Історія релігій - Лубський В.І. - Українська автокефальна православна церква (УАПЦ)

Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від Константинополя Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після їхньої смерті - у 1072 р. Ще одна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) завойовниками.

Автокефалія (від грец. autos - сам, kephale - голова) - самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії православна церква набирає рис національної української церкви, особливо за діяльності митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з иайвпливовіших сил.

З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єдиним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви. Зі скасуванням у 1721 р. Петром І патріаршества і заснуванням Священного синоду - бюрократичної установи для нагляду за справами церкви, позбавленням волею Катерини ІІ в 1764 р. земельних володінь Руська православна церква стала цілковито залежною від самодержавства, елементом державного бюрократичного апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді український єпископат, який формувався здебільшого з українського панства, на догоду волі Москви відчутно доклався рук до процесу нівеляції специфічних національних рис православ'я в Україні. Про це свідчить хоч би той факт, що в українських церквах проголошувалася анафема гетьману Іванові Мазепі.

Зрощення верхівки Руської православної церкви із самодержавством загострило проблему автокефальності української церкви. Серед нижчого українського православного духовенства, інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії неодноразово наштовхувалася на опір. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефодієвського братства, знову почала порушувати питання про автокефалію православної церкви в Україні.

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905-1907 рр., коли в Руській православній церкві зароджувалася внутрішня криза. Тогочасні українські ліберальні газети систематично друкували матеріали про злиденний стан українського духовенства, байдужість до нього церковного керівництва. Непоодинокими були заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і це набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917 р., коли на пастирських зібраннях у березні було створено ініціативний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ - Виконавчий комітет духовенства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримав Центральну Раду. До Центральної Ради були делеговані протоієрей Нестор Шараївський, 3 священики. Мали вони свого представника й у виконкомі Центральної Ради.

Однак не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріарших з'їздах, що відбувалися з березня 1917 р., більшість становили світські прихильники перетворень - парафіяльний актив (миряни). Рішуче виступили за відокремлення української церкви Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали замінити священиків-росіян українцями, надати Україні церковну автономію, але ці виступи не були масовими. Робітники церковним перетворенням не надавали великого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидкоплинній політичній ситуації.

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 р., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет зі скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) - найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись поглиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініціаторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з його проведенням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 р., прихильники єдності з РПУ намагалися дати відсіч автокефалістам. Назрівав реальний конфлікт. Запобігаючи йому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада оголосила перерву в роботі.

За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею автономії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920 р.) було записано, що "богослужбовою мовою в православній церкві в Україні залишити, як і раніше, церковнослов'янську". Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього побажають парафіяни. Багато учасників собору розцінили його рішення як такі, що не відповідають національно-демократичним соборним основам церковного будівництва. Комісія в церковних справах на чолі зі священиком Ю.Жевченком - одним з майбутніх єпископів УАПЦ - вимагала "звільнення української церкви від зовнішньої інодержавної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії)".

Реальні можливості для здобуття автокефалії з'явилися лише після краху Гетьманату. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: Володимир Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань - Іван Липа.

Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозиційними діями ієрархів Руської православної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала "Закон про Українську автокефальну православну церкву", в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарбниці, а Українська автокефальна "церква з її синодом і духовною ієрархією в жодній залежності від Всеросійського патріарха не перебуває.

;Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань збоку ден і кінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести богослужіння, церковне листування на російську мову та поминати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, її верховного вождя з градоправителями і христолюбиве воїнство". Було ліквідовано автокефальні парафії, відібрано храми, в тому числі храм св. Софії у Києві.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії використали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність "Закону про Українську автокефальну православну церкву". Єпископів, які виступали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.

З метою визнання канонічності УАПЦ розпочалися енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Радії було надіслано прохання до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для УАПЦ. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея. У грудні 1920 р, ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, пославшись на нездужання. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення автокефальної церкви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним з етапів підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас відбулася спроба канонізувати УАПЦ в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор у складі до 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпископи. Та оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домінували противники автокефалії, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А екзарх України, митрополит Київський Михаїл, хоч і прибув на зібрання, заявив, що його він за собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В.Чехівський закликав звільнитися від залежності від Московської церкви, тому що вона здійснює русифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському патріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автокефалію"української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголосив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Доцільними і "єдино можливими" було визнано правила церковного устрою, встановлені вселенськими та помісними соборами, із зауваженнями, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій "ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Було обрано і висвячено пресвітерським чином (через рукопокладення священиків і мирян) на первоієрарха Української автокефальної православної церкви Василя Липківського, а на архієпископа Київщини Нестора Шараївського. Вони вже традиційним чином висвятили ще чотирьох єпископів.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім па території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей.

Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На підготовленому обновленцями Помісному соборі РПЦ 1923 р. в Москві було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України, митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися "омані автокефалістів", не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", не йти за ними.

Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років XX ст. мав кілька напрямів. Група обновленців РПЦ "Жива церква" виступала за створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, перекладачів релігійної літератури українською мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарень, книгарень, церковних крамниць), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит усієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, спеціальну літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демократичними засадами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ - визнання своїх канонів, у тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Були створені перешкоди в реєстрації її статуту, а керівництво церкви - митрополита Василя Липківського та благовісника Володимира Чехівського стали переслідувати. Під час інспірованої НКВС кампанії проти Спілки визволення України у 1929 р. за грати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Всеукраїнський православний собор оголошує про саморозпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. їх не залишилося жодної.

У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антикомуністичних поглядів і перебувала в напружених стосунках з УАПЦ. її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення автокефалії в Україні в роки Другої світової війни.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено кілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де проживали українці.

Новий імпульс отримала ідея відродження УАПЦ зі створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАІІЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді - інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника).

У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета на повну канонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву - Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті глави УАПЦ митрополита Мстислава На соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володимира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в західних областях України. Всього їх до 1200.

Рішуче виступила проти УАГЩ Руська православна церква. Недовго підтримувала її й Українська греко-католицька церква. Не визнала ЇЇ й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольський патріарх.

У процесі історичного розвитку й тепер український автокефалізм не є монолітним у своїй основі. Існує і два його центри - Київ і Львів. Автокефалія в західних областях породжена наступом греко-католицької церкви па православ'я. У східних областях до автокефалії більш схильне міське населення, особливо інтелігенція. їх ще називають віруючими секуляриого (світського) типу.

Прихильники автокефалії цілком визнають православне віровчення. Суперечність полягає лише в тому, хто очолюватиме церкву, де бути її центру, якою мовою правити богослужіння.

Нині православні віруючі України об'єднані навколо Української православної церкви - автономного церковного утворення при одночасному канонічному підпорядкуванні Московському патріархату (УПЦ МП) та Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об'єднавчому соборі.