Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Витоки шаманізму

Шаманський культ неможливо уявити собі без особливого "шаманського реквізиту" (фартух, головний убір, барабан або бубон).

Він щедро прикрашався стилізованими зображеннями духів-заступників і духів-помічників, космічними символами, численними підвісками, що також уособлювали духів. Цей одяг відтворював образ звіра-птаха, з яким шаман повністю зливався під час виконання своїх ритуалів, і, можливо, брав початок від костюмів, в які вдягалися первісні мисливці під час магічних танців з метою приманювання звіра й удачі в полюванні. З релігійного погляду сам факт перевдягання шамана в особливий одяг був надзвичайно значимим. Він символізував подолання шаманом мирського простору і засвідчував його готовність ввійти в контакт зі світом духів.

Обрядовість шаманізму характеризується екстатичністю. Найбільш типовим є танок-камлання. Ритмічні рухи шамана, що швидко прискорювалися, під акомпанемент бубону або барабана викликали в нього конвульсії, у нього виступала піна на губах, мова ставала нескладною, рухи переходили в неприродно високі стрибки і наприкінці часто наставала втрата свідомості. У подібному стані екстазу шаман ставав здатним на різні дива: проколювання свого тіла гострими предметами, торкання голими руками розпечених предметів, ковтання тліючого вугілля. Стороннім спостерігачам здавалося, що саме в цей момент духи вселялися в тіло шамана або ж його душа сама відправлялася в царство духів.

Описание: Шаманський реквізит

Шаманський реквізит

Шаманський Всесвіт

Шаманський Всесвіт складався з трьох частин: Верхнього Світу (Неба), Середнього Світу (Землі), де живуть люди, і Нижнього Світу. Усі три частини Всесвіту з’єднувала воєдино Світова Вісь — найчастіше вона символізувалася Світовим деревом, Горою, нарешті, стовпами. У Верхньому або Нижньому Світі шаман зустрічався з духами, домовлявся з ними про допомогу в тій або іншій справі, дізнавався у своїх надприродних помічників або заступників те, про що не міг довідатися звичайним шляхом (приміром, про долю зниклої людини). Власне кажучи, дії шамана підчас камлання були не чим іншим, як зрозумілою для присутніх розповіддю про всі перипетії його незвичайної подорожі. Тому шаман мусив не гірше за професійного актора володіти мистецтвом звуконаслідування, вміти зображувати в особах тих добі, их і злих духів, з якими зустрічався в іншому світі. Він також знав і застосовував фокуси й акробатичні трюки, що зараз можна побачити хіба що в цирку (зникнення із зачиненого приміщення через димохід за допомогою попередньо підготовленого канату тощо). Однак усі ці специфічні уміння і дива виконували далеко не розважальну функцію: вони були покликані упевнити всіх, і передусім самого шамана, в його надприродних можливостях.

Витоки шаманізму

Витоки шаманізму шукають у нервових хворобах, що їх люди не могли пояснити природними причинами, атому давали їм надприродні пояснення. Поклоніння ж шаманам виникало в такому випадку як поклоніння перед їхнім умінням штучно і свідомо викликати в себе подібний стан. З таким висновком можна погодитися тільки з принциповими зауваженнями.

Нехай багато шаманів за поведінкою справді зовні нагадували хворих на істерію або епілепсію, такими вони були від народження або стали внаслідок зловживання екстатичними ритуалами шаманського культу, але така поведінка компенсувалася недоступним для простих смертних умінням контролювати свій розум і неабиякою фізичною спритністю і витривалістю, яких вимагали від шамана багато годин ні рухи в одязі вагою 10—15 кг.

Потім не треба вбачати в шаманах мистецьких шахраїв і вмілих акторів. На відміну від духівництва в розвинутих суспільствах, шамани спиралися не на священний авторитет своєї посади, а лише на свої особисті якості. Шлях шамана вимагав особливої мужності й особливих знань, надзвичайної нервової напруги, а іноді був пов’язаний з ризиком для життя. Шаман не грав у "обранця духів", він—під постійним і пильним поглядом членів свого родового колективу — жив зі своєю обраністю, дійсно вбачав у своїх дивацтвах вкрай необхідний для "професійної" діяльності "дар неба".

Сучасній науці достеменно невідомі ані механізми шаманського трансу, ані ті стани свідомості, в які занурювався шаман. З упевненістю можна говорити тільки про те, що таке занурення відбувалося в результаті поєднання зовнішніх впливів із самонавіюванням. Попереднє очищення організму й переодягання в ритуальний одяг вже самі по собі створювали особливий настрій. Настрій цей підтримувався навмисним вибором шаманом темного часу доби і затемненого місця здійснення ритуальних обрядів, а також активною підтримкою учасників або простих глядачів шаманських церемоній. Як вихідний поштовх для переходу в змінений стан свідомості могли використовуватися рослинні галюциногенні засоби (гриби, кактуси). Найбільше ж значення, зважаючи на все, мав особливий ритм барабанного бою або дзенькоту бубонів, що дестабілізував свідомість шамана. Екстатичність же камлання тільки підтримувала розум шамана в такому зміненому стані протягом бажаного для нього часу.

Давно отримали об’єктивне пояснення лише деякі інші прийоми шаманської практики. Наприклад, шаман у ролі слідчого міг майже безпомилково визначити злочинця. Для цього він давав групі підозрюваних пожувати рис або пшоно і розглядав виплюнуті за його раптовою вимогою залишки. Секрет тут простий: у злочинця, наляканого неминучим і швидким викриттям, різко припинялося виділення слини (звідси і відома приказка: "Від страху в роті пересохло").

Шаманізм цікавий насамперед як зародок духівництва:

— по-перше, тому, що шамани присвячували своє життя виконанню релігійних обрядів і за рахунок цього "найсильніші" з них здобували собі засоби до існування;

— по-друге, тому, що вони виділялись із середовища одноплемінників, часто мали привілеї нарівні з вождями і старійшинами, володіли особливими атрибутами свого статусу.

І все ж таки шаманів не можна вважати служителями культу в точному значенні цього слова. Адже вони не складали соціальної групи професійних служителів культу — з чітким статусом, можливим його успадкуванням, завершеною системою внутрішньої ієрархії. Велика частина шаманів працювала нарівні з усіма, причому успіхи шамана на господарському поприщі завжди збільшували його професійний авторитеті навпаки. Нарешті, майже всі шамани поєднували культову діяльність із пророцтвами, консультуванням з різних питань, магічною практикою, але головним чином — з лікуванням. Хоча для шамана це лікування виглядало як повернення душі тілу, що вона з якоїсь причини залишила, він охоче застосовував лікарські рослини й інші раціональні медичні засоби. Часом вони виявлялися куди дієвішими за кровопускання, що його так любили пропонувати хворим середньовічні лікарі.

З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не відмерли, а стали складовою частиною більш розвинутих релігій або народної культури. Разом з ти м, як свідчить релігійна статистика, навіть на межі XX—XXI ст. ст. різні форми первісних релігій сповідувало не менше 100 млн. чоловік: 80% від цього числа припадає на Африку, 18% — на Азію і Латинську Америку, 2% — на народи Австралії й Океанії. Цікаво відзначити, що в таких африканських державах, як Мозамбік, Кот-Д’Івуар, Мадагаскар, Буркіна-Фасо, Зімбабве, Сьєрра-Леоне, первісних форм релігії ще кілька десятиліть тому дотримувалось від 50 до 70% населення.

Показовим відгалуженням африканських релігій, в яких збереглися елементи первісних вірувань і культів, є нетрадиційні афро-карибські культи — вуду на о. Гаїті, сантерія на о. Куба. На островах вони з’явилися разом з темношкірими рабами з Африки, яких завезли європейські колонізатори для роботи на плантаціях. Але в релігії своїх визискувачів — католицизмі — вони також запозичили деякі імена і назви. Для того, щоб одержати можливість поспілкуватися з богами, що носять як традиційні африканські імена, такі імена святих Римо-Католицької Церкви, шанувальники вуду або сантерії приносять криваві жертви (зрідка навіть людські) і влаштовують екстатичні танці, що приводять їх у стан трансу.

КОРОТКІ ПІДСУМКИ
РОЗДІЛ 4. ЕТНІЧНЕ ТА РЕГІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
4.1. ОСОБЛИВОСТІ ЕТНІЧНИХ ТА РЕГІОНАЛЬНИХ РЕЛІГІЙ
4.2. ІУДАЇЗМ: ІСТОРІЯ, ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТ
"Дохрамовий період" — до початку II тисячоліття до н.е.
Період "першого храму"
Період "другого храму" — з кінця VI ст. до н.е. (538 р.) до 70 р. н. е.
П’ятий період — з І—II ст. н.е. до 1948 р. — період діаспори.
Священне Писання
Релігійні обряди
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru