Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Українське православ'я в контексті вселенського православ'я

РПЦ у Диптихові вселенського православ'я, як уже зазначалося, займає почесне п'яте місце. Хто ж займає перші чотири, за яким правом, яка їхня сьогодні реальна сила? Чому п'яте місце займає РПЦ, а не, скажімо, Сербська православна церква, заснована ще в IX ст. і в 1219 р. вже названа автокефальною, або не Грузинська, коріння якої сягає IV ст., а в 487 р. цар Вахтанг І Горгасал, що об'єднав Грузію політично, зі згоди Візантії проголосив її автокефальною?

Справа в тому, що надто часто церковні канони заступали політичний шантаж, груба військова сила, брудні двірцеві інтриги, підкупи тощо. Кожна церква намагалася перейняти апостольську традицію, бо ще один з найвпливовіших отців церкви Тертуліан всіляко обґрунтовував євангельську тезу про Церкву-Матір і Церкву-Дочку. Церкви, засновані апостолами, вважалися істинними. Вони є Матерями-Церквами для похідних від них Дочок-Церков, котрі, звичайно, є рангом нижчі, а перші поміж собою є Сестрами-Церквами. Колись у давнину такий поділ тягнув за собою поділ реальних вигод та привілеїв. І хоча нині це не так значимо, все ж має дійсний вплив як на міжцерковному рівні, так і в міжнародних загальнополітичних процесах. Якщо в цьому контексті розглядати колізії між Київським та Московським патріархатами, то цілком очевидно, що знаходить один і втрачає інший. Апостол Андрій, котрий, безперечно, є патроном українського православ'я, тому і зветься Первозваним, що призваний Ісусом Христом найпершим (Іоанн 1:35—39), окрім того він — рідний брат апостола Симона-Петра (Іоанн 1:40), який заснував Римську кафедру.

Таким чином, Київський патріархат сягає в таку духовну традицію, котра зрівнює його з усіма апостольськими престолами, в тому числі й з Римським, адже ж хоч Христос і прийняв братів на березі Галілейського моря одночасно й прийняв першими в число своїх учнів (Мтв. 4:18—20), але до того саме Андрій знайшов і привів Петра перед Христові очі (Іоанн 1:41—42).

Наскільки реальною є сила Константинопольського патріарха з його химерним привілеєм честі "першого серед рівних", засвідчує той факт, що він виступає деколи в ролі верховного арбітра в канонічних спорах, у нього шукають морального захисту скривджені, іноді йому подають апеляцію для братського канонічного розсуду дій вищої церковної влади національної церкви. На території Туреччини під його управлінням усього шість єпархій, які налічують близько 70 парафій. Що стосується чисельності віруючих, то різні джерела дають різні цифри — в межах від 15 до 65 тисяч. Як бачимо, це не йде ні в яке порівняння з Україною, з її 11 тисячами парафій та десятками мільйонів віруючих. То ж чи варто Українському православ'ю вже так занадто само-принижуватися перед тією церквою, від якої понад тисячу років тому воно отримало священні дари?! Щоправда, під юрисдикцією Константинополя перебувають ще 23 зарубіжні єпархії, і саме це дає Вселенському Патріархові значну силу впливу в усьому світі. Тому й Україна має більш пильніше та прихильніше ставитися до Українських діаспорних церков, зокрема в Канаді і США, як до природного світового свого репрезентанта.

Отже, чим скоріше настане час справді незалежного функціонування українських церков, тим ближчою стане можливість духовно-морального оновлення їхніх складових, а відтак і всього суспільства. Складність і навіть певний трагізм ситуації полягає в тому, що священний сан, на відміну від світських посад, довічний. І коли у світських сферах нині є надзвичайно актуальною проблема кадрового забезпечення процесу політичних та економічних реформ, то в духовно-культурній сфері виникають такі морально-духовні колізії, які загрожують непередбачуваним соціальним вибухом. У такій ситуації робити вигляд, ніби держава не має своїх інтересів у сфері релігійно-церковного устрою, і не бачити того, що ситуація в православній Україні є відгомоном складних міждержавних відносин України й Росії, щонайменше недалекоглядно, а в кінцевому підсумку — це стратегічний прорахунок, котрим обов'язково скористаються недруги української державності.

Українська держава не може бути байдужою до духовних потреб своїх громадян. Вона має відкинути немічні заяви про свою цнотливість щодо етноконфесійних процесів. Україна має демократичне законодавство, яке регулює проблеми свободи совісті й віровизнання і яке повністю відповідає міжнародним правовим нормам з питань державно-церковних відносин. Якщо в чому й можна звинуватити її, то це в тому, що вона надто спокійно ставиться до втручання в її релігійні проблеми всіляких зарубіжних центрів, котрі при цьому часто порушують її закони й елементарні моральні норми. Лише один приклад. Де, коли і яка країна допустила б, щоб без відома влади було проведено всупереч її законам ініційований із зарубіжжя собор, на якому змінено предстоятеля церкви. Причому очолив її опісля не архієрей з числа українського єпископату (і це суперечило статуту церкви, зареєстрованому державним органом України) і навіть не громадянин Української держави?! Йдеться про Харківський собор 27 травня 1992 р., інспірований Московською патріархією, на якому усунуто від керівництва УПЦ митрополита Філарета (Денисенка).

Україна має право і можливість самочинно, суверенно вирішувати всі свої внутрішні проблеми, в тому числі й церковні. Без однозначного й повного відриву всього православ'я України від Московського патріархату розв'язання цих проблем практично неможливе. Замкнуте коло: Росія зацікавлена в силі РПЦ та слабкості України, і як тільки Україна поткнеться за альтернативними енергоносіями, технологіями, на ринки збуту чи в іншу сферу впливу Росії (а її інтереси, подібно до американських, є в усьому світі), одразу буде задіяно всі важелі й структури, включаючи РПЦ. Звісно, що практично в усіх країнах авторитет церков надзвичайно високий, а тому наділені державною владою мужі чутливо реагують на їхні імпульси. У свою чергу, жодна з православних церков світу з відомих причин без крайньої потреби не піде на конфлікт з РПЦ. А тому, за "сприяння" РПЦ, кожна з церков, у міру своїх сил і спритності, чинитиме на свій державний апарат тиск з метою створення перешкод на шляху до здійснення інтересів України. І з цих також причин Українська держава має докласти максимум зусиль для забезпечення найскорішого конституювання самостійної Української православної церкви з патріаршим престолом у Києві.

Проведений аналіз ще раз підтверджує настійну необхідність активної політики Української держави у сфері релігійно-церковного устрою з глобальним захистом своїх геокон-фесійних інтересів. Україна згідно з канонічним і церковним правом має абсолютно всі фундаментальні основи для становлення самостійної Помісної національної церкви будь-якої конфесії. Щодо її визнання, то необхідно пам'ятати, що жодну православну церкву не було визнано негайно автокефальною. Сама РПЦ після самооб'явлення себе автокефальною 15 грудня 1448 р. лише після численних підкупів, шантажів і політичних закулісних інтриг з допомогою дипломатії дочекалася 26 січня 1589 р., тобто через 141 рік, визнання та інтронізації власного патріарха, яким став митрополит Московський Йов.

Не може нас бентежити також лайлива термінологія на кшталт "розкольники", "уніати", "автокефалісти" тощо. Таких "розколів" у світі налічується нині більше як 20, тоді як загальновизнаних автокефальних церков лише 15. Унійних церков значно більше. Нині у світі діє близько ЗО католицьких церков східного обряду різних національних спрямувань. У Новому Заповіті ніде не визначається статус автокефальності церкви. Він є людським розумовим витвором.

Поняття автокефалія етимологічно походить від грец. autos — сам та kephale — голова й означає не що інше, як самоочолюваністьу самоуправління, тобто адміністративну самостійність церкви. Українську церкву Російська імперія нищила в усі віки як церкву національну, котра була небезпечна їй найперш політично. А тому Україна може мати різні моделі релігійно-церковного устрою, крім одного — антинаціонального, антиукраїнського. Вона вже має свої самоуправні церкви.

Загалом релігійне життя в Україні настільки динамічне й багатобарвне, що потребує постійного моніторингу й аналізу для ведення справді зваженої, науково обгрунтованої політики держави в цій надзвичайно важливій духовній сфері.

Для вирішення проблеми замирення українських церков і консолідації українського народу потрібно задіяти різні засоби та інструменти, та передусім, стимулювання природного етноконфесійного розшарування, включаючи потвердження Української Помісної православної церкви й утворення таких автономних православних інституцій, які б задовольняли релігійні потреби вірних з національних меншин. Внаслідок цього кожна конфесія і церква займе свою духовну та політичну нішу, що гамуватиме амбіції, приховану й неприховану ворожнечу, формуватиме толерантні відносини тощо.

Кожний суб'єкт етносоціального поступу української нації матиме відтак свою сферу впливу, а єднатиме всіх ідея української державності, яка здатна гарантувати здобуту свободу дій та самостійне функціонування їх як у Краї, так і на теренах усього світу.

Контрольні запитання

1. Що зумовлює необхідність вільній нації мати свою помісну церкву?

2. Як відбувалося відродження автокефального православ'я в Україні?

3. Що спонукає Московський патріархат до протидії процесу становлення в Україні автокефальної церкви?

4. Якими шляхами має йти утвердження помісності православної церкви в Україні?

Тематика рефератів

1. Самочинність процесу становлення Московської патріархії.

2. Етапи становлення в незалежній Україні Помісної православної церкви.

3. Стан Українського православ'я як відображення Російської геополітики.

4. Київський патріархат як Помісна православна церква України.

Рекомендована література

1. Історія православної церкви в Україні / За ред. А. Колодного і П. Яроцького. — К., 1996.

2. Колодний А., Здіорук 0. Становлення національних церков як складова національного відродження // Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення. — К., 1998.

3. Колодний А. Православ'я в контексті національного відродження України // Православний вісник. — 1998. — Х2І—2. — С. 26—28.

4. Сучасна релігійна ситуація в Україні / За ред. П.І. Косухи. — К., 1994.