Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Опозиційні настрої та православна богословська думка щодо співробітництва церкви і радянської держави

Не можна сказати, що в православ'ї не було опозиційних настроїв до погромної політики влади і що ієрархія церкви відмовчувалася. У травні 1959 р. патріарх Олексій І і митрополит Микола надіслали лист М.Хрущову, в якому вказували на факти зневажливого ставлення до почуттів віруючих, наводили приклади безцеремонного втручання у справи церкви. Найпоширенішими були виклик членів церковних двадцяток у сільські чи районні ради, вимоги виходу з церковних органів, вилучення у священиків реєстраційних листів без попередження про це єпископа, перешкоди у відправленні богослужінь, безпідставні зняття з реєстрації, звільнення віруючих з роботи за їхні релігійні переконання тощо.

У 1965 р. вісім архієреїв на чолі з Гермогеном (Голубєвим) подали патріарху Олексію вимогу відмінити рішення архієрейського собору 1961 р. (Гермогена після цього позбавили сану). Проти угодовства церкви виступили священики М.Ешліман та Г.Якунін (в майбутньому — один з організаторів Комітету захисту прав віруючих), котрі в листі до вищих керівних партійних та державних органів звинуватили Раду у справах РПЦ у незаконних переведеннях духовенства з місця на місце, в маніпулюванні персональним складом парафіяльних рад і дозволі їм контролювати фінансові справи церковної громади.

Окрім того, лист закликав відновити діяльність усіх культових споруд, закритих владою. Але широкій громадськості зміст цього виступу залишався невідомим. Церква змушена була негативно поставитися до таких заяв — патріарх Олексій позбавив обох священиків сану. Було позбавлено єпископської кафедри й архієпископа Житомирського Венедикта, котрий закликав паству не зраджувати свою віру і не піддаватись атеїстичній пропаганді. Щоправда, таких відкритих протестів були одиниці. Платою за них ставала кар'єра, а то й життя. Більшість православного кліру мовчала, пам'ятаючи концтабори та в'язниці, через які багато хто з них пройшов.

Мовчала і православна богословська думка, зорієнтована в 40-х роках виключно на апологію нової "симфонії" церкви й сталінщини та на всебічну підтримку другої. Проте вже на початку 60-х років відбуваються значні зміни в розробці ідеології діяльності церкви. Саме в той час у працях деяких богословів обґрунтовуються перспективні напрями розвитку церкви, головним з яких визначалося повернення церкві права на участь у суспільному житті країни. І це, на думку православних богословів, мало виправдання, оскільки "...християнське життя має ніби два виміри: вертикальний — містичний зв'язок людини з Богом і горизонтальний — піклування про людину і світ", як писав про це дещо пізніше один із провідних богословів тогочасної РПЦ митрополит Філарет (Денисенко). (Филарет, митрополит. Доклад председателя Комитета продолжения работы Христианской Мирной Конференции, 14.Х. 1980 г. // Журнал московской патриархии. — 1981. — № 2.— С.47.)

Нове бачення церкви в суспільно-історичному процесі відобразилося також у концепції "богословських мостів", яка також зародилася в 60-х роках і була спрямована на налагодження тісних зв'язків між богословствуванням та практичною діяльністю Церкви. Ця концепція здобула друге дихання вже в 90-х роках, оскільки вона пов'язана з принципово новим осмисленням місця й ролі церкви в суспільстві, а саме — обгрунтуванням необхідності "літургії після літургії". Тобто служіння церкви — це не лише євхаристичне служіння, а й християнське служіння світові, місія свідчення й служіння в сім'ї, суспільстві, державі — у світі в цілому. Саме між цими служіннями і пролягає "богословський міст". Доречно зазначити, що нинішня РПЦ (і УПЦ, як її складова), відійшовши від екуменічного руху, основні положення концепцій "богословських мостів" та "літургії після літургії" переглянула в бік деекуменізації.

На пройняття духом християнських цінностей нецерков-ної діяльності віруючих було спрямовано й актуальну донині концепцію контекстуальності (чутливості) богослов'я до всього, що відбувається в світі. Наслідком контекстуальності є пристосування "форм служіння до соціального оточення, до суспільного оточення, до прийнятих норм у суспільстві чи державі". Це служіння світові, на думку православних богословів, можливе на двох рівнях: мікродияконії — зусиль, спрямованих на самовдосконалення як віруючого, так і його сім'ї, та макродияконії (політичної дияконії) — служіння світові й людському суспільству з метою миру, справедливості для його правильного розвитку й самовдосконалення. (Заболотский Н.А. Диакония и социальная ответственность Церкви // ЖМП. — 1979. — №8. — С.61—62)

Однак уже наприкінці 70-х років церковно-богословські кола православної церкви втрачають активність теологічного пошуку, стають на шлях теоретизування та помірного оновлення. Цьому великою мірою сприяв помісний собор РПЦ 1971 р., який, поряд з виборами нового патріарха, розглядав і питання стратегії церкви на майбутнє. Собор орієнтував РПЦ на проведення процесу модернізації по більш спокійному руслу. Модернізація церкви була невигідна і владі, яка вбачала в цьому тенденції до посилення впливу церкви. РПЦ переходить на позиції "поміркованого динамізму" — засудження як непомірного консерватизму, так і непомірного новаторства. Черговий раз у богословських колах актуалізуються ідеї "неправославності", "відриву від традицій" у характеристиці нових тенденцій, пристосуванні церкви до суспільного розвитку.

У 70-х роках у багатьох віруючих виникла надія на покращення своєї долі в суспільстві "гарантованої свободи совісті". У 1972 р., після двадцяти років перерви, вперше почалася реєстрація нових православних громад і відкрито кілька храмів. З 1975 р. спрощено процедуру реєстрації релігійних об'єднань, відкриття культових споруд. Цими питаннями почала займатися Рада у справах релігій, а не місцеві органи. Рада отримала можливість контролю додержання законодавства про культи центральними й місцевими державними органами. У 1976 р. прийнято Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР, згідно з яким з релігійних громад знімалася дріб'язкова адміністративна опіка й дещо розширялися їхні права. Але, на жаль, більшість законодавчих статей залишилися лише деклараціями.

У 1977 р. прийнято ще одну "найдемократичнішу" Конституцію СРСР, яка хоч і гарантувала свободу совісті, проте не мала позитивного значення для розвитку православ'я в Україні. На відміну від інших країн Союзу, де з 1977 по 1987 роки зареєстровано 64 православні громади, в Україні в цей час припинялися найменші спроби до такої реєстрації. Справа в тому, що українські партійні функціонери у своїх постановах неодноразово висловлювали занепокоєння непропорційно високою часткою релігійних громад України в загальносоюзному масштабі й своїми вольовими рішеннями намагалися змінити стан справ.

Усупереч законодавству вводилося багато заборон, які часто навіть не пробували обгрунтувати. Так появилися заборони нести хреста перед похоронною процесією, проводити служби Божі в жнива тощо. Двозначність становища церкви в радянському суспільстві усвідомлювалася не лише релігійними, але й радянськими, партійними працівниками. Тому з початком перебудови, яку, до речі, церква активно підтримала, необхідність істотних змін у державно-церковних відносинах прокламувалася більшістю центральних та місцевих газет і часописів.