад. Одразу після закінчення Вітчизняної війни розпочалось активне вишукування будь-яких можливостей для зняття з реєстрації, заборони у відправленні культу православних громад. Найпростіше було з тими громадами, культові будівлі яких до війни служили (чи стали) громадськими приміщеннями. У 1945— 1948 рр. таких будівель відібрано у віруючих (а, отже, і знято з реєстрації громад) близько 500. Проте, з огляду на кількість православних громад в Україні, це було, на думку влади, надто мало. Голова союзної Ради у справах РПЦ Г.Карпов провів наприкінці 1948 р. в Києві нараду обласних уповноважених, перед якими поставив чіткі завдання: звільнити всі громадські приміщення, зайняті під молитовні будинки, знімати з реєстрації церкви, в яких немає постійних священиків (а священикам заборонялося в той час обслуговувати 2—3 парафії) чи які розміщено близько від іншої діючої церкви, клубу тощо; вивчити склад духовенства, особливо священиків, висвячених в період окупації.

Реалізація цих ідей згодом почала приносити помітні результати. З 1957 р. чисельність парафій в Україні постійно зменшується і на 1 січня 1960 р. загальну чисельність православних громад доведено до 8679. Переломним для долі церкви став 1960 р., коли було закрито 747 парафій. Темпи "боротьби" зростали. Тільки за друге півріччя 1961 р. в Україні закрито більш як 850 храмів. А загалом з 1960 до 1965 року закрито 4165 (ї) церков — 48 відсотків від чисельності їх на початок 1960 р. У найбільш "передових", чи то "свідомих", областях знято з реєстрації до 90 відсотків загальної кількості громад. Так, у Запорізькій області із 108 церков залишилися діючими 9, на Дніпропетровщині — 26, у Криму — 14. У Західній Україні, де виявлявся значний опір віруючих, ситуація була іншою — на Тернопільщині закрито лише 36 відсотків храмів, на Закарпатті — 17 відсотків. Функціонери від релігії ввели навіть спеціальний термін — "затухаючі" парафії і розробили детальну методику організації такого "затухання". Причому знімалися з обліку (з подальшим перетворенням на склади) навіть пам'ятники архітектури. Після виступу М.Хрущова на січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС, на якому глава держави назвав збереження подібних пам'яток непотрібною справою, вже в червні цього року Рада Міністрів УРСР виключила із списку пам'яток 364 об'єкти. Незабаром за поданням місцевих виконкомів було знято з обліку ще 378 храмів.

Із загальної кількості вилучених у громад церков 1209 стояли пустками, хоча багато подібних акцій аргументувалися саме нестачею приміщень для соціально-культурної сфери. І це при тому, що в державні інстанції написано сотні звернень з проханням відновити богослужіння, які часто проводилися біля огорожі церкви. Наприклад, у Волинській області на 23 лютого 1963 р. із 168 вилучених церков 117 пустували, 44 пристосовано під склади і лише 7 передано на баланс соціально-культурних установ. Така ситуація була типовою для всієї України. Це змусило владу "спускати" плани "освоєння" церков-пусток.

Складною видалася й доля православних монастирів у повоєнні роки. Відчуваючи особливу загрозу з боку "осередків релігійного мракобісся", Рада у справах РПЦ домоглася згоди патріарха Олексія І на ліквідацію протягом 1959—1960 рр. половини із 32 діючих в Україні монастирів і 8 скитів. Для тиску на монастирі влада широко використовувала не лише адміністративні, а й економічні важелі. Зокрема, для монастирів ввели максимальні податкові ставки на використання земельних угідь, заборонили використовувати найману працю (що для господарства, де більшість людей похилого віку, було надзвичайно важко). До монастирів не дозволялося приймати осіб, молодших ЗО років. Більше того, Патріархії заборонялося надавати дотації тим обителям, які стояли на грані економічного краху. Такі дії влади призвели до "самоліквідації" в Україні більшості монастирів — на початок 1965 р. їх залишилося всього 9 (2 чоловічих та 7 жіночих).

Говорячи про православну церкву післявоєнної України, не можна обминути увагою діяльність цієї церкви, спрямовану на ліквідацію структур Греко-католицької (уніатської) церкви. Адже собор 1946 р. повністю не знищив УГКЦ — остання лише перейшла на нелегальне становище. З поверненням репресованих за відмову "з'єднатися" з православ'ям греко-католицьких священиків (у 1955—1956 рр. повернулося 286 із 344 репресованих) пропаганда греко-католицизму в західних областях України зросла. Це викликало велику стурбованість православних ієрархів, оскільки із 3215 православних громад, котрі діяли на початок 1957 р. у Львівській, Тернопільській, Станіславській, Дрогобицькій та Закарпатській областях, близько 3 тисяч були до 1946 р. уніатськими, а з 1254 священиків возз'єднаних було близько тисячі.

Підтримали РПЦ в її "боротьбі" з греко-католицизмом союзні та республіканські урядові структури. Постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) Раді у справах РПЦ дозволили не реєструвати уніатські релігійні громади й духовенство, рекомендували Московській патріархії через екзархат в Україні та архієреїв західних областей вести відповідну роботу серед православного духовенства для посилення їхньої роботи, спрямованої на об'єднання уніатів і православних. Радянські органи, МВС і прокуратура республіки зобов'язувалися до боротьби з незареєстрованим духовенством. Міністерство фінансів мало пильнувати за тим, щоб місцеві фінансові органи стягували податки з осіб, котрі здійснювали обряди без реєстрації, та ін. Зазначимо, що боротьба проти греко-католиків проводилася не тільки в Україні, айв тих країнах, де СРСР мав значний вплив. Так, у 1948 р. ліквідовано уніатську церкву в Румунії, в 1950 р. — в Чехословаччині. Велася робота для знищення цієї церкви в Польщі та Угорщині.

Проте таке сприяння православній церкві й співпраця з нею не могли тривати довго. Стратегічний курс ЦК КПРС на боротьбу з "релігійними пережитками" реалізовувався у форсованому "подоланні" релігійності загалом. У 1961 р. влада організовувала значний тиск на Синод РПЦ — він змушений був у квітні цього ж року ухвалити рішення про розмежування обов'язків з духовного керівництва громадою і господарсько-фінансовою діяльністю, питаннями якої з часу прийняття постанови мав опікуватися виключно виконавчий орган парафії (парафіяльна рада, членом котрої священик бути не міг). Духовне керівництво громадою залишили за священиком. Цією постановою Синоду фактично скасовувалося Положення про управління РПЦ, згідно з яким священик як глава приходу ніс відповідальність за всі сфери життя церковної громади. Окрім того, така розірваність у діяльності пастиря не лише послаблювала первинну ланку (основу церкви), а й відкривала широкі можливості для маніпулювання священиками.

Значна опозиція в середовищі кліру (особливо в Україні) цій постанові Синоду змусила владу домогтися від керівництва РПЦ підтвердження даного рішення на архієрейському соборі, в липні 1961 р. Собор прийняв відповідні доповнення до Положення про управління РПЦ. Аналіз цих доповнень виявляє справжню причину зацікавленості владних структур у розмежуванні обов'язків у діяльності громади. При такому розмежуванні священик настільки обмежувався в громаді у своїх правах, що перетворювався, по суті, на требовиконавця; його душпастирську місію було зведено до мінімуму. Крім того, духовенство не тільки усунули від керівництва парафією, але, юридично, — і від самих громад.

Логічним продовженням цієї постанови собору стало переведення в 1962 р. священиків на постійні оклади та закріплення за ними тільки однієї парафії. Лише у 1988 р. церквою дано відповідну офіційну оцінку рішень архієрейського собору 1961 р. Зокрема, було зазначено, що "поправки до Положення про управління РПЦ, зроблені у 1961 р., продиктовано не внутрішніми потребами Церкви, а тією складною зовнішньою ситуацією, в якій перебувала Церква наприкінці 50-х — на початку 60-х років... Реформа 1961 р., по суті, виявилася неспроможною й обернулася внутрішніми неполадками в Церкві... Вона породила такі соціальні явища, які не може терпіти ні Церква, ні суспільство.,.". (Кирилл, архиепископ. Об Уставе Русской православной церкви //Поместный собор РПЦ.—М., 1990.—С. 377—378).

Деяке полегшення в розвитку православ'я в Україні настало після усунення в жовтні 1964 р. М.Хрущова від керівництва партією та країною. Саме полегшення, бо було переглянуто лише найбільш брутальні підходи до вирішення церковних питань, уповільнено, але не зупинено "антицерковщину" в реалізації внутрішньої політики держави. Про визнання чи виправлення помилок у релігійній сфері мова не йшла і скорочення церковної мережі тривало, хоча й значно повільніше. Це підтверджується й цифрами: у 1965— 1974 рр. у Союзі щорічно закривалося по 48, а у 1974—1987 рр. — по 22 церкви. (Єленський В. Державно-церковні взаємини на Україні (1917—1990).— К., 1991.— С. 32)