Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - 3. СТАНОВЛЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМУ ЯК ЧИННИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ

Сучасні греко-католицькі авторитети і дослідники акцентують увагу на трагічній ситуації в кінці XVI ст., через яку Українська православна церква опинилася перед вибором: вести й далі нерівну й безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римсько-католицької церкви, знаючи, що вижити неможливо, що українському народові загрожує неминуче окатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний православно-візантійський обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від Константинопольського патріархату на опіку римського папи.

Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко-католицькі авторитети вбачають у прагматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву.

Чи вдалося досягти головної мети унії так, як її поставили ініціатори й творці Берестейської унії? Чи стала унія з римсько-католицькою церквою вирішальним фактором національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в латинство й ополяченню?

Саме в оцінках того, що дала і чого не дала Берестейська унія церкві й українському народові, найбільше суперечностей, а то й спекуляцій. Православні використовують тут свої "козирі": акцентують увагу на насильницькому способі введення унії й боротьби з нею українського народу. А греко-католики, навпаки, акцентують увагу на позитивному, що дала унія, оцінюючи її як важливий фактор української історії, культури, духовності.

Стан і тенденції розвитку греко-католицької церкви в XVII — першій половині ХХст.

У розвитку греко-католицької церкви після Берестейського собору 1596 р. спостерігається певна зловісна закономірність: те, що довелося сповна витерпіти, пережити православним, не в меншій мірі вистраждали, відчули на собі і греко-католики. XVII століття: православна церква без ієрархії, боротьба за її відновлення, за легалізацію; ієрархічне двовладдя, міжконфесійна боротьба на сеймі, кривава боротьба за володіння церквами в парафіях, козацькі війни з вимогою ліквідації унії в Україні та інше. XVIII століття: жорстокі розправи Петра І з василіанами; наступ конфедератів з метою насадження католицизму в Україні; Коліївщина, яка залишила після себе мартирологію "уніатських мучеників" в Умані, Бердичеві, Білій Церкві та в інших містах і селах України; антиуніатська політика більшості російських царів після поділів Польщі і поступове знищення греко-католицької церкви в Україні під владою Росії.

Такий перелік обопільних кривд і жертв можна зробити і в XIX ст. Згадаймо хоча б долю "упорствующих униатов" Холмської єпархії, які були міцним горішком для самодержавного православ'я і Російської імперії.

Отже, уроки історії церкви в Україні дають можливість зробити очевидний висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Дві церкви тісно пов'язані єдиною долею українського народу.

Аналіз стану уніатської церкви протягом ХVII— XVIII стст. підводить до висновку: панівні кола Речі Посполитої, котрі спочатку всіляко сприяли поширенню й утвердженню унії, самі не вірили в її релігійну цінність і церковну самостійність. Вони намагалися використати унію як тимчасовий перехідний стан, своєрідне чистилище для православних, щоб таким чином легше перевести їх у католицтво. У Львівській, Галицькій, Кам'янець-Подільській уніатських єпархіях, у західній частині Волині уніатське духовенство зневажається й утискується так само, як православне духовенство та віруючі в Київському, Брест-Литовському, Мінському воєводствах. Від Берестейської унії впродовж XVII — XVIII ст., як зазначає Михайло Грушевський, "в Західній Україні все покрила Польща: польське або ополячене панство, таке ж саме багатше міщанство, і навіть вище духовенство (уніатське) було зпольщене і польськими очима дивилося на минувшину і на сучасність свого народу" (Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ; Львів, 1913. — С.447).

До 1848 р. між українцями—греко-католиками і поляками—римо-католиками в Галичині спостерігалися незначні відмінності, оскільки "більша частина греко-католицького духовенства була асимільована з польською культурою і польськими політичними ідеалами" ("Znak". — Krakow, 1985. — № 365. — С.44). Польська мова була мовою викладання й розмовною в греко-католицьких семінаріях майже до 1848 р. Поворот розпочався після 1848 року. Греко-католицьке духовенство Галичини почало поступово звільнятися від польських настроїв внаслідок впливу української громадськості на уніатську церкву.

Через те, що уніатське духовенство і взагалі уніатську церкву не зрівняли в правах з польською римсько-католицькою церквою, а відтак залишаючися церквою нижчою, "хлопською", мужицькою, по суті, опозиційною, вона стала істотним і невід'ємним фактором українського життя Галичини, особливо в другій половиш XIX і в XX ст., інтегрувалася в галицьке суспільство, сприймалася ним як національна українська церква.

Впродовж другої половини XIX ст. і особливо в 20—30-ті роки XX ст. гостро стояло питання: бути чи не бути самостійній греко-католицькій церкві з її східним православним обрядом. Похід католицьких "змартвихстанців" (змартвихстанці-воскресенці, філія ордену єзуїтів, яким доручалася місія цілковитого оновлення католицизму в Галичині), єзуїтська реформа ордену василіан, намагання ввести целібат греко-католицького духовенства — це тільки перший наступ римського католицизму на греко-католицизм.

Греко-католицизм як самостійна конфесійна течія в лоні католицизму все частіше атакувався й звинувачувався в єресі. Єзуїти звинувачували греко-католиків: "Ваше змагання до автономії є вашим найбільшим гріхом", "В католицькій церкві не може бути будь-якого сепаратизму, ніякої автономної церкви". Унія для задумів войовничого католицизму вже була недостатньою. "Гріхом" греко-католицької церкви в Галичині вважалося те, що вона намагалася жити для свого народу, а не для слави римсько-католицької церкви, стала національною українською церквою.

Серед уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних і матеріальних умовах, уже на початку XIX ст. появляються освічені й енергійні особистості, котрі думали не лише про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні, намагалися сприяти піднесенню народної освіти, національної культури (згадаймо діячів "Руської трійці" М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького, а також митрополита М.Левицького, каноніка І.Могильницького).

Могутньою постаттю в історії Української греко-католицької церкви був митрополит Андрій Шептицький (очолював її 44 роки: 1901 — 1944 рр.). Не тільки українські, а й зарубіжні дослідники оцінюють митрополита Шептицького як діяча, що "вимагав поєднати церковні інтереси з національними", мав великі заслуги в зміцненні українських шкіл у Галичині, турбувався про утворення українського університету, був патроном української культури. Його міжнародний престиж ще більше зріс після арешту й вислання царським урядом Росії під час окупації Галичини в 1914 р.

Релігійно-церковна діяльність митрополита Андрія Шептицького спрямовувалася на розширення сфери впливу греко-католицької церкви. Він невпинно повторював, що роль греко-католицької церкви в Україні є особливою, бо саме через цю церкву має бути покладено початок з'єднання Заходу і Сходу. Ця ідея екуменізму в задумах і планах митрополита Шептицького зводилася насамперед до активної "унійної акції" з боку греко-католицької церкви щодо православної церкви і навіть протестантських релігійних течій. Митрополит розумів складність і труднощі у здійсненні ідеї екуменізму (потрібно звернути увагу саме на ідею екуменізму, яку обстоював А. Шептицький як єдиний засіб оздоровлення духовного стану українського народу й примирення, зближення церков, а не їхню унію). Митрополит А.Шептицький, як і великий православний Київський митрополит Петро Могила, розумів нагальну потребу в примиренні православних і греко-католиків.