Історія релігій - Лубський В.І. - Сунітське богослів'я (калам)

Фаталізм мусульман тісно пов'язаний з більш загальною філософською проблемою неминучості. Справа в тому, що висловлювання Корану з цього приводу, незважаючи на добре відому формулу "на все воля Аллаха", досить суперечливі. То в ньому обстоюється ідея фатальної неминучості майбутнього (без волі Аллаха і волосина не впаде), то, навпаки, доля людини ставиться в пряму залежність від її власної поведінки, наприклад, від того, наскільки вона може приборкати власні пристрасті і спрямувати себе на праведний шлях.

На ранньому етапі розвитку ісламу, коли тафсир тільки зароджувався, а богослов'я і правознавство були ще злиті в одне ціле в рамках ісламського законознавства (фікха), ідея фатальної неминучості домінувала, що, як згадувалось, було умовою успішного ведення воєнних дій і було вигідно Омейядам, оскільки обумовлювало їхню владу вищою санкцією Аллаха. Однак до кінця правління Омейядів виділилось впливове крило з середовища факіхів (богословів-законознавців), що виступали за ідею вільної волі, - кадаріти, потім кадаріти утворили особливу секту мутазілітів ("ті, що ухиляються"). Мутазіліти виступали з різкою критикою фатальної неминучості, проголошуючи розум критерієм віри, добра і справедливості: "Добре не тому, що так звелів Аллах, - Аллах звелів так, тому що це добре". Беручи за основу раціоналізм грецьких філософів, багато творів яких, особливо Арістотеля і Платона, вже були перекладені арабською мовою, мутазіліти піддали сумніву і багато інших тез ісламу, в яких відчувалася містика, зокрема положення про "нествореність" Корану. Вони стверджували, що ця священна книга все-таки була створена, нехай навіть Аллахом, і тому її можна тлумачити, можна будувати на її основі далекоглядні філософські теорії.

Мутазіліти, як і шиїти, допомогли Аббасидам повалити Омейядів, а при халіфі Мамуні (813-833) їхні погляди стали пануючими в ісламі. Однак після Мамуна Мутазіліти, які сильно скомпрометували себе переслідуваннями своїх супротивників, самі опинились у становищі переслідуваних і скоро практично перестали існувати. Разом з ними зійшла нанівець і ідея про свободу волі, а один з останніх відомих мутазилітів аль-Ашарі (837-935) переглянув свої погляди і визнав, зокрема, тезу про "нестворення" Корану, дав оцінку крайнощам обох сторін (мутазилітів і їхніх опонентів) і сприяв становленню ортодоксального ісламського богослов'я, яке відокремилось від законознавства й отримало власну назву (калам).

Сунітське богослів'я (калам)

Саме за ортодоксальним богослов'ям ашаритського тлумачення і ствердилося назва "сунізм". Сунітське богослов'я, яке розвивалось зусиллями немалої кількості богословів-філософів, у тому числі відомого аль-Газалі (1058-1111), концентрувало свою увагу на проблемах, які здебільшого стосувались аспектів світобачення ісламу. Йшлося про "створеність" або "нествореність" Корану, свободу волі, взаємовідносини людини і Аллаха, долю Людини в загробному світі та ін. Багато в чому це були схоластичні вправи вчених богословів, і в цьому відношенні спеціалісти з каламу мало чим відрізнялися від отців християнської церкви. Сунітський калам хоч і виник на базі фікху і домігся самостійності саме як богослов'я, очищене від правознавства, проте багатьма коренями був пов'язаний саме з правознавством. Завдання тлумачення Корану і зв'язування суворих догматів з реальними потребами сьогоднішнього дня завжди було обумовлене насамперед вирішенням спірних питань, релігійно-правового спрямування.

Між богословами і правознавцями і після виокремлення Корану продовжував існувати тісний зв'язок: на авторитет спеціалістів з каламу спиралися законознавці в тих непоодиноких випадках, коли вони опинялись перед важкими проблемами. Для вирішення цих проблем в ісламі було вироблено кілька методів, які по-різному визнавались і використовувались різними школами ісламського (сунітського) права.

Метод перший - рай, тобто індивідуальне тлумачення якого-небудь з авторитетів каламу. Роль цього методу завжди була обмежена.

Метод другий - іджма, узгоджена думка багатьох, а то і всіх авторитетів певного часу; цей метод широко визнавався всіма.

Метод третій - кіяс, тобто висновок за аналогією.

Метод четвертий - істіслах (істіхсан), визнання можливості зміни деяких хадисів Суни, якщо їх зміст суперечив тому, що визнавалося благом.