Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Священне Писання

Євреям дозволили повернутися на батьківщину і відбудувати храм (освячений у 515 р. до н.е.). Коли це їм удалося, вони перетворилися на замкнуту іудейську храмову громаду, що забороняла своїм членам спілкування з представниками будь-якого народу не з "коліна Авраамова" — до них не можна було навіть входити в дім, не кажучи вже про те, щоб брати шлюб. Сама ж Палестина, де також проживали близькі до євреїв групи населення, вважалася віддаленою провінцією спочатку Перської імперії, а потім і тих держав, що виникли після її завоювання Олександром Македонським. Тільки всередині II ст. до н.е. Земля Обітована ненадовго відновила свою незалежність, однак уже в 63 р. до н.е. вона була завойована видатним римським полководцем Гнеем Помпеєм і потрапила в залежність від Риму. Протягом усього цього періоду Єрусалимський храм постійно відновлювався і розширювався. Справжньої пишноти він досяг після реконструкції іудейським царем Іродом Великим на межі старої та нової ер. Загальна площа Храму із зовнішніми дворами сягнула 14,5 га — в 1,5 разі більше за розміри площі Свободи у Харкові, яка вважається чи не найбільшою в Європі.

Два невдалих повстання проти римлян — 66—70 р. (Велике повстання в євреїв, у римлян — Іудейська війна), повстання 132— 136 р. Бар-Кохби ("Сина Зорі") — призвели до того, що Ізраїль остаточно втратив свою незалежність, храм було дощенту спалено, загинуло не менш 1 млн. євреїв (п’ята чи четверта частина від їхньої загальної кількості). Ці події одержали назву Великої Катастрофи і страшнішим за неї в історії єврейського народу був тільки Голокост (масове винищування євреїв) у роки Другої світової війни, коли загинуло 5,5—6 млн. чоловік—60% тодішнього єврейського населення Європи.

Макет Єрусалимського храму часів Ірода Великого

П’ятий період — з І—II ст. н.е. до 1948 р. — період діаспори.

У цей період євреї розселилися по всьому світі, зберігаючи почуття духовної єдності (діаспора), більшість населення Ізраїлю і Палестини складали не євреї, а з усього єврейського народу на рідній землі постійно жила навряд чи чверть. Особливо багато євреїв оселилося в Іспанії, пізніше—у Німеччині і країнах Арабського халіфату.

У період діаспори в Середні віки в Західній Європі виникла Каб-бала, що єврейською означає "прийняття", або "традиція". Головний кабалістичний твір — Зогар (Сяйво) — з’явився в XIII ст. Сутність цього й інших каббалістичних творів полягала в уявленні про Бога як про безконечну істоту, позбавлену будь-яких атрибутів. Наблизитися до пізнання Бога людина може через таємне значення імен, літер, що складають імена, та чисел, що відповідають цим літерам (у давньоєврейській писемності не було цифр для позначення чисел, числа позначалися літерами абетки). Тому каббал істи займалися комбінуванням чисел, магічних формул тощо.

Священне Писання

Віровчення й основи культу іудаїзму викладені у власному Священному Писанні. Самі євреї називають своє Священне Писання Тамах (ТаНаХ, скорочення назв усіх його частин). Воно складається за єврейським каноном з 22 або 24 (за кількістю літер давньоєврейської абетки) і поділяється натри частини:

1. Закон — "П’ятикнижжя Мойсея", або Тора (давньоєвр. Учення). Авторство цієї частини Старого Заповіту приписується пророку Мойсею, який вивів іудеїв з Єгипту в Землю Обітовану — Палестину. У ні й розповідається п ро історію євреїв від створення світу і наводиться зведення догм, правил і ритуалів культу Ягве, в тому числі 10 заповідей, що пізніше стануть основою християнської моралі.

2. Пророки (Невіїм), містять у собі пророчі книги, що описують видіння пророків, яким періодично відкривав свою волю Ягве.

3. Писання (Кетувім), до яких увійшли як історичні, так і поетичні твори, призначені для публічного читання підчас великих релігійних свят. Найбільш відомий серед них збірник релігійних пісне співів —Псалтир.

Читання Танаха — основа сучасного богослужіння у молитовних будинках — синагогах. Кілька разів на тиждень читаються уривки з Тори. По суботах читають додатково й уривки з пророчих книг. Писання фігурують у громадських читаннях кількох святкових днів року, що безпосередньо стосуються їхнього змісту.

Згодом Танах з деякими змінами і уточненнями був визнаний християнством Старим Заповітом — першою частиною Священного Писання — Ш/ї/ї(грецьк. книги, назва походить від міста Бібліон у Сирії, відомого виробництвом пергаменту, матеріалу для писання).

Перші записи Старого Заповіту були зроблені не раніше VIІ— VI ст. до н.е., нова редакція належить приблизно до середини V ст. (близько444 р. до н.е.). У111 ст. до н.е. було здійснено переклад Старого Заповіту грецькою мовою, який християнство взяло за основу. Канонічний, офіційний для євреїв варіант Танаху, — так звана масоретська Біблія (давньоєвр. масора — традиція) — був схвалений Радою вищого єврейського духівництва (Синедріоном) у 70-х pp. 1 ст. н.е., а остаточно був уніфікований в Vil—IX ст. в єврейській діаспорі. Найдавніші відомі науці уривки тексту Біблії належать до початку II ст. до н.е.

Між III і V ст. н.е. було створено Талмуд (давньоєвр. вивчення) — заснований на біблійному віровченні багатотомний релігійно-філософський, моральний, побутовий, законодавчий і судовий кодекс. Біблія й Талмуд співвідносяться як Священне П исання і Священне Передання. Структурно Талмуд виглядає для нас досить незвично. На кожній сторінці спочатку цитується припис Мішни, витлумачення давніми мудрецями змісту Священного Писання, потім передається подальша дискусія з приводутого чи іншого питання—Гемара ("завершення", "закінчення"). Мішна й Гемара, разом узяті, розпадаються у свою чергу на Галаху (зведення законів і ритуальних правил) і Агаду (легенди, притчі, юридичні казуси тощо). У VI—Хет. ст. до Талмуду були додані ще різні коментарі — Мідраші. Незважаючи на заплутаний змісті великі розміри (одна тільки Мішна нараховує 63 трактати, 524 розділи, 4тис. суджень 150 найшанованіших рабинів), Талмуд старанно вивчають в духовних навчальних закладах, адже він є основою основ повсякденного життя релігійного єврея.

Перейдемо до розгляду віровчення іудаїзму. Відповідно до біблійної оповіді Бог Ягве, побачивши страждання євреїв в "єгипетському полоні", допоміг пророку Мойсею зібрати їх та вивести в Землю Обітовану. Бог зап ропонував народам Ізраїлю укласти союз—Заповіт (Вих. 19:5—6). Цей Заповіт містить два положення, що є центральними в релігійно-культовій системі іудаїзму:

1. Бог Ягве — не просто один з богів, а єдиний Бог, творець і володар усього, що відбувається в природі, суспільстві і долі кожної людини. Така релігія одного Бога —монотеїзм — остання, вища стадія в розвитку релігійних уявлень, починаючи з найдавніших тотемістичних, фетишистських і магічних культів. Євреї стали першим на Землі народом, що досяг цієї стадії (доти відома тільки невдала релігійна реформа єгипетського фараона Ехнатона в середині 11 тис. до н.е.).

2. Єврейський народ є богообраним народом —месією. Він перебуватиме під особливим заступництвом Бога доти, доки буде поклонятися йому і свято дотримуватись даних Богом законів. Мета Бога — установлення на землі царства спокою, справедливості і загального благоденства, що утвердиться на Землі з приходом Спасителя — Сина Божого. Саме тоді весь світ визнає владу Бога Ягве і Єрусалим стане його духовним центром (Іс. 60:14— 16).

Основний зміст законів, дотримання яких вимагає Заповіт, складає Декалог, або в перекладі з грецької 10 заповідей. Біблія говорить, що ці заповіді Бог відкрив євреям вустами Мойсея на горі Синай близько 1250 р. до н.е. і заніс їх у дві кам’яні скрижалі (Вих. 20:2—17; Повт. 5:6—21). Ось ці заповіді: 1) вшановувати єдиного Бога; 2) не створювати собі кумира—об’єкт марного поклоніння; 3) не згадувати імені Бога без необхідності; 4) шанувати день суботній; 5) поважати батьків; 6) не убивати; 7) не чинити перелюбу; 8) не красти; 9) не лжесвідчити; 10) не бажати нічого від ближнього свого (див. текст 4.2).

Якщо перша заповідь установлювала монотеїзм, то друга, напевно, була спрямована на те, щоб ви корі нити залишки політеїстичних вірувань, поширених ще здохрамових часів. Через те, що третя заповідь забороняла вимовляти ім’я Бога вголос, євреї називали Бога Адонай (Мт Господь). При складанні канонічного списку Танаху до приголосних в імені Бога Ягве (у давніх євреїв не було літер для позначення голосних) додали голосні від "Адонай", у результаті чого вийшов Єгова. Четверта заповідь вимагала встановлення регулярного культу на честь єдиного Бога й засвідчувала таку особливість етнічних і регіональних релігій, як спеціалізація культової діяльності, її виділення в самостійну сферу людського життя. Шанування батьків, якого вимагала від віруючих п’ята заповідь, пояснюється патріархальним устроєм життя давніх євреїв, коли батько був главою великої родини з кількох поколінь і мав над усіма її членами безмежну владу, аж до права карати смертю. Такий устрій зберігався не тільки в євреїв, але також у багатьох сучасних їм народів, наприклад, римлян, аж до рубежу старої і нової ер. Шоста і восьма заповіді мають характер фундаментальних норм загальнолюдської моралі. А от сьому заповідь, що забороняє подружню зраду, деякі дослідники також пояснюють необхідністю боротьби з пережитками політеїстичного минулого єврейського народу. Явище храмової проституції було дуже поширеним засобом вшановування східних божеств родючості і зберігалось у всій своїй привабливості для простих віруючих у сусідніх державах, особливо Вавилонії і Карфагені. Дев’яту заповідь можна пояснити особливостями світосприйняття тодішньої людини, яка ще не відмовилася від первісного магічного уявлення про світ з наївною вірою в реальність не тільки безпосередніх людських дій, але також і слів. Крім того, не останню роль тут, можливо, відіграли й особливості тодішнього судочинства. Воно будувалося не стільки на кропіткому розслідуванні всіх обставин справи, збиранні незаперечних речових доказів і результатах різноманітних експертиз, скільки на допиті свідків і клятвеному підтвердженні своїх свідчень позивачами і відповідачами. Десята заповідь, що закликала не заздрити різниці в майновому і соціальному стані, була покликана до життя необхідністю освятити перехід єврейського народу від первісного племінного устрою з рівністю всіх його членів як кревних родичів до класового суспільства і держави. Неминучими супутниками подібного процесу й були саме розподіл на соціальні групи, що перебували на різних щаблях соціальних сходів, і глибоке майнове розшарування.

Крім цих основних Божих заповідей, все життя віруючого єврея підпорядковувалося численним заборонам і релігійно-обрядовим розпорядженням, яких у цілому нараховувалося 613 — 248 розпоряджень та 365 заборон, хоча донині свою чинність зберігають, можливо, не більш 300. Перша заповідь — "вшановувати єдиного Бога", остання — хоча б раз у житті переписати сувій Тори. Особливе значення мали правила вживання "правильної", "кошерної" їжі. Основні з них такі:

• Їсти можна тільки певні види м’яса — жуйних тварин з роздвоєними копитами та рибу — з лускою і плавцями (Лев. 11; Повтор. 14), тому євреї не вживають свинини і багатьох "дарів моря".

• М’ясні та молочні продукти не можна вживати разом [заповідь: "Не будеш варити ягняти в молоці його матері" (Вих. 23:19; 34:26; Повтор. 14:21)]. Цю харчову заборону можна пов’язати з найдавнішими магічними віруваннями про зв’язок частини і цілого — молоко, навіть відділене від тварини, не втрачає з ним зв’язку, тому шкода, заподіяна молоку, передається й тварині.

• Можна їсти м’ясо, що продається тільки м’ясниками, навченим спеціальним "гуманним" прийомам різання тварин, і знекровлене вимочуванням і солінням, тому що "душа тіла в крові вона" і належить винятково Богові (Лев. 17:11,14).

Єврейські законовчителі постійно наголошують, що акцент на буквальному, зовнішньому дотриманні заповідей переслідує внутрішню етичну мету—духовне самовдосконалення людини. Наприклад, вважають, що заборона на змішання м’ясних і молочних продуктів має виховувати в людині огиду до кровозмішення. При цьому через етнічну замкнутість єврейського народу всі морально-правові установки іудаїзму стосувалися винятково людей єврейської національності, всі інші народи мали б дивитися на них як на приклади для наслідування.

Вимога дотримання всіх заповідей знімається лише тоді, коли йдеться про людське життя: водій, що відмовився везти важкохвору людину в лікарню в суботу, робить великий гріх.