Історія релігій - Лубський В.І. - Шиїзм

Це - другий за масовістю напрям в ісламі. Його заснували прихильники Алі - двоюрідного брата Мухаммеда, Добиваючись обрання його халіфом.

Він охоплює течії, секти, які вважають Алі та його потомків єдиними законними спадкоємцями і духовними послідовниками пророка Мухаммеда. Шиїти визнають тільки 12 імамів - прямих потомків Алі. Дванадцятий імам народився у 873 р., але згодом таємно зник. Та, за волею Аллаха, він повинен з'явитися як спаситель і забезпечити перемогу шиїзму в усьому світі.

Шиїти, як і суніти, визнають Коран, місію Мухаммеда, мусульманські традиції, хоч по-своєму тлумачать деякі догмати ісламу. Вірячи у переселення душ, вони стверджують, що в тілах імамів - потомків Алі - втілена душа Мухаммеда.

Якщо сунізм був пануючим на території арабського халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські угруповання були ізольовані одне від одного, що породжувало їхні специфічні риси. Відігравала свою роль і практика, згідно з якою в разі переслідувань за віру шиїту дозволялося приховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричинило активний розвиток у шиїзмі сектантських течій. Але всі вони відстоюють "чистоту релігійної віри", єдиними послідовниками якої вважають тільки себе. Багато шиїтських сект поділилися за принципом визнання певного імама. Інколи їх поділяють на "поміркованих" та "крайніх".

Імаміти. Це найчисленніша течія в шиїзмі. Її ідейні засади сформували шиїти, які проповідували, що, згідно з божественною волею, імамат є прерогативою тільки роду Алі и передається "чіткою вказівкою" вустами Пророка або попереднього імама. Імаміти визнають дванадцять імамів. Вважають, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухаммед абуль Касим, який народився в 873 р. у Багдаді й зник у дванадцятирічному віці. Віруючих у дванадцятого імама називають "дванадесятниками". Імамітське віровчення зводиться до таких принципів (основ) віри:

• вчення про єдиного Бога;

• віра в божественну справедливість;

• визнання пророчої місії Мухаммеда;

• віра у воскресіння мертвих, судний день і потойбічне життя;

• вчення про імамат (головний догмат імамітського ісламу).

В основі імамітської доктрини - уявлення про божественну природу верховної влади. Імамат вона розглядає як "божественну настанову", продовження пророцтва, головну космічну силу, а імама - як виконавця божественного веління.

Імамістське вчення є державною релігією Ірану та Іраку. Імаміти живуть в Афганістані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Кувейті, Лівані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, В'єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.

Зейдити. Ця течія об'єднує прихильників п'ятого імама Зейда Ібн Алі, який у 740 р. очолив повстання проти Омейядського халіфату, але в одній із збройних сутичок загинув. Після цього течія розпалася на кілька угруповань, але всі зейдити вважають, що імамат повинен залишитися в родині Алі. Повстання проти "тиранів" (незаконних з точки зору шиїтів правителів) вважають обов'язком кожного істинно віруючого.

У богословських догматах зейдити зайняли "помірковану" щодо сунітів позицію. Визнаючи, що імам повинен бути з роду Алі, вони заперечують божественну природу імамату і вважають, що імамом може бути будь-хто з роду Алідів, допускають існування одночасно кількох імамів у різних мусульманських; країнах. На противагу імамітам, вони не визнають тези про "прихованого" імама, не допускають приховування своїх релігійних поглядів. Усе це сприяло лояльному ставленню сунітських властей до зейдитів, незважаючи на те, що збройні повстання були їхнім політичним принципом.

Більшість зейдитів проживає у Північному Ємені (понад 50% населення). Великі громади є в Саудівській Аравії, Пакистані.

Ісмаїліти. Секта виникла приблизно в 760 р., після того як шостий шиїтський імам Джафар Сади к позбавив свого старшого сина Ісмаїла права на імамат, передавши його своєму молодшому братові. Формальним приводом для цього була пристрасть Ісмаїла до міцних напоїв, що неприпустимо для правовірного мусульманина. Насправді Ісмаїл наполягав на рішучішій опозиції багдадському халіфату, ніж вважав Джафар Садик. Навколо нього стали гуртуватися незадоволені соціальними порядками. Ісмаїл невдовзі помер. А щоб народ пересвідчився в цьому, тіло його було виставлено в одній із мединських мечетей.

Проте послідовники Ісмаїла стверджували, що насправді він не помер, а переховується і з часом повернеться до активної діяльності. Вони вважали" його сьомим, останнім, імамом. На думку деяких із них, оскільки Ісмаїл помер, то сьомим імамом слід проголосити його сина - Мухаммеда. У будь-якому разі має бути лише сім імамів, і сьомий-постане в ролі махді - особи, яка йде правильним шляхом під керівництвом Аллаха і має сповістити про кінець світу. Тому всім благочестивим мусульманам потрібно об'єднатися, очікуючи на цю подію.

Ісмаїліти активно проповідували своє вчення в усіх мусульманських країнах, створили таємні гуртки в Сирії, Іраку, Ірані, Північній Африці. їхня організація базувалася на ієрархічних засадах із сімома ступенями посвячення, кожному з яких відповідали певні норми інформування віруючого в політичних та релігійних справах. На кожному з них відкривають ісмаїліту сокровенне, езотеричне знання, щораз менше закорінене в істини Корану та ісламу. На п'ятому ступені ісмаїліт дізнається, що зміст Корану не зводиться до буквального значення його тексту, тобто він алегоричний. На шостому - так само алегорично тлумачаться вимоги виконання обрядів. Останній ступінь більше схожий на релігійно-філософську систему, ніж на ісламську догматику.

Серед ісмаїлітів панувала сувора внутрішня дисципліна. Мали вони і свою філософсько-теологічну догматику. Помітний вплив на її формування справила філософія неоплатонізму. Головна його ідея про еманацію (перетікання) духу в світ плоті знайшла в ісмаїлізмі своє втілення у формі вчення про те, що Бог послідовно еманує (випромінює) свою сутність у світ, яка переходить до пророків-проповідників. Їх сім: Адам, Авраам, Ной, Мойсей, Ісус, Мухаммед і другий Мухаммед - син Ісмаїда. Кожен пророк у своїх проповідях розкриває перед людьми сутність божественної істини. А його помічник тлумачить і поширює їх. При Мойсееві був Аарон, при Ісусові - Петро, при Мухаммедові - Алі. Між появами нових пророків божественну сутність несуть у собі імами. їх також сім, останній з них - сьомий - є і пророком. Ним став Мухаммед - син Ісмаїла, який завершує собою божественну еманацію.

Кармати. Радикальний, релігійно-політичний напрям ісмаїлізму, що виник наприкінці IX ст. у Сирії та Іраку. З часом стає вагомим чинником у повстаннях рабів, виступах ремісників, землеробів. Загони карматів влаштовували набіги па населені пункти, нападали на каравани прочан. У 930 р. захопили Мекку і пограбували її. Кармати знищували не тільки воїнів своїх противників, а й цивільне населення, полонених забирали в рабство.

Вони сповідували вчення ісмаїлітів у його ортодоксальній сунітській формі. Богословські тонкощі езотеричного вчення, пов'язаного з неоплатонізмом, не були доступні більшості з них. Мечетей не будували, приписи Корану про п'ятиразову молитву, пости, паломництво не виконували. У їхньому віровченні головну роль відігравало очікування майбутнього махді - засновника династії .султанів Бахрейну Абу Саїда. На початку X ст. у Східній Аравії створили свою державу, центром якої було місто ал-Хаса (інша назва - Лахса). Вона проіснувала майже півтора століття, до 1029 р. Поза межами Бахрейнського султанату карматський рух давався взнаки протягом усього періоду середньовіччя.

Асасини. Вважають, що назва цієї секти, яка належить до ісмаїлітського відгалуження в шиїзмі, пов'язана з тим, що її члени вживали наркотики. Європейці здебільшого асасинами називають релігійно-фанатичних убивць, оскільки головним методом релігійної та політичної боротьби членів секти були вбивства ворожих до неї діячів.

Приводом для формування її стало те, що халіф Єгипту Мустансір позбавив свого старшого сина Нізара права на наслідування халіфату, передавши його молодшому синові. Невдовзі Нізара було вбито, а невдоволені в халіфаті угруповання розпочали боротьбу під прапором Нізара. Цей рух мав особливо міцні позиції у північно-західній частині держави, виступав проти тамтешніх соціально-політичних порядків.

У 1090 р. його керівник Хасан Ібн Саббах утікає з Єгипту і в горах на південь від Каспійського моря починає вербувати невдоволених під прапори "прихованого" імама з династії Нізаритів. З часом Хасан оволодів кількома фортецями Північно-Західного Ірану, звідки розсилав своїх підлеглих для вбивств ворожих йому ісламських правителів. Сам він не залишав свою головну базу - фортецю Аламут до кінця життя (помер у 1124 р.). Так само поводилися керівники секти після смерті Хасана, позбавляючи життя багатьох правителів феодальних держав Близького і Середнього Сходу. Їх називали "гірськими шейхами, часто не знаючи, хто вони насправді. Перших "гірських шейхів" вважали представниками "прихованого" імама. Але четвертий "гірський шейх" Хасан II (1162-1166), який відкрився для встановлення небесного правління на землі, проголосив себе "прихованим" імамом.

З часом асасинський рух поширився на захід, де утворилося відносно самостійне сирійське відгалуження, а центром стала гірська фортеця Масі я ф. Фактично сирійські асасини були самостійним угрупованням.

Секта мала суворі ієрархічні принципи з різними ступенями посвячення. Шейху були підпорядковані так звані великі місіонери, які керували рядовими членами. На найнижчому щаблі були федаї - особи, які безпосередньо виконували смертні вироки, винесені шейхом чи його наближеними. Сліпо підкоряючись наказам, федаї вважали* що після своєї смерті, яка найчастіше наставала відразу після виконання ними вироку, опиняться в раю. Ними ставали здебільшого селяни з місць, де мешкав шейх, або ті, хто зазнав переслідувань феодалів.

Кожен вищий ступінь посвячення був пов'язаний з меншим релігійним фанатизмом, який поступався політичному розрахункові. Найвищий ступінь ієрархії швидше нагадував синкретичну політизовану філософську систему. Керівники секти для досягнення політичного успіху вступали в контакти не тільки з шиїтськими, а й з сунітськими угрупованнями. Свої справжні релігійні погляди вони приховували.

У 50-ті роки ХІІІ ст. монгольська навала знищила асасинські угруповання в гірському Ірані, а в 1273 р. їх було остаточно ліквідовано в Сирії.

Друзи. Виникнення цієї ісмаїлітської секти пов'язане з особою халіфа Єгипту - Хакіма (996-1021) і його наближеного - Даразі, від імені якого походить назва "друзи".

Хакім був жорстокою людиною, за його правління було страчено понад 18 тис. осіб. Релігійні позиції його були непослідовними. Він декілька разів проголошував свою належність то до шиїзму, то до сунізму. В останні роки життя вирішив, що він має бути сьомим імамом. У цьому Хакіма підтримав турецький ісмаїліт Даразі, який оселився в Каїрі й став наближеною до халіфа особою. У 1017 р. Даразі оголосив у великій мечеті, що в халіфа втілилася душа Адама - продукт еманації світового розуму. Але маси не були готовими до цієї "істини". До того ж єгиптяни ненавидиш Хакіма, а його влада трималася завдяки армії найманців. Тому Даразі ледве вдалося втекти від розлюченого натовпу. Хакім допоміг Даразі перебратися до Сирії, де той заходився організовувати рух прихильників нового вчення. Навколо нього гуртувалися численні послідовники, готові зі зброєю в руках відстоювати божественність Хакіма.

Через деякий час з'явився ще один апостол "сьомого імама" - іранець Хам за. В одній із мечетей вій спробував проголосити божественну сутність Хакіма. Але його слова були сприйняті так само, як проповіді Даразі. Тому Хакім і його переправляє до Сирії, де той стає першим помічником Даразі. Після того жителі Каїра зазнали переслідувань, а поширення нового культу стало справою усього подальшого життя Хакіма. Через кілька років він помирає за нез'ясованих обставин. Прихильники Хакіма проголосили його прихованим імамом, який з часом з'явиться і керуватиме світом.

У Єгипті культ Хакіма так і не прижився, але в Сирії й на деяких інших ісламських територіях він протягом кількох століть був важливим чинником народних повстань, які відбувалися під релігійними гаслами;

Секти послідовників Хакіма поширені в Лівані. Сирії, Йорданії, Ізраїлі.

Хаттабіти. Засновником і духовним лідером секти був Абу-уль Хаттаб, який проповідував, що божественний дух послідовно еманується в імамів з роду Алі Ібн Таліба. Хаттабіти обожнювали шостого імама Джафара Садика, а після того, як він прокляв Абу-уль Хаттаба, стали обожнювати самого Абу-уль Хаттаба. В 765 р. Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовниками спробував: підняти повстання, але був захоплений і страчений. Після його смерті секта розпалась на кілька течій. Наприкінці IX ст. послідовників хаттабізму в Ірані, Іраку, Сирії, Ємені було до ста тисяч.

Хаттабіти розвивали вчення про "здатного говорити" та "безмовного" імама. Згідно з ним Алі за часів Мухаммеда був "безмовним" імамом, а після смерті Пророка став "здатним говорити". Не заперечуючи спадковості імамату Алідів, стверджували, що імамат - суто духовна якість. Пророки та імами є божественною еманацією. До своїх ворогів хаттабіти виявляли жорстокість.

Аліди. До цієї секти належали потомки Алі Ібн Таліба, який мав багато дітей, найвідоміші серед них у боротьбі за халіфат - Хасал і Хусейн. Релігійно-політична доктрина стверджує, що верховна влада (імамат) є "божественним установленням". Право на імамат належить тільки родині Алі та його потомкам. Саме за це аліди вели збройну та ідеологічну боротьбу.

Потомки Алі мешкають майже в усіх мусульманських країнах, володіють винятковим правом носити зелену чалму і називатися сеїдами.

Кадарити. Секта виникла в IX ст., визнає значення кадару - поширення в часі вічного божественного рішення, вважаючи, що за різних життєвих обставин людина сама повинна вирішувати, як їй вчиняти,, керуючись свободою, наданою їй Аллахом. У віровченні сильні уявлення про те, що визнання абсолютного божественного призначення призводить до несправедливості. З часом прихильників цієї секти почали називати джабрітами. Пізніше вчення кадаризму було доповнене мутазилітами.

Мутазиліти (мусталіти). Секта зародилася в Арабському халіфаті у VIII-ІX ст. Засновник її - Ваїш Ібн Ата, В основі віровчення лежать догмати про єдинобожжя і справедливість, заперечення атрибутів Бога, неприпустимість будь-яких антропоморфних уявлень про Бога. Коран вважається одним із творінь Аллаха. Боролися з прихильниками абсолютного призначення.

Рафадити. Так називають усіх поміркованих шиїтів, насамперед імамітів. Сунітські автори називали рафадитами всіх шиїтів, які не визнавали законності правління халіфів Абу Бакра і Омара.

У вузькому значенні рафадитами вважають поміркованих шиїтів, прихильників шостого шиїтського імама Джафара Садика. Вони не визнавали ісмаїлітського руху й відмовилися від збройної боротьби за владу. Рафадитами також називають шиїтів Куфи, які не підтримали хусайніта Зейда Ібн Алі в боротьбі за халіфат проти династії Омейядів. Так вчинили вони і в 762 р., відмовившись визнавати імамат Мухаммеда Ібн Абдаллаха, який організував повстання в Медині.

"Брати чистоти". Це таємне філософське товариство діяло на Близькому Сході в X ст. За своєю орієнтацією наближалося до ісмаїлітського руху. Його учасникам належить 51 трактат під загальною назвою "Трактати Чистих братів та Вірних друзів", які містять відомості з різних наук і адресуються тим, хто зумів переступити межу сліпого релігійного фанатизму. Прихильників товариства жорстоко переслідували і знищували. Деякі елементи їхнього вчення були притаманні "Апостольським Братам" в Італії (початок XIV ст.), помітні вони і в трактатах "Чеських братів" XV-XVІ ст.).

Бекташи. Секта (дервітський орден) виникла в Малій Азії у XII-XIII ст., була поширена в Туреччині, на Балканах. Назва походить від імені засновника напівлегендарного Хаджі Бекташи Велн. У віровченні поряд з положеннями ісламу (шиїзм) наявні елементи християнства і язичества. її послідовники дотримуються безшлюбності, сповідують культ Алі. Серед культових обрядів - причастя вином, хлібом, сиром, сповідь наставнику. Одяг - білий довгий плащ і білий високий ковпак.

Хуруфіти. Назва цієї містичної секти, заснованої наприкінці XIV ст., походить від араб. хуруф - літера. Спершу діяла в Північно-Західному Ірані, пізніше - на території Османської Туреччини. Там була написана і канонічна література турецькою мовою. Це Джавіданамі (Книга вічності), Хахіхатмані (Книга істини) та інші трактати. Протягом чотирьох століть секта зазнавала переслідувань, у 1824 р. була майже знищена урядом Туреччини. Ті, хто уникнув розправи, об'єдналися з дервітським орденом Бекташи.

Згідно з ученням хуруфітів, світ створено Аллахом, він перебуває у постійному кругообігу, що є причиною усіх змін у ньому. Аллах виявляє себе в людині, ним же створеній, і в мові своїй - Корані та назвах предметів. Пророк Мухаммед завершує собою цикл кругообігу. Наступні після нього божественні покровителі - шиїтські імами. Фазлалах є останнім покровителем і першим богом у плоті, а також першим у третьому циклі божественності.

Бабіди. На початку 50-х років XIX ст. в Ірані молодий ширазький торговець Сеїд Алі Мухаммед проголосив себе Бабом - "воротами", через які мусульманин може наблизитись до Аллаха і потрапити в його царство. За кілька років до цього Сеїд мешкав у священному місті шиїтів Кербелі, де познайомився з керівником сектантської громади шейхістів Сеїдом Каземом Решті. Шейхісти вважали, що їх керівник є тією людиною, після якої повинен з'явитись дванадцятий імам. Коли Казем Решті помер, його послідовники розпочали пошуки нового вождя, який мав готувати людей до приходу останнього імама. Вибір випав на Баба, який згодом зібрав навколо себе численних послідовників.

На той час доживала своє епоха феодального середньовіччя, пожвавилася торгівля. Відмінялися заборони на шовковий одяг та прикраси. Усе це сприяло залученню до бабідського руху представників дрібної та середньої буржуазії. Сприяло цьому спрощення релігійного культу. Бабіди відмінили молитовні зібрання, протестували проти щоденного п'ятиразового намазу, намагалися реформувати деякі норми побуту і становище жінки в сім'ї.

У 1847 р. Баба було заарештовано і перевезено до Тегерана, що спричинило велике народне повстання під бабідськими гаслами. Намагаючись придушити повстання, влітку 1850 р. власті стратили Баба. Але повстанський рух набув ще більшого розмаху і переріс у громадянську війну. До 1852 р. повстання на території Ірану були придушені.

Бахаїзм. Серед послідовників Баба був Ях'я, якому той, перебуваючи за ґратами, передав свої рукописи і деякі особисті речі. Крім того, Баб велів Ях'ї дописати останні вісім глав священної книги бабідів Беяну. Прихильники Ях'ї твердять, що Баб велів йому відмінити Беян і взяти під своє керівництво весь бабідський рух. Ях'я перейменував себе в Сух-е Езсля ("ранок вічності"). Перебравшись із Тегерана, де учасників бабідського руху жорстоко переслідували, до Багдада, який належав Туреччині; почав формувати бабідські громади.

Брат Сух-е Езеля - Хусейн Алі, який у 1852 р. втік із в'язниці, де перебував за участь у бабідському русі, прибравши собі ім'я Баха-Улла, також проголосив себе єдиним продовжувачем Баба. З цього починається багатолітнє суперництво, між братами, яке згодом перейшло у відкриту ворожнечу. Турецький уряд змушений був розселити їх: одного - на Кіпр, другого - в Палестину. Діяльність Баха-Улли виявилась успішнішою. Тому новий релігійний рух отримав назву від його імені - бахаїзм.

Якщо бабізм був специфічним іранським явищем, бахаїзм швидко вийшов на міжнародну арену, оскільки проголошував віротерпимість і спрямованість до синкретизму, виступав за створення нової світової релігії, яка, синтезуючи існуючі, не була б схожою на них. Бахаїзм відводив другорядну роль культові, молитвам, відкинув богослужіння в мечетях, заборони щодо використання шовкових тканин, прикрас та предметів розкоші. Він зняв заборони на відшкодування лихварських відсотків, що сприяло розвиткові торгово-промислової буржуазії. Рішуче заперечував джихад (священну війну з невірними), стверджуючи, що царство справедливості може бути побудоване лише мирним шляхом, а всі люди рівні між собою. Виступав також і за ліквідацію бідності, стверджуючи водночас, що порядки у цьому світі закладені "самим небом", без керівників та підлеглих, не можуть існувати ні армія, ні суспільство. Але керівники повинні жертвувати собою на користь бідних.

Бахаїзм явив собою своєрідну спробу реформування первісного ісламу з метою наближення його до капіталістичних відносин, що зароджувалися. Він набув значного поширення в релігійному житті, з'єднавшись із іншими реформаторськими рухами й організаціями.

Махдизм. Ця течія виникла в Судані у 80-90-ті роки XIX ст., підкреслюючи відданість "чистому", первісному ісламу. Махдизм вів "священну війну" як з європейськими колонізаторами, так і з турецько-єгипетськими єдиновірцями, які, на його погляд, зрадили ідеали місульманської віри, стали "лжемусульманами". Негативно ставився і до розвитку в Судані капіталістичних відносин. Використовуючи гнучку релігійну форму, оперуючи гаслами щодо повернення до святих порядків первісного ісламу, залучив у свої ряди чимало прихильників.

Керівником руху був суданський дервіш (чернець-жебрак) Мухаммед Ахмед. У 1871 р. він оселився на одному з островів річки Ніл, звідки розсилав мандрівних дервішів по всій країні. Махдисти виступали проти занепаду моралі, розкошів, закликали відібрати землю у феодалів, перерозподілити все майно, відмовитися від сплата податків, скинути турецько-єгипетське панування, вигнати європейських колонізаторів.

Далеко не всі з них закликів відповідали вимогам Корану і духу первісного ісламу. Але для багатьох достатньо було того, що махдисти апелювали до авторитету Пророка і Корану. Соціальна програма махдизму була підтримана рабами, селянами, ремісниками. Гнучкішою ставала політика місцевих феодалів і работорговців, які використовували ці заклики для подолання іноземної конкуренції, будучи байдужими щодо домагань, пов'язав них із перерозподілом майна.

Махдизм викликав занепокоєння не тільки єгипетсько-турецьких, а й європейських властей. Влітку 1881 р. Мухаммед Ахмед проголосив себе Махді й виклав свою програму дій. Єгипетський уряд велів йому з'явитись у Хартум, щоб виправдатися перед властями. Але той відмовився. Каральний загін, який прибув на острів Абба, був повністю знищений махдистами. Після цього Махді проголосив джихад проти європейських колонізаторів і "лжемусульман", розпочавши бойові дії і проти судансько-єгипетських військ. Здобувши кілька перемог, на початку 1885 р. оволодів містом Хартум.

Переможне завершення "священної війни" відкривало можливості для формування теократичної держави на засадах, проголошених у період боротьби за владу. Але невдовзі Махді помер. Його заступив Абдаллах Ібн аль-Саїд Мухаммед, який іменував себе продовжувачем Махді.

Спочатку всі громадські порядки базувалися на зрівняльно-аскетичних принципах. Командирський склад армії та чиновництво набирали з низів. Платня високопоставленим чиновникам не перевищувала заробітків ремісника. Було суворо регламентовано використання побутових предметів. Усі коштовності необхідно було здавати державі. Заборонялися надмірності в харчуванні.

Однак вивести суспільство за межі його об'єктивного розвитку не вдалося. Через декілька років почалося виродження махдистської теократичної держави. Чиновники та офіцери почали захоплювати земельні ділянки, які обробляли раби та кріпаки. Це спричинило обурення народних мас, які потрапляли в нову кабалу. Спроба впровадження соціально-релігійного ідеалу зазнала краху.