Релігієзнавство - Кислюк К.В. - 6.1. РЕЛІГІЙНІ ВИТОКИ ХРИСТИЯНСТВА

Ранньохристиянський символ — риба (скорочення грецьких слів "Ісус Христос, Син Божий, Спаситель")

6.1. РЕЛІГІЙНІ ВИТОКИ ХРИСТИЯНСТВА

Християнство — найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад 2 млрд. людей (мінімальні дані — 1,4—1,5 млрд.). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у Палестині — історичній області в Західній Азії, на території якої розташовуються сучасні держави Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія. В період, що ми розглядаємо, Палестина являла собою об’єднання кількох державних утворень, найбільшими з яких були Галілея, Самарія та Іудея. Ці держави були пов’язані між собою спільністю релігії, почасти мови і культури. Вони керувалися призначеними римлянами царьками, владу яких обмежував римський намісник—прокуратор (у часи Ісуса цю посаду займав Понтій Пілат).

Поява християнства у цей час на цій території не була випадковою й обумовлювалась збігом об’єктивних обставин. Палестина (точніше, невелика її частина — Іудея із столицею в Єрусалимі) була офіційним центром іудаїзму — єдиної на той момент у світі релігії, яка досягла рівня монотеїзму. Всі інші сучасні йому етнічні та регіональні релігії (олімпійська релігія греків і римлян) залишалися на рівні політеїзму. Крім того, не можна нехтувати й тією обставиною, що Палестина займала проміжне геополітичне положення "між Заходом і Сходом". Тому будь-які оригінальні ідеї, які виникали в цьому середовищі, де сплавилися воєдино культури багатьох народів і цивілізацій, не здавалися настільки різко ворожими сутності яких-небудь із двох великих історичних полюсів світу, а навпаки, майже гарантовано могли зустріти терпиме до себе ставлення протягом того проміжку часу, коли вони були найбільш уразливі для ідеологічних і політичних переслідувань.

Крім того, на думку багатьох учених, християнство виникло в той момент, коли воно могло бути затребуване суспільством і державою — наприклад, у вигляді ідеологічної опори Римської імперії. Це величезне державне утворення, що вступило на момент появи християнства у період свого найвищого розквіту, могло зберігати свою єдність не тільки (і не стільки) силою зброї, скільки єдністю віри різноманітних народів, що його заселяли. Проте Рим йшов іншим, хибним шляхом: замість того, щоб створити єдину релігію, яка базувалася б на принципі: "Один Бог на небі, один цар на Землі", навпаки, включив у свій пантеон таку безліч богів підкорених ним народів, що врешті-решт пропагував серед своїх підданих невір’я.

Релігійним витоком християнства було іудейське сектантство. Слово "сектантство" не повинне вводити в оману. Його можна вважати сектантством у тому розумінні, що воно являло собою опозиційний офіційному іудаїзму рух. Проте це була не течія з кількох замкнутих, нечисленних угруповань. Навпаки, це був напрямок, що спирався на широкі народні маси і черпав свій авторитету тому пророчому русі, що зіграв вирішальну роль в оформленні іудаїзму як монотеїстичної релігії, забезпечив його виживання після втрати Ізраїлем державності і залишив після себе священну традицію у вигляді Книг Пророків Старого Заповіту. Його учасники поділяли іудейську віру в єдиного Бога, що опікував народ Ізраїлю. Більше того, саме себе вони вважали представниками справжнього іудаїзму, покликаного оновити старий союз (заповіт) між Богом і народами Ізраїлю.

Ідеології іудейського сектантства були властиві дві основні риси:

а) есхатологізм (грецьк. εσχατον — кінець) — вчення про "кінець світу" і його наступне відновлення разом з останнім Судом над усіма, що коли-небудь жили;

б) месіанізм (месія—від давньоєвр. машиах, букв. Помазаник, Посланник Божий, Спаситель) — віра в божественного Спасителя, що здійснить цей переворот. У цьому Месії народна фантазія бачила "царя", "сина Давидового", засновника Іудейсько-ізраїльського царства. Про прихід посланця Божого неодноразово сповіщали й старо-заповітні пророки, голосніше за інших — пророк Ісая. Відтоді"... замешкає вовк із вівцею, і буде лежати пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відгодоване, а дитина мала їх водитиме! А корова й ведмідь будуть пастися разом, разом будуть лежати їхні діти, і лев буде їсти солому, немов та худоба! І буде бавитися немовлятко над діркою гада" (Іс. 11:2-9).

У помітному пожвавленні ідеї Месії і месіанських очікувань на межі старої та нової еру Палестині немає нічого дивного. Євреї в цей час практично були позбавлені своєї державності і страждали від іноземного гноблення більше за інші народи через глибоке внутрішнє переконання у своїй богообраності, очікували на Спасителя як на диво, що змінить на краще їхнє життя, яке вони хотіли, але так і не могли зробити кращим самостійно. Однак необхідно відзначити, що в месіанізмі проповідується ідея заміни колективної богообраності індивідуальною, в чому сектантство розходилося з офіційним іудаїзмом.

Після Другої світової війни на узбережжі Мертвого моря були знайдені житла, цвинтарі, а головне—непогано збережена бібліотека секти єссеїв, на прикладі яких можна наочніше уявити іудейське сектантство в цілому. Єссеї жили невеликими громадами, щоб не обтяжувати себе новими гріхами, вели аскетичний спосіб життя, проповідували спільність майна, безшлюбність, не допускали рабства, практикували спільну працю. Основним культовим обрядом у них була колективна трапеза. Крім того, значна частина ночі в єсеїв відводилася для читання йвивчення власних "священнихтекстів". У громаді існували ритуальні омовіння; причому важливою особливістю була вимога попереднього духовного покаяння. Оскільки Євангелія простежують життя Ісуса тільки до 12років (єврейського повноліття), а потім відновлюють свою розповідь про його служіння, яке почалося, коли йому виповнилося 30 років, деякі релігієзнавці вважають, що реальний Ісус значну частину життя провів саме в секті єссеїв.

Треба сказати, що іудейське сектантство з’явилося не саме собою, а мало глибокі соціальні корені. Ці корені — розкол в іудейському суспільстві після розпаду єдиної єврейської держави, протиріччя між вузькою верхівкою — саддукеями й фарисеями — і широкими народними низами.

Саддукеї — іудейська аристократія, що посідала всі жрецькі посади в Єрусалимському храмі й володіла значною часткою політичної влади в Іудеї після втрати нею державної незалежності. Саддукеї закликали підтримувати зовнішні ритуальні форми поклоніння Ягве (насамперед приносити жертви в Єрусалимському храмі), однак своєю повсякденною поведінкою порушували всі заборони Тори: ходили в грецьких хітонах, голили бороду або коротко підстригали її на грецький манер, спілкувалися між собою грецькою мовою.

Фарисеї являли собою щось подібне на творчу еліту, оскільки займали посади рабині в і вчителів шкіл при синагогах. Багато з них займалися торгівлею і як багаті та шановані члени єврейської громади мали право релігійної проповіді. Як правило, фарисеї гарно вдягалися, носили довгі бороди і гарно прибране волосся, перехоплене на чолі золотим обручем. Прикметною рисою фарисейства була вимога найсуворішого дотримання Закону (нетільки 10 заповідей, ай усіх інших релігійно-культових і морально-етичних розпоряджень), адже вони вірили в зв’язок земної поведінки людини з її посмертною долею^*51.

*51: {У храмовий період віровчення іудаїзму визнавало існування загробного світу — Шеола, однак уявлення про нього були дуже невизначеними, оскільки великі надії покладалися на духовну гегемонію Ізраїлю в цьому світі. Поглиблення і розвиток вчення про загробний світ здійснюється в Талмуді; остаточно ж воно стверджується у своєрідному "символі віри" іудаїзму, складеному рабі Май-монідом (1135—1204). — Авт.}

Саддукеїв ненавиділи за те, що вони обертали на свою користь обов’язкову десятину на користь храму, не рахуючи пасхальних та інших святкових жертвопринесень. Вони перетворили Єрусалимський храм на щось середнє між ринком, де продавалися тварини й птахи для жертвопринесень сотням тисяч прочан, які сходилися до Єрусалиму з усіх куточків світу на великі храмові свята, і міняльною конторою для обміну грошових пожертв на місцеву монету. Недарма всередині І ст. до н.е. римський полководець Марк Ліціній Красс, переможець Спартака, пограбувавши храм, вивіз звідти близько 300 т золота (храмова й громадська скарбниця, дорогоцінне богослужбове начиння) (Й. Флавій. Іудейські старожитності, кн. 14, гл. 7:1).

Фарисеїв же в народі зневажали за їхню показну чесноту, за лицемірство, оскільки усім було відомо, що їхнє благочестя йде не від щирого серця, вони охоче головують у синагогах, займають почесні місця на святкових трапезах, зборах і церемоніях і прихильно відгукуються нешанобливе звертання "рабі" — "учитель" (Лк. 20:46). За це їх викривав Ісус Христос: "Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете! Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати" (Мт. 23:14,23). Прості люди, які не володіли подібним красномовством, обсипали фарисеїв градом насмішок, а іноді й камінням.

Утім, зростаюче політичне й соціальне гноблення, і як наслідок — поширення серед євреїв месіанських очікувань про настання нових, щасливих часів, були лише свого роду сприятливим ґрунтом, який міг дати сходи тільки тоді, якщо в нього кинути зерно. У ролі такого сівача і виступив Ісус Христос, а зерном стали його євангельстські проповіді.