Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Помісна православна церква — потреба нації

Україна в пошуку своїх етичних і смисложиттєвих орієнтацій, безперечно, і в сучасних умовах спиратиметься на християнську аксіологічну систему. Вона хоча й має надто широкий спектр (більше 70-ти) релігійних вірувань, але майже всі вони перебувають у лоні християнства, його напрямів і толків.

Загальновизнано, що християнство, прийшовши на Русь, скинуло "візантійський одяг". Проіснувавши на історичній землі України понад тисячу років, воно сприйняло тут поступово етнічні специфіки українського народу. Та багатьом (в тому числі й релігійним діячам) не дає змоги це бачити зашореність ідеологемами минулих десятиліть, а то й століть. Між тим неприродним є наряджання в Україні християнства в "російський одяг". Українському християнству в такий спосіб відмовляють у своїй особливості, у своєму волевиявленні й самовизначеності.

Кожна нація має право на задоволення релігійних потреб і з необхідністю формує свою церкву. Цю тезу наочно і яскраво підтверджує історичний досвід Вселенського православ'я. Всі із нині діючих автокефальних та автономних православних церков здобували свою незалежність певного часу саме в контексті самостійного політичного й соціально-економічного розвою відповідних країн.

Найвищі органи церковної влади Російської православної церкви визнають, що ця церква в 1448 р. стала повністю самостійною. Звичайно, самочинно й не питаючи ні в кого на те ні дозволу, ні благословення. І це відбулося в той складний час, коли Константинополь втратив своє колишнє значення, а Русь вже фактично звільнилася від ординського іга. РПЦ підтверджує цілком самочинне походження своєї автокефалії, але відмовляє в ній іншим національним церквам, в тому числі й Українській. Тим самим священноначаліє Російської церкви грубо порушує, ніби сповідуване нею, 34-е правило святих Апостолів,яке гласить: "Єпископам усякого народу належить знати першого з них і визнавати його за главу та нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду" (Книга Правилъ Святыхъ Апостоловъ, Святыхъ Соборовъ Вселенскихъ и Поместныхъ и Святыхъ Отцовъ. — М., 1893. — С.71).

Загальновідомо також, що Київська митрополича кафедра є найстаршою на східнослов'янських теренах. Вона починає свій вік від самого хрещення киян за часів князя Володимира. Відтак Київський митрополит власне є "першим з них". Отже, РПЦ, вийшовши з надр Київської митрополії, зневажила її. Вона не визнає не те що її зверхності, а навіть того, що саме Київська митрополія, строго додержуючись букви й духу канону, є для Російської церкви Матір'ю-Церквою.

Коли йдеться про легітимність Російської церкви з дотриманням норм канонічного й церковного права, то варто нагадати ще й таке. Незважаючи на те, що після татарського поруйнування Києва митрополит Кирило започаткував перенесення осідку глави Київської кафедри до Владимира над Клязьмою, а його наступники — до Москви, всі вони без винятку носили титул "митрополита Київського і всія Русі". Отже, коли 15 грудня 1448 р. на Київську кафедру з осідком у Москві без згоди Вселенського патріарха було обрано єпископа Йону, то цей акт вповні можна вважати початком повного відокремлення Російської православної церкви від Української.

Крім того, 1458 р. Київську митрополію поділено на дві

— власне Київську з осідком у Києві та Київську з осідком у Москві. На Київську кафедру поставили митрополита Григорія Болгарина, а Московську (але з титулом "Київський і всія Русі") і далі очолював митрополит Йона. Він помер 31 березня 1461 р., а його наступник, митрополит Феодосій, став іменуватися "митрополитом Московським і всія Русі".

1589 р. самочинно та силою встановлено Московське патріаршество. Але ще впродовж більше ста років Київська кафедра була під юрисдикцією Константинополя. Велику роль у збереженні нею такого статусу відіграло запорізьке козацтво. Доля православної церкви в Україні тісно пов'язана з діяльністю гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного. Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрася Хмельничен-ка, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка та Івана Самойловича. За гетьманства останнього й було скликано елекційний собор 8 липня 1685 р., який обрав митрополитом Київським родича Самойловича Луцького єпископа Гедеона (князя Святополка Четвертинського). Рівно через чотири місяці він присягнув на вірність Московському цареві та патріархові, порушивши цим свою обіцянку вірності Константинополю.

Так скінчилася більш як 30-літня боротьба за підпорядкування Київської митрополії Москві після приєднання Росією України 1654 р. Духовенство всіляко противилося цьому до останньої можливості, навіть після повного переобрання Москвою світської влади в Україні. Воно прекрасно розуміло, що залежність буде не номінальною, як від Константинополя, а цілком реальною. І справді, від цього часу настає страшна руїна духовності, освіти, культури й усіх атрибутів державності української нації. Не оминула вона й церкву. З обширної митрополії, що в десятки разів перевершувала свою Матір-Церкву — Вселенський патріархат, її перетворено на ординарну єпархію Російської імперії, а її архіпастиря одного часу було позбавлено навіть митрополичого сану.