Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Поширення й утвердження ідеї свободи совісті в Україні

Україна, як відомо, перебувала в "силовому полі" європейських реформаційних рухів, які сповідували ідеї толерантності, свободи релігії, совісті. Варто сказати, що значний вплив на поширення в Україні ідей свободи релігійної совісті, віротерпимості здійснили соціани, громади котрих активно діяли в багатьох регіонах України (Волинь, Поділля, Київщина). Тут працювало більш як 150 соціанських шкіл, інших навчальних закладів. Набули поширення в Україні й повчання Феодосія Косого. Він мав тісні зв'язки із соціанами і проповідував "рівність народів і вір", обстоював принципи релігійної свободи.

Зв'язки із Західною Європою, поширення протестантизму на українські землі, гоніння, яких зазнавала Українська православна церква з боку польського католицизму, спроби окатоличення українців, релігійна нетерпимість, насаджувана російською державною православною церквою, — все це у сукупності сприяло тому, що ідеї свободи релігії, свободи совісті знаходили в Україні благодатний грунт.

У Російській імперії, до складу якої входила більша частина території України, практично до 1917 р. не було свободи релігії, свободи віросповідань. Хоча Звід законів Російської імперії і проголошував свободу віросповідань, проте на практиці реалізовувався дозований і диференційований принцип віротерпимості. Діяла чітка градація релігій, їхніх прав і можливостей, а відтак і віруючих. Позавіросповідний стан взагалі державою не визнавався. В основі церковної політики царизму лежав православний конфесіоналізм. Віра православна конституювалася як "провідна" і "панівна". Інші віросповідання були лише "терпимими" або гонимими. Релігійне інакомислення — старовірство, сектантство — жорстоко переслідувалося. До 1905 р. переміна релігійної приналежності, вихід з "панівного віросповідання" розглядалися як кримінальний злочин.

Саме в умовах такого духовного, державно-церковного тоталітаризму в Російській імперії передові мислителі проповідували ідеї свободи релігії, свободи совісті, вели боротьбу за їхнє практичне втілення. В їхньому ряду — керівники декабристів, товариства яких діяли в Україні (Тульчин, Васильків), письменники, філософи М.І.Новіков, Д.Г.Фонвізін, О.М.Радищев, О.І.Герцен, М.П.Огарьов, М.Г.Чернишевський, В.Г.Бєлінський, М. Булгаков, М. Бердяєв та ін.

Активну боротьбу за свободу релігії як "першоелемента будь-якого здорового церковного, державного і суспільного життя" вели старообрядці, котрі, пройшовши через страшні гоніння, приниження, вимагали свободи совісті не лише для себе, а й для інших віросповідань (На пути к свободе совести. — М., 1989. — С.331—332).

В Україні ідеї свободи релігії, віротерпимості пропагували й обстоювали український філософ Г.Сковорода, який розглядав свободу взагалі й свободу релігії зокрема як запоруку розвою людських здібностей, як "ідеал вільномислячої, внутрішньо незалежної, відповідальної людини", значна частина кирило-мефодіївців, зокрема Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов. М.Драгоманов, будучи глибоко обізнаний із західноєвропейскими ідеями свободи релігії, свободи совісті, багато зробив для їхньої пропаганди. Ним написано аналітичні праці: "З історії відносин між церквою і державою в Західній Європі", "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI — XVII ст.", "Про волю віри" та ін. Чималий внесок у популярізацію ідей свободи совісті, віросповідання зробили І.Франко, а пізніше М. Гру шевський, котрий наголошував: "церква має бути відділена від держави, духовенство таким чином виходить з-під усяких формальних впливів її й перестає бути державними урядовцями тої чи іншої релігії..." (Грушевський М. На порозі нової України. — К., 1991. — С.46).

Боротьба за свободу релігії, за свободу совісті в Росії мала свою специфіку, вона була тісно пов'язана з боротьбою, спрямованою на ліквідацію монархії, союзу держави й православної церкви. Революційні події 1905 р. змусили царський уряд розпочати роботу над новою редакцією законів, що стосувалися проблем свободи релігії. 17 квітня 1905 р. видано указ "Про зміцнення основ віротерпимості", який, певною мірою, зменшив релігійні "утиски", проте не ліквідував їхню основу, лише вніс у суспільне життя Росії елементи релігійної свободи. Зазначимо також, що проблеми релігійної свободи, реформи віросповідної політики активно обговорювалися і на засіданнях Державної думи Росії чотирьох скликань, вносилося чимало проектів з цих питань, однак вони так і не були прийняті. З 1905 до 1907 року Росія й далі жила в "режимі несвободи совісті".

Тільки після лютого 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв ряд постанов, декретів про відміну "віросповідних обмежень". У липні 1917 р. опубліковано закон "Про свободу совісті", в якому вона розглядалася як свобода віросповідань, як віротерпимість. Було відмінено найбільш одіозні норми законів Російської імперії з релігійних питань. "Терпимі" й гонимі віросповідні напрями одержали широкі права. Однак держава, як і раніш, тримала під контролем діяльність релігійних організацій. Принцип позаконфесійності держави, як і сама цілісна демократична реформа відносин держави й релігійних організацій, не було доведено до логічного кінця.

Після Жовтневої революції перші декрети радянської влади кардинально змінили становище релігійних організацій. Декрет "Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства" ("Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви") від 23 січня 1918 р. створив правове поле гарантій реалізації принципів свободи совісті. Ці принципи з теоретичної сфери свого буття переводяться у сферу суспільної практики. Церкву відокремили від держави, а школу від церкви. Набула чинності світська система освіти. Кожен громадянин одержав можливість вільно вибирати і сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, бути невіруючим, атеїстом. Усі віросповідання одержали рівні права. Заборонялося прийняття будь-яких місцевих законів, постанов, які утруднювали б або обмежували б право на свободу совісті, свободу церкви. Релігію було оголошено справою совісті кожної окремої людини.

До кінця 1922 р. Україна, перебуваючи в "силовому революційному полі" Росії, формально залишалася самостійною державою. У сфері державно-церковних відносин, декларації й реалізації принципів свободи совісті, свободи релігії її не обминули процеси, які відбувалися в Росії. Зі створенням

Української Народної Республіки її Генеральний Секретаріат прийняв резолюцію про визнання релігії приватною справою громадян. Уряд УНР не визнавав і не створював практично жодних установ у справах релігії та церкви. Лише в січні 1918 р. була спроба організувати департамент у справах сповідань.

Однак уряд Скоропадського, а з його падінням — Директорія взяли курс на фактичне створення національної (чит. державної) церкви. Так, у декреті УНР "Про віру" (1919) сказано: "...верховна влада в УНР не може сповідувати іншої віри, крім православної". Згідно з декретом Директорії, Українську православну церкву мав очолити синод, призначуваний урядом. Рішення синоду, його постанови ставали чинними лише після затвердження їх урядом. Усю церковну владу Директорія брала на своє утримання. Цей декрет було сприйнято у світському та значною мірою і в релігійному середовищі (зокрема протестантськими організаціями) як порушення принципів свободи совісті. Він практично не був реалізований.

Із встановленням в Україні радянської влади було продубльовано основні декрети, конституційні положення про свободу совісті, прийняті на той час у Росії, аз 1922 р. — ів СРСР (Декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви" (1918), Конституція України (1919, ст.23), Конституція Української РСР (1929, стст.5,8), Конституція України (1937, ст.104), Конституція України (1978, ст.50).

Зауважимо, що протягом семи десятиліть (за незначним винятком 1917—1927) демократичні й гуманістичні за своїм змістом принципи свободи совісті, законодавчо оформлені в Україні, в умовах тоталітарної системи, ідеологічної індоктринації, активної боротьби Комуністичної партії проти релігії та церкви залишилися лише деклараціями; на практиці свобода совісті, свобода віросповідань і, особливо, свобода церкви, всіляко обмежувалися. Законодавчі акти, зокрема законодавство про культи від 8 квітня 1929 p., були дискримінаційними щодо релігійних організацій, а в кінцевому рахунку — і щодо віруючих.

У кінці 20-х років масового характеру набрали адміністрування щодо релігійних організацій і віруючих, активізувалися процеси форсування ліквідації релігії, репресії служителів культу, закриття церков. За період 1918—1936 років різко зменшилось число культових приміщень порівнянно з дореволюційним періодом: у СРСР кількість їх склала лише 28,5%, а в Україні—тільки 9%. Ці процеси тривали і в наступні періоди історії радянської доби. Суперечності між конституційними гарантіями свободи совісті й практикою реалізації їх поглиблювалися й далі.